Справа № 2-1343/10

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е  М     У К Р А Ї Н И

09 липня 2010 року   Солом’янський районний суд м. Києва

в складі головуючого судді       - Калініченко О.Б.

при секретарі                              - Кучерявець О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Закритого акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до Приватного підприємства «Вектор», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», треті особи Приватне підприємство «Вектор», ОСОБА_2, про визнання недійсною частини кредитного договору, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з позовною заявою про стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором. Заявлені позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що позивачем ЗАТ КБ «ПриватБанк»  і відповідачем ПП «Вектор» був укладений кредитний договір № VL 884 від 11 червня 2008 року, за яким позивач зобов’язувався надати  відповідачу ПП «Вектор» кредитні кошти у вигляді поновлюваної лінії у розмірі 1 455 000,00 грн. для ведення господарської діяльності підприємства.

Відповідач в свою чергу зобов’язувався повернути кредит, сплачувати відсотки за користування кредитом та винагороду у визначені кредитним договором строки. Відповідно до п.п. А.3, 1.2. кредитного договору строком повернення кредиту є 10 червня 2009 року. П. А.6 кредитного договору передбачено, що за користування кредитом позичальник сплачує проценти у розмірі 23,0 % річних.

Позивач свої зобов’язання за кредитним договором виконав належним чином – надав відповідачу ПП «Вектор»  кредит у сумі та розмірах, передбачених кредитним договором.

Однак, як вказує позивач, відповідач ПП «Вектор»  допустив порушення зобов’язання за кредитним договором в частині своєчасного та повного погашення відсотків за кредитом, в термін повернення кредиту - 10 червня 2009 року заборгованість не погасив, в результаті чого згідно з наданим позивачем розрахунку заборгованості відповідач  має заборгованість за кредитом - 1 455 000,00 грн., заборгованість по відсотках - 461 176,27 грн., заборгованість по комісії - 6 515,10 грн., заборгованість по пені - 137 410,86 грн., а всього заборгованість за кредитним договором становить 2 060 102,23 грн.

В забезпечення виконання зобов’язань відповідача ПП «Вектор» за кредитним договором між позивачем та відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були укладені договори поруки № VL 884/P3 та № VL 884/P2 від 11 червня 2008 року.

Згідно з п. 2 договору поруки № VL 884/P3 від 11 червня 2008 року та п. 2 договору поруки № VL 884/P2 від 11 червня 2008 року поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов’язків за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. У випадку невиконання боржником обов’язків за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (п. 4 договорів поруки).

Відповідно до п. 5 договорів поруки у випадку невиконання боржником якого-небудь обов’язку, передбаченого п. 1 договорів поруки, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням невиконаного (невиконаних) обов’язку (обов’язків). Згідно п. 6 договорів поруки поручитель зобов’язаний виконати обов’язок (обов’язки), зазначений в письмовій вимозі кредитора, впродовж 5 (п’яти) календарних днів з моменту отримання вимоги.

Як зазначив позивач, поручителям – відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – ним були направлені письмові вимоги від 05 березня 2009 року № 16.1-03/384 і № 16.1-03/385 про погашення простроченої заборгованості відповідача ПП «Вектор» за кредитним договором.

Виходячи з цього, позивач просив про стягнення з відповідачів в солідарному порядку  заборгованості у розмірі 2 060 102,23 грн.  

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача ПП «Вектор» проти позову заперечував, посилаючись на те, що відповідач  вже притягнений до цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання за кредитним договором та на користь позивача уже здійснюється в рамках виконавчого провадження стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 060 102,23 грн., що повністю відповідає предмету первісного позову.

Наведені обставини підтверджують  те, що незважаючи на те, що позивачу було добре відомо про ініційоване ним виконавче провадження щодо стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 060 102,23 грн. та винесення постанови про відкриття такого виконавчого провадження, він, являючись стягувачем у розумінні ч. 1 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження», приховав даний юридичний факт, що має значення для вирішення справи по суті.

Разом з цим, при поданні позову про стягнення заборгованості з метою задоволення вимог, щодо яких існує виконавче провадження, позивачем безпідставно не враховані вимоги ч. 1 ст. 61 Конституції України щодо недопущення повторного притягнення особи до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення та вимоги ч. 1, 3, 6 ст. 13 ЦК України щодо добросовісного здійснення цивільних права і не зловживання правом.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник в судове засідання не з’явилися, надавши заяву про розгляд справи у їх відсутності, проти задоволення первісного позову заперечували, вимоги за зустрічним позовом підтримали.

