Баранівський районний суд Житомирської області

Справа № 273/1327/21

Провадження № 2/273/252/21

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

( повне)

10 серпня 2021 року Баранівський районний суд Житомирської області в складі: головуючого судді Новицького Є. А.

за участю секретаря судових засідань Макарчук І.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

третьої особи ОСОБА_2

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в залі суду в м. Баранівка справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , законний представник неповнолітнього: ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_2 , орган опіки та піклування Баранівської міської ради про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування будинком,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Баранівського районного суду Житомирської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування будинком.

Заявлені вимоги обґрунтовувалися тим, що на праві власності позивачу належить житловий будинок у якому прописані без реєстрації відповідачі. Одночасно, позивач зазначає, що Відповідач ОСОБА_3 проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу з її сином ОСОБА_2 , під час їх спільного проживання у них народився син ОСОБА_4 .

З 2015 року відповідачі були зареєстровані у будинку позивача. У вересні 2019 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 припинили сімейні стосунки, внаслідок чого відповідачі переїхали на постійне місце проживання в буд. АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні ОСОБА_1 наполягала на задоволенні позову. Крім того, подала письмові заперечення на відзив згідно якого вона не погоджується з позицією та доводами відповідача вказаних у відзиві на позовну заяву. При цьому, зазначає, що відповідачі забезпечені іншим житлом, а саме квартирою матері ОСОБА_3 . Також, позивач звертає увагу на те, що ОСОБА_3 не надає доказів поважності причин відсутності за адресою місці реєстрації. Більш того, зазначає, що ОСОБА_4 може проживати в будинку свого батька. Також зазначає, що вона має намір продати даний будинок, а реєстрація відповідачів стала їй на заваді, адже ніхто не хоче купувати нерухоме майно з зареєстрованими особами.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не зявилася, подала до суду відзив на позовну заяву, згідно якого заперечувала щодо задоволення позовних вимог з огляду на те, що житло у якому вона з сином зареєстровані є їхнім єдиним житлом, іншого житла вони не мають. Доводи позивача щодо наявності у її мами квартири спростовувала тим, що її площа становить 21.8 кв.м. Більш того, звертала увагу суду на те, що у вказаній квартирі вони не зареєстровані та те, що тимчасово виселитися з будинку позивача була змушена у зв`язку із заміною ключів від будинку.

Третя особа ОСОБА_2 у судовому засіданні не заперечував проти позовних вимог позивача та просив їх задовольнити в повному обсязі. Пояснив, що з відповідачем більше двох років разом не проживає, яка зібравши речі та сина виїхала проживати до своєї матері. Він в свою чергу виписався з будинку матері та купив будинок в АДРЕСА_2 , де прописався та на даний час проживає. Також пояснив, що в майбутньому хоче прописати сина за своєю адресою.

Представник третьої особи Органу опіки та піклування Баранівської міської ради у судове засідання не з`явився, про місце, час та день розгляду даної справи повідомлявся вчасно та належним чином, про причини неявки не повідомив.

Суд, розглянувши надані документи і матеріали, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення учасників, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 належить на праві власності будинок АДРЕСА_3 (а.с. 10-13).

Згідно витягу про зареєстрованих у житловому будинку осіб, у будинку АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 (а.с. 14).

Згідно акту посвідчення факту встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не проживають в буд АДРЕСА_3 (а.с.15).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 Цивільного кодексу України та передбачають правомочності щодо використання житла для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Таким чином, гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права.

Також і в ст. 150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку),квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 Цивільного кодексу України та передбачають правомочності щодо використання житла для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Таким чином, гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права.

Також і в ст. 150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 Цивільного кодексу України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 Житлового кодексу Української РСР слід дійти висновку що положення статей 383, 391 Цивільного кодексу України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 Житлового кодексу Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім`ї.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах: від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та Верховним Судом у постанові від 16 січня 2019 року по справі №309/2477/16-ц.

Таким чином, зважаючи на те, що ОСОБА_1 є бабусею ОСОБА_4 , що сторонами не оспорюється, суд вважає за необхідне застосовувати до врегулювання даних спірних правовідносин вимоги ст 405 ЦК України.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь - які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь - яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захист прав і свобод інших осіб.