Відповідач ОСОБА_1, заперечуючи проти первісного позову,  подав зустрічний позов до позивача про визнання недійсною частини кредитного договору, а саме п.п. А. 7, 5.1., 5.2., 5.8. кредитного договору,  мотивуючи його наступним.

Вказує, що за умовами кредитним договором, з якого випливають і зобов’язання відповідача щодо його відповідальності перед кредитором, розмір відсотків, що сплачуються за користування грошовими коштами, встановлений у п. А. 6 кредитного договору та становить 23 % річних.  

В той же час пунктом А. 7. кредитного договору передбачено, що при будь-якому порушенні  обов’язків за даним договором позичальник повинен сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 54 % річних від суми непогашеної заборгованості.

П. 5.1. кредитного договору передбачено стягнення пені в розмірі 0,2 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ на дату щоденного нарахування.

П. 5.2. кредитного договору встановлено штраф в розмірі 2% від суми одержаного кредиту за порушення зобов'язань передбачених  п. п. 2.2.7., 2.2.8., 2.2.11., 4.9., 7.1. кредитного договору.

П. 5.8. кредитного договору встановлено, що позичальник, у разі порушення строків платежів за будь-яким з грошових зобов’язань за кредитним договором більше ніж на 30 днів зобов’язаний сплатити штраф у розмірі 1000 грн. + 5 %  від ціни позову.

Відповідач  вважає, що умови, передбачені п. А. 7, п. 5.1., п. 5.2., п. 5.8. кредитного договору, що становлять зміст вчиненого сторонами двостороннього правочину, суперечать чинному законодавству України, у зв’язку з чим, на його думку, пункти А. 7, 5.1., 5.2., 5.8. кредитного договору підлягають визнанню недійсними.

Представник позивача проти зустрічного позову заперечував, вважаючи, що оспорюваний кредитний договір був укладений сторонами за їх згодою на підставі їх вільного волевиявлення та відповідає всім умовам чинності правочину, встановленим законодавством України.

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що первісний позов задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (ч. 1 ст. 611 ЦК України).

Згідно із ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Судом встановлено, що на підставі кредитного договору № VL 884 від 11 червня 2008 року позивачем відповідачу ПП «Вектор» були надані кредитні кошти у вигляді поновлюваної лінії у розмірі 1455000,00 грн., а відповідач ПП «Вектор»  зобов’язувався повернути кредит, сплачувати відсотки за користування кредитом та винагороду у визначені кредитним договором строки.

Пунктом А.6 кредитного договору визначено, що датою сплати відповідачем ПП «Вектор»  відсотків за кредитним договором є двадцять п’яте число кожного поточного місяця, починаючи з дати підписання кредитного договору. У разі несплати відсотків у вказаний термін вони вважаються простроченими (п. А.6 кредитного договору).

В позовній заяві позивач посилається на те, що відповідач ПП «Вектор» допустив порушення зобов’язання за кредитним договором в частині своєчасного погашення відсотків за кредитом, у зв’язку з чим станом на 04.09.2009 року позивальник має заборгованість по кредиту за кредитним договором у розмірі 2 060 102,23 грн., яка складається з заборгованості за кредитом – 1 455 000,00 грн.; заборгованості по відсотках – 461 176,27 грн.; заборгованості по комісії – 6 515,10 грн.; пені – 137 410,86 грн.

А тому за умовами п.п. 2.3.2., 2.3.8. кредитного договору, згідно з якою у разі порушення будь-якого із зобов’язань, передбачених кредитним договором позивач (кредитодавець) має право достроково стягнути з відповідача ПП «Вектор»  кредит, відсотки і винагороду за кредитним договором, у позивача виникли підстави для стягнення цих кредитних коштів.  

Утім, дослідивши наявні по справі докази, суд бере до уваги той факт, що на момент судового розгляду органами державної виконавчої служби відкрите виконавче провадження щодо задоволення вимог позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 060 102,23 грн., що підтверджується наявною у матеріалах справи постановою про відкриття виконавчого провадження, за якою позивач є стягувачем, а відповідач ПП «Вектор»  – боржником.

Таким чином, на даний час право позивача, передбачене кредитним договором, вже є об’єктом захисту, виходячи з наявності виконавчого документу про стягнення з відповідача ПП «Вектор»  2 060 102,23 грн. за кредитним договором. В судовому засіданні позивачем даний факт не заперечувався та належними доказами не спростований.

Беручи до уваги наведені обставини, суд вважає, що позивач на момент судового розгляду спірних правовідносин уже здійснив своє право на захист порушеного права за кредитним договором, адже щодо заборгованості за кредитним договором, яку він просить солідарно стягнути з відповідачів, вже відкрите виконавче провадження та здійснюються заходи, передбачені положеннями Закону України «Про виконавче провадження».

У зв’язку з цим, суд приходить до висновку, що на момент судового розгляду даного спору відповідач ПП «Вектор» вже притягнений до цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання за кредитним договором, оскільки на даний момент позивач та відповідач ПП «Вектор»   вже є учасниками виконавчого провадження щодо стягнення з відповідача ПП «Вектор» заборгованості за кредитним договором, що є предметом судового розгляду по даній цивільній справі, та на користь позивача  здійснюється в рамках відкритого виконавчого провадження стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 060 102,23 грн., що відповідає предмету первісного позову.

З урахуванням передбачених п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України принципів розумності та справедливості, примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту цивільних прав може бути застосоване у разі, якщо на момент здійснення такого примусового захисту порушене суб’єктивне право особи є порушеним та не захищеним в установленому законом порядку.

Відповідно до імперативної норми ч. 1 ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Таким чином, основний закон містить пряме застереження, яким заборонено подвійне притягнення особи до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Норми Конституції України є нормами прямої дії (ч. 2 ст. 8 Конституції України).

Суд враховує також положення п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» про те, що судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд вважає, що в даному випадку зі змісту норм ч. 2 ст. 8, ч. 1 ст. 61 Конституції України не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом у розумінні пп. 1 ч. 3 п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», у зв’язку з чим, положення ч. 1 ст. 61 Конституції України підлягають безпосередньому застосуванню при урегулюванні спору по даній справі.

Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (ст. 610 ЦК України).

У позовній заяві позивач посилається на порушенням відповідачами його прав, передбачених ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України, а також кредитним договором і договорами поруки.

Вирішуючи питання про можливість застосування передбачених законом способів захисту права позивача, суд бере до уваги, що відповідно до ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Наведене повною мірою стосується і здійснення особою свого права на захист. При здійсненні своїх прав (зокрема, права на захист) особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Чинним ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Відповідно до ч. 6 ст. 13 ЦК України у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою – п’ятою цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Зокрема, на підставі ч. 3 ст. 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої – п’ятої статті 13 цього Кодексу.

Отже, судом встановлено, а сторонами по справі у судовому засіданні не спростовувалося, що по стягненню заборгованості за кредитним договором у заявленому позивачем розмірі на момент судового розгляду існує виконавчий документ та відкрите виконавче провадження.

В матеріалах справи також відсутні докази, що підтверджували б, що відкрите щодо стягнення заборгованості за кредитним договором виконавче провадження зупинене та/або припинене згідно із Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією про проведення виконавчих дій (затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5), відсутні такі відомості і в поясненнях сторін по справі.

Враховуючи зміст положень ч. 2 ст. 8, ч. 1 ст. 61 Конституції України, п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3, 6 ст. 13, ч. 3 ст. 16 ЦК України, суд вважає обґрунтованими наведені у запереченнях проти первісного позову доводи про те, що задоволення первісного позову порушить права відповідачів, оскільки за одним і тим самим спором (з тим самим предметом і підставами) не може бути двох виконавчих документів, інакше сума заборгованості безпідставно буде стягуватися у подвійному розмірі.

Що стосується вимог позивача до інших відповідачів як поручителів за зобов’язаннями позичальника за кредитним договором, то при з’ясуванні обставин, що стосуються укладених ними договорів поруки, суд виходить із наступного.

Відповідно до п. 5 договорів поруки у випадку невиконання боржником якого-небудь обов’язку, передбаченого п. 1 договорів поруки, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням невиконаного (невиконаних) обов’язку (обов’язків).