У рішенні від 2 грудня 2010 року у справі Кривіцька та Кривіцький проти України ( Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine , заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.

Таку правову позицією Верховний суд виклав у постанові від 9 жовтня 2019 року у справі №202/4656/16-ц та у постанові від 23 вересня 2019 року у справі №61-6362св19.

Позивачем надано докази вибуття малолітнього ОСОБА_4 до іншого житлового приміщення (а.с. 15).

Одночасно, свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в судовому засіданні зазначили про те, що ОСОБА_3 не проживає у будинку ОСОБА_1 з 2019 року, яка виїхали жити до своєї матері.

Однак, суд звертає увагу на висновок ВС у справі № 755/16152/16-ц, згідно якого малолітня дитина не втрачає право користування житлом за будь-яких обставин: ні внаслідок тимчасової відсутності понад шість місяців згідно ст. 71 ЖК України, ні внаслідок вибуття згідно ст. 107 ЖК України.

Таким чином, за вказаних обставин виселення неповнолітнього неможливе. Одночасно суд вважає, неможливе виселення з будинку матері ОСОБА_3 , адже в такому разі дитина буде фактично розлученою з останньою, що може негативно вплинути на її психологічний розвиток.

Крім того, суд вважає недоведеним факт наявності перешкод ОСОБА_1 у здійсненні права власності з боку ОСОБА_8 та ОСОБА_4 .

Так, позивач зазначає, що вона бажає продати будинок АДРЕСА_3 . Одночасно, доказів на підтвердження даного факту суду не надає.

Згідно ч. 1 ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу, що відповідає приписам ч. 1 ст. 60 ЦПК України.

Суд оцінює достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, а інші докази, які б могли підтвердити факт перешкоджання позивачу в користуванні його майном з боку позивача суду не було надано.

Таким чином, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що в судовому засіданні позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів того, що відповідач перешкоджає їй у користуванні вище вказаним домоволодінням.

Крім того, суд вважає, що встановлена група інвалідності (третя) для позивача, за вказаних обставин, також не може бути підставою для виселення, адже доказів які б вказували на будь-які обмеження прав позивача з боку відповідача у зв`язку із її станом здоров`я, суду не надано (а.с. 59).

Також, суд вважає необґрунтованими доводи позивача про наявність у ОСОБА_9 іншого житла, так як власність матері не є власнітю ОСОБА_9 , а тому, стверджувати, що вона має інше житло у суду немає жодних підстав.

Одночасно, суд вважає необґрунтованими доводи позивача в частині того, що дитина ОСОБА_4 може проживати з батьком ОСОБА_2 у будинку останнього з огляду на наступне.

Так, згідно ст 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 досягнув тринадцяти років, тобто самостійно вирішувати та визначати своє місце проживання він на даний час немає змоги.

Доказів домовленості між батьками, чи інших доказів які б вказували на те, що батько бажає визначити місце проживання дитини з ним, суду позивачем в обґрунтування своїх вимог не надано.

Таким чином, доводи позивача в частині того, що дитина ОСОБА_4 може проживати з батьком ОСОБА_2 у будинку останнього є всього лиш домислами не закріплені жодними доказами.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне у задоволенні позову відмовити, оскільки відсутні правові підстави для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Частиною 1 та п.1 ч. 3ст.133ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно вимог ч. 1, п. 2 ч. 2ст. 141 ЦПК Українисудовий збір покладається насторони пропорційно розміру задоволенихпозовних вимог. Інші судові витрати ,пов`язані зрозглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача.

Відтак, суд не вбачає підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача витрат по сплаті судового збору.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.319,321,391,405 ЦК України, ст.ст.12,77,81,280,259,263-268,280-282,354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , законний представник неповнолітнього: ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_2 , орган опіки та піклування Баранівської міської ради про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування будинком - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене позивачем до Житомирського апеляційного суду через Баранівський районний суд Житомирської області або безпосередньої до апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено: 18.08.2021

Суддя Є.А. Новицький