Згідно п. 6 договорів поруки поручитель зобов’язаний виконати обов’язок (обов’язки), зазначений в письмовій вимозі кредитора, впродовж 5 (п’яти) календарних днів з моменту отримання вимоги.

Таким чином, у договорах поруки сторони визначили момент, з якого поручителі (протягом п’яти календарних днів) зобов’язані виконати свої зобов’язання перед кредитором у разі порушення зобов’язання боржником – таким моментом є отримання поручителем відповідної письмової вимоги позивача.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У позовні заяві позивач вказує на те, що він належним чином повідомив як позичальника за кредитним договором, так і поручителів про виникнення заборгованості за кредитним договором шляхом надіслання їм відповідних письмових вимог.

Однак суд вважає, що доводи відповідачів про невідповідність надісланих їм вимог положенням закону є обґрунтованими, оскільки додані до позовної заяви вимоги від 05.03.2009 року № 16.1-03/386, від 05.09.2009 року № 16.1-03/384, від 05.09.2009 року № 16.1-03/385  підписані не уповноваженою особою – провідним юрисконсультом Київського ГРУ ПриватБанку ОСОБА_6

Згідно ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Незважаючи на це, до вказаних вимог не були додані жодні документи, що підтверджували б наявність у провідного юрисконсульта ОСОБА_6 повноважень діяти від імені юридичної особи ЗАТ КБ «ПриватБанк», відсутні відомості про це і кредитному договорі та договорах поруки, які зі сторони позивача підписувалися першим заступником директора Київського ГРУ Приватбанку Глотовим І.І. на підставі довіреності від 29.09.2006 року.

Провідний юрисконсульт позивача не є особою, що є органом управління позивача, а тому без довіреності, яка до вимог не додавалася, не може виступати від його імені, в тому числі підписувати від імені ЗАТ «ПриватБанк» вимоги чи інші документи.

У зв’язку з цим суд приходить до висновку про те, що позивач не виконав вимоги п. 5 договорів поруки про обов’язковість направлення поручителям письмової вимоги із зазначенням невиконаного позичальником обов’язку, а тому поручитель не зобов’язаний виконати таку вимогу протягом 5 (п’яти) календарних днів з моменту отримання вимоги (п. 6 договорів поруки), а підстави для задоволення вимог позивача до відповідачів як поручителів відсутні.

На підставі вищенаведеного суд приходить до висновку, що порушене цивільне право позивача вже є захищеним, а його намагання повторно одержати від відповідачів виконання обов’язку в натурі суперечить положенням ч. 1 ст. 61 Конституції України, ч. 1, 3, 6 ст. 13, 16 ЦК України, що є підставою для відмови у задоволенні зазначених у первісному позові вимог.

Предметом зустрічного позову є встановлення відповідності оспорюваних умов кредитного договору вимогам чинного законодавства щодо умов чинності правочину.

Оцінюючи подані сторонами докази, суд, вважає, що зустрічний позов підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.

Так, ч.1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Укладений сторонами кредитний договір є двостороннім правочином в розумінні ч. 2 ст. 202 та ч. 1 ст. 626 ЦК України, щодо якого ч. 1 ст. 203 ЦК України імперативно встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності (дійсності) правочину.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Вимоги ст. 203 ЦК України є обов’язковими як для правочину в цілому, так і для його окремих частин, зміст яких повинен відповідати положенням закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Згідно ст. 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини (п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9).

З огляду на викладене, суд вважає, що умови кредитного договору щодо визначення наслідків прострочення виконання зобов’язання за договором не повинні суперечити імперативним вимогам законодавства щодо розміру покладення на винну сторону заходів цивільно-правової відповідальності, зокрема, вимогам глав 49, 51 ЦК України та положенням Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань».

Згідно із ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Пунктом А. 7. кредитного договору передбачено, що при будь-якому порушенні  обов’язків за даним договором позичальник повинен сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 54 % річних від суми не погашеної заборгованості.

Судом встановлено, що розмір відсотків, що сплачуються за кредитним договором за користування грошовими коштами, визначений у п. А. 6 кредитного договору та становить 23 % річних. Однак, незважаючи на це, п. А. 7 кредитного договору встановлює розмір відсотків, що сплачується за користування грошовими коштами, вже на рівні 54 %.

Відповідно до ст. ст. 611, 627 ЦК України сторони у договорі вправі визначити праві наслідки порушення зобов’язання, але у межах, встановлених законом.

Згідно ч. 1 ст. 1056-1 ЦК України, встановлений договором розмір процентів за кредитним договором не може бути збільшений банком, іншою фінансовою установою в односторонньому порядку. Відповідно до ч. 2 ст. 1056-1 ЦК України встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку.

За наявними у справах доказами позичальник  не надавав свою згоду на зміну відсоткової ставки за кредитним договором, тому вона повинна залишатися без зміни (у розмірі 23 % річних) до повного виконання всіх умов кредитного договору обома сторонами кредитного договору.

Таким чином, умова кредитного договору, передбачена п. А. 7 кредитного договору, про зміну встановленого договором розміру процентів за користування кредитом (з 23 % до 54 %) по суті надає кредитодавцю право самостійно визначати момент зміни такої відсоткової ставки в односторонньому порядку, що суперечить ч. 1 ст. 651, ч. 2 ст. 1056-1 ЦК України, а тому процентна ставка за кредитним договором, встановлена у п. А.6. на рівні 23 % річних, повинна залишатися без зміни до повного виконання всіх умов обома сторонами кредитного договору, а п. А. 7 кредитного договору підлягає визнанню недійсним згідно ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 217 ЦК України.

Судом встановлено, що п. 5.1. кредитного договору передбачено стягнення пені в розмірі 0,2 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, що становить  73 % річних (0,2 % на день * 365 днів).

Умови кредитного договору щодо визначення наслідків прострочення виконання зобов’язання не повинні суперечити імперативним вимогам законодавства щодо розміру покладення на винну сторону заходів цивільно-правової відповідальності, зокрема, вимогам глав 49, 51 ЦК України та положенням Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань».

Так, з одного боку, Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» у ст. 1 містить диспозитивну норму про те, що розмір пені за прострочку платежу встановлюється за згодою сторін.

Разом з тим, суд бере до уваги, що ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» встановлює граничні межі розміру пені, що не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Судом приймає до уваги, що на момент прострочення виконання зобов’язання за кредитним договором подвійна облікова ставка НБУ становила 20,5 % річних та відповідно 0,056 % за кожен день прострочення виконання зобов’язання відповідно.

Таким чином, у відповідності до вимог Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», на момент вчинення сторонами правочину (кредитного договору) встановлений договором розмір пені не міг перевищувати 20,5 % річних від суми простроченого платежу.

Водночас п. 5.1. кредитного договору передбачений розмір пені, що стягується з позичальника за порушення зобов’язання, у розмірі 0,2 % за кожний день прострочення, що складає 73 % річних та значно перевищує граничний розмір пені, визначений Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань».

У зв’язку з цим, суд приходить до висновку, що пеня, встановлена п. 5.1. кредитного договору, перевищує розмір законної пені в 3,6 рази, що суперечить ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» та є підставою для визнання п. 5.1. Договору недійсним згідно ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 217 ЦК України.

Судом встановлено, що згідно п. 5.8. кредитного договору позичальник  у разі порушення строків платежів за будь-яким з грошових зобов’язань за кредитним договором більше ніж на 30 днів зобов’язана сплатити штраф у розмірі 1000 грн. + 5 %  від ціни позову.

Проаналізувавши обставини справи та положення чинного законодавства України щодо визначення видів неустойки, суд приходить до висновку, що п. 5.8. кредитного договору не відповідає чинному цивільному законодавству України у зв’язку з наступним. Ч. 1 ст. 551  ЦК України визначає предмет неустойки як грошову  суму,  рухоме  і нерухоме майно, а не як реалізацію права на звернення до суду.

Право на звернення до суду та порядок відшкодування судових витрат імперативно встановлюються актами процесуального законодавства, а саме Цивільним процесуальним кодексом України.

Судом враховується, що п. 5.8. кредитного договору ставить стягнення з позичальника штрафу – у залежність від звернення кредитодавця до судових органів. Однак згідно ст. 611 ЦК України сплата неустойки є правовим наслідком виключно порушення договірного зобов’язання і не може ставитися в залежність від інших додаткових умов, не пов’язаних із порушенням зобов’язання, зокрема, у залежність від звернення чи не звернення особи до юрисдикційних органів. Крім того, зміст п. 5.8. кредитного договору прямо суперечить чинному законодавству і в частині розміру штрафу та порядку його обчислення.

Так, згідно ч. 1, 2 ст. 549 ЦК України штраф є видом неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. З цієї норми очевидно випливає, що штраф може обчислюватися виключно від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання, але аж ніяк не від суми позову (п. 5.8. Договору). Адже ці положення ч. 1-2 ст. 549 ЦК України не можуть бути змінені сторонами на підставі ст.ст. 6, 627 ЦК України, оскільки це випливає з їх змісту – законодавець чітко визначає поняття (ч. 2 ст. 549 ЦК України), підставу стягнення (порушення зобов’язання – п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України) та порядок обчислення штрафу (ч. 2 ст. 549 ЦК України).

Суд вважає, що поняття «сума невиконаного зобов’язання» (ч. 2 ст. 549 ЦК України) та «ціна позову» (п. 5.8.) не є тотожними, оскільки перша величина є об’єктивним наслідком невиконання, в той час як ціна позову визначається кредитодавцем на власний розсуд та може взагалі не відповідати сумі невиконаного зобов’язання за кредитним договором, що призводить до свавільного порушення прав і законних інтересів боржника за кредитним договором.  

Тому суд приходить до висновку про те, що встановлення у п. 5.8. кредитного договору залежності виникнення та розміру неустойки (штрафу) від звернення кредитодавця до суду та від змісту його позовної заяви (ціни позову) суперечить положенням ч.ч. 1, 2 ст. 549, ч. 1 ст. 551, ст. 611 ЦК України, що є підставою для визнання його недійсним згідно ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 217 ЦК України.

Що стосується заявленої у зустрічному позові вимоги про визнання недійсним п. 5.2. кредитного договору, суд не знаходить підстав для її задоволення у зв’язку з наступним.

Пунктом 5.2. кредитного договору встановлено штраф в розмірі 2% від суми одержаного кредиту за порушення зобов'язань передбачених  п.п. 2.2.7., 2.2.8., 2.2.11., 4.9., 7.1. кредитного договору. На думку позивача за зустрічним позовом, дані положення кредитного договору суперечать чинному законодавству та підлягають визнанню недійсними за рішенням суду. Однак погодитися з цим не можна.

Суд бере до уваги, що згідно ч. 2 ст. 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. В оспорюваному п. 5.2. кредитного договору сторонами на основі їх вільного волевиявлення у відповідності до чинного цивільного законодавства України було погоджено розмір неустойки у формі штрафу у відсотках – на рівні 2% – у разі порушення позичальником зобов’язань, передбачених п.п. 2.7., 2.2.8., 2.2.11., 4.9., 7.1. кредитного договору.

У зв’язку з цим суд приходить до висновку про те, що твердження позивача за зустрічним позовом про, нібито, наявну суперечність положень п. 5.2. кредитного договору вимогам цивільного законодавства не є обґрунтованим, не підтверджується наявними по справі доказами, а тому задоволенню не підлягає.

Аналіз змісту кредитного договору та обставин справи дає підстави стверджувати, що в даному випадку визнання недійсною окремої частини кредитного договору – п.п. А.7., 5.1., 5.8. кредитного договору – не буде мати наслідком недійсність інших його частин і Договору в цілому, оскільки цей правочин був би вчиненим у відповідності до вимог чинного законодавства і без включення до нього недійсної частини.

Враховуючи вищевикладене, на підставі ст. 8, ч. 1 ст. 61 Конституції України, п. 6 ч. 1 ст. 3, абзацу 2 ч. 3 ст. 6, ч. 1, 3, 6 ст. 13, ч. 1 ст. 15, п. 5 ч. 2 ст. 16, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 217, 549, 551, 610, 611, 627, 651, 1056-1 ЦК України, ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження», ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», керуючись ст. ст. 10-11, 57-60, 88, 169, 209, 212-215, 218  ЦПК України, суд, –

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову Закритого акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до Приватного підприємства «Вектор», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № VL 884 від 11 червня 2008 року  відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», треті особи Приватне підприємство «Вектор», ОСОБА_2, про визнання недійсною частини кредитного договору задовольнити частково.

Визнати недійсними пункти А.7., 5.1., 5.8. кредитного договору № VL 884 від 11 червня 2008 року.

В іншій частині зустрічного позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження.

Заяву про апеляційне оскарження рішення суду може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя: