АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22ц-28 /10 Категорія ЦП 53
Головуючий у першій інстанції – Рева С.В.
Доповідач - Плавич Н.Д.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 червня 2010 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого – Плавич Н.Д.
суддів – Галушко Л.А., Левенця Б.Б.
при секретарі – Котовій Д.Г., Граненко А.А.
у присутності: представника позивача ОСОБА_2, який діє по довіреності,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю” Семенюк Лоджістікс” на рішення Київського районного суду м. Одеси від 05.05.2009р. по справі за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю” Семенюк Лоджістікс”
про зміну формулювання причин звільнення, стягнення сум по заробітній платі, що не виплачена, стягнення витрат на відрядження, стягнення різниці між тарифною заробітною платою і тою, що нарахована і фактично виплачена, середнього заробітку за час вимушеного прогулу, середнього заробітку за час затримки розрахунку, суми вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, грошей, стягнутих на ремонт автомобілю, суму заробітної плати за виконання останнього рейсу 1500грн., відшкодування моральної шкоди, витрат на правову допомогу,
встановила:
Позивач звернувся до відповідача з вказаним позовом 23.01.2007р. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що в період з 28.09.2005р. по 29.05.2006р. працював водієм автомобіля “ Сканія ” в товаристві з обмеженою відповідальністю “Семенюк Лоджістікс” ( надалі ТОВ ) здійснював перевезення вантажів по території Західної Європи і України.
Протягом першого місяця роботи він працював у гаражі, за що отримав 250грн, в рахунок заробітної плати.
Протягом другого місяця він пригнав з закордону вантажівку “ Сканія - Крона”, виконав поточний ремонт пов’язаний з вводом автомобілю в експлуатацію, але заробітну плату за вказаний місяць не отримав.
Починаючи з третього місяця позивач був допущений до роботи водієм вказаного вище автомобілю.
Позивач посилався на те, що адміністрація ТОВ систематично не виконувала вимоги трудового законодавства, він за весь час роботи в ТОВ сумлінно виконував обов’язки, які були покладені на нього, не допускав порушення трудової дисципліни.
На підставі наказу №13 від 10.10.2006р. позивач був звільнений з посади водія з 10.10.2006р. за прогули без поважних причин по п.4ст.40 КЗпП України.
Позивач вважає своє звільнення незаконним, таким, що здійснено з порушення норм трудового законодавства.
Посилаючись на вказані обставини, просив про задоволення позовних вимог.
Справа розглядалася неодноразово.
В ході розгляду справи позивач неодноразово уточнював свої позовні вимоги, просив змінити формулювання причин свого звільнення з п 4ст.40 КЗпП України (звільнення за прогули без поважних причин) на звільнення за власним бажанням за частиною 3 ст. 38 КЗпП України, посилаючись на те, що адміністрація ТОВ не виконує законодавство про працю і умови колективного договору, стягнути з відповідача витрати на відрядження в сумі 22 160 грн.60коп.(еквівалент 2878доларам США), стягнути різницю між тарифною ставкою по заробітній платі і нарахованою і фактично виплаченою сумою заробітної плати 4954грн.02коп., середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.05.2006р. по 10.10.2006р.( по день звільнення) - 5348грн.95коп., середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені з 10.10.2006р.по день прийняття рішення, суму вихідної допомоги в розмірі трьохмісячного заробітку виходячи з середнього заробітку 1176грн.01коп. в загальній сумі 3528,03грн., компенсацію за невикористану відпустку – 534грн.62коп., суму заробітної плати за виконання останнього рейсу 1500грн., грошову суму, яка незаконно відрахована з заробітної плати позивача на виконання ремонту автомобілю, пошкодженого під час рейсу Україна – Молдова в сумі 1500грн., моральну шкоду 10000грн, витрати на правову допомогу 14 370грн.
Представник відповідача позов не визнав.
Третя особа - директор ТОВ ОСОБА_3 позовні вимоги не визнав.
Останнім рішенням суду 1 інстанції від 05.05. 2009р. позов задоволено частково.
Суд змінив формулювання причин звільнення ОСОБА_2 з п 4ст.40 КЗпП України на ст. 38 КЗпП України – звільнення за власним бажанням з внесенням відповідного запису в трудову книжку.
Стягнуто з ТОВ на користь ОСОБА_2 витрати на відрядження - 19003грн.60коп., різницю між тарифною заробітною платою, нарахованою і фактично виплаченою – 4954грн.02коп., середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.05.2006р. по 10.10.2006р. – 5446грн.72коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 10.10.2006р. по час прийняття рішення 05.05.2009р. – 35899грн.30коп., вихідну допомогу – 3528грн.03коп., компенсацію за невикористану відпустку – 534грн.62коп., у відшкодування моральної шкоди –2000грн., витрати на правову допомогу – 14370грн., всього 85736грн. 29коп.з утриманням усіх податків та зборів.
Покладено на директора ТОВ ОСОБА_3 обов’язок покрити шкоду, заподіяну ТОВ у зв’язку з оплатою ОСОБА_2 заробітної плати за час вимушеного прогулу 5446грн.72коп. і моральну шкоду 2000грн.
В решті позовних вимог відмовлено (а.с.111-115 т.2).
В апеляційній скарзі відповідач, ТОВ” Семенюк Лоджістікс” просить про скасування рішення, прийняття нового рішення про відмову в задоволені позову в повному обсягу, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилався на те, що позивач був звільнений з роботи з 10.10.2006р. по п4ст.40 КЗпП України за прогули без поважних причин, внаслідок того, що самовільно, без поважних причин залишив роботу 29.05.2006р., підставою для звільнення стало рішення загальних зборів від 09.10.2006р. Між ОСОБА_2 і ТОВ була укладена трудова угода, яка була підписана сторонами, за умовами угоди позивачу виплачувалася заробітна плата за відпрацьований період до 10 числа наступного місяця. Умови трудової угоди відповідач виконував повністю, заробітна плата виплачувалася і була отримана позивачем своєчасно і повністю, при звільненні позивача з ним був проведений повний розрахунок, всі гроші за відрядження позивач також отримав.
В суд апеляційної інстанції представник апелянта не з’явився, повідомлений про день і час розгляду справи.
Представник позивача, який діє по довіреності, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, вважає рішення законним і обґрунтованим.
У відповідності з ч 2ст.305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, заперечення на апеляційну скаргу, колегія дійшла висновку апеляційну скаргу задовольнити частково з наступних підстав.
Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються КЗпП України, Законом України “ Про оплату праці”, роз’ясненнями Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992р. № 9 з наступними змінами і доповненнями “ Про практику розгляду судами трудових спорів”, роз’ясненнями Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999р. “ Про практику застосування судами законодавства про оплату праці”.
Змінивши формулювання причин звільнення позивача з п4ст.40КЗпП України на ст. 38 КЗпП України, суд 1 інстанції виходив з того, що позивач був звільнений з порушенням трудового законодавства.
Колегія з вказаним висновком суду не погоджується.
При розгляді позовів про поновлення на роботі, зміни формулювання звільнення, осіб, звільнених по п4.ст.40 КЗпП України суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою прогулом визнається відсутність працівника на роботі протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин, безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
З урахуванням вимог закону колегія перевіряла, чи дійсно у позивача були прогули, що давало підстави для його звільнення по п.4ст.40 КЗпП України.
Встановлено, що позивач був прийнятий на роботу водієм в ТОВ з 01.11.2005р. на підставі наказу №40/1 від 30.10.2005р.(а.с.47,т.1).
Позивач був звільнений з посади водія з 10.10.2006р. за прогули без поважних причин на підставі наказу №13 від 10.10.2006р.(а.с.48,т.1).
Доводи представника відповідача про те, що позивач самовільно залишив роботу в ході розгляду справи були підтверджені. Встановлено, що 29.05.2006р. позивач перестав виходити на роботу. Позивач і його представник в ході розгляду справи самі не спростовували того, що позивач перестав виходити на роботу з 29.05.2006р., але пояснювали це тим, що позивачем була подана заява про звільнення за власним бажанням, з директором ТОВ це питання також було узгоджено.
Матеріалами це не підтверджується, позивач, його представник не надали жодного доказу ( копія заяви, відомості про її реєстрацію), що позивачем була подана заява про звільнення за власним бажанням з травня 2006р. По відомостям на заробітну плату, табелям обліку робочого часу, які перевіряла колегія, встановлено, що з 29.05.2006р. позивач на роботу не виходив, роботу не виконував.
У матеріалах справи є протокол трудового колективу від 09.10.2006р. де було вирішено питання щодо звільнення позивача по п4ст.40 КЗпП України. Доводи представника позивача про те, що наказ про звільнення позивача по п4ст.40 КЗпП України не містить даних про час прогулу позивача не дає підстав для висновку про порушення трудових прав позивача, оскільки позивач сам не спростовував, що з 29.05.2006р. на роботу в ТОВ водієм він не виходив, роботу не виконував.
Колегія вважає, що звільнення позивача за прогули було проведено у відповідності з вимогами трудового законодавства. Позивач не спростовував, що залишив місце роботи з 29.05.2006р., будь – яких доказів про поважність причин відсутності на роботі позивач також не надав. З урахуванням вказаних вище доказів вимоги позивача про зміну формулювання причин звільнення задоволенню не підлягають.
Позивач просив стягнути з відповідача на його користь заробітну плату за жовтень 2005р., посилаючись на те, що заробітна плата за цей час йому не була виплачена. В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 28.09.2005р. між ним і директором ТОВ було підписано трудове узгодження.
Вимоги позивача в цій частині задоволенню не підлягають.
Відповідно до вимог ст.21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену угодою. Трудовий договір може бути оформлений у формі трудового договору, наказом. Трудовий договір вважається укладеним також тоді, коли працівник був фактично допущений до роботи, хоча ніякі документи про прийняття на роботу не оформлялися.
В матеріалах справи є трудове узгодження між директором ТОВ (роботодавцем ) і ОСОБА_2 (робітником), відповідно до якого робітник прийняв на себе обов’язок виконувати роботу: перевезення вантажу автотранспортом; експедирування вантажу; ремонт транспортних засобів (а.с.5,т1). Позивач не надав документів про те, який об’єм роботи він виконав протягом жовтня 2005р. При відсутності документів, які підтверджують факт роботи робітника ОСОБА_2 в ТОВ в жовтні 2005р. відсутні підстави для задоволення його вимог про стягнення заробітної плати за вказаний період.
На підставі наказу №40/1 від 30.10.2005р. позивач ОСОБА_2 був прийнятий на роботу водієм в ТОВ з 01.11.2005р. з урахуванням поданої заяви, копія заяви в матеріалах справи (а.с.47,280 т.1).
Колегія перевірила табеля виходу на роботу з листопада 2005р., табеля нарахування і виплати заробітної плати, встановлено, що з листопада 2005р. позивачу нараховувалася і регулярно виплачувалася заробітна плата. (а.с.86-92,т1).
Факт отримання заробітної плати за час роботи в ТОВ позивач не спростовував, але стверджував, що сума заробітної плати йому була нарахована і виплачена в меншому розмірі, чим це передбачено Галузевою Угодою на 2004р, 2005р. Просив стягнути з відповідача на його користь різницю між тарифною заробітною платою за Галузевою Угодою і нарахованою і сплаченою сумою заробітної плати, всі інші вимоги ( середній заробіток за час вимушеного прогулу, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, компенсацію за невикористану відпустку, суму вихідної допомоги) позивач пов’язує з тарифною заробітною платою за Галузевою Угодою. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач, його представник посилаються на Галузеву Угоду між Міністерством транспорту і зв’язку України і профспілкою працівників автомобільного транспорту та шляхового господарства України і Всеукраїнською незалежною профспілкою працівників транспорту по галузі автомобільного транспорту 2005р. (а.с.97-112,т.1).
Представник відповідача в ході розгляду справи пояснював, що між позивачем і відповідачем було підписано трудове узгодження, встановлений розмір заробітної плати з яким позивач погодився, заробітна плата була повністю виплачена, застосування Галузевої Угоди при визначенні середньомісячної заробітної плати позивача є неправильним.
Перевірив доводи і заперечення сторін, колегія дійшла висновку, що доводи позивача і його представника щодо перерахунку заробітної плати позивача за Галузевою Угодою задоволенню не підлягають.
Позивач з 01.11.2005р. по 29.05.2006р. працював водієм в ТОВ “Семенюк Лоджістікс”. В своїй діяльності Товариство керується Статутом, Установчим договором, рішенням Зборів його учасників та чинним законодавством України ( а.с. 201-213, т.1, Статут).
Ст. 1 Галузевої Угоди на 2005р. передбачено, що положення Угоди діють безпосередньо і є обов’язковими для всіх суб’єктів, що перебувають у сфері діяльності сторін, які підписали Угоду.
При розгляді справи встановлено, що ТОВ “Семенюк Лоджістікс” не є учасником профспілки працівників автомобільного транспорту та шляхового господарства України або незалежної профспілки працівників транспорту, Галузеву Угоду не підписувало, до Угоди не приєднувалося, що дає підставу для висновку, що положення Галузевої Угоди не є обов’язковими для ТОВ.
По матеріалам справи встановлено, що заробітна плата позивачу була встановлена у відповідності з вимогами ст. 95 КЗпП України на підставі трудового узгодження від 28.09.2005р., яке було підписано директором ТОВ і ОСОБА_2, для працівника був встановлений оклад 332грн.(а.с.5,т.1).
На підставі наказу №40/1 від 30.10.2005р. позивач був прийнятий на роботу в ТОВ водієм з 01.11.2005р. відповідно до своєї заяви.(а.с.47,т.1).
За весь час роботи ОСОБА_2 в ТОВ, з листопада 2005р. по травень 2006р. заробітна плата йому нараховувалася і регулярно сплачувалася. Вказане підтверджується платіжними відомостями, які були перевірені судом і копії яких знаходяться у матеріалах справи (а.с.86-92,т1).
Суд задовольнив вимоги позивача стягнувши на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.05.2006р. по 10.10.2006р.( час звільнення), суму вихідної допомоги з урахуванням тарифної ставки за галузевою Угодою, компенсацію за невикористану відпустку також з урахуванням тарифної ставки за галузевою Угодою.
Колегія не погоджується з висновком суду, про те, що період з 25.05.2006р. по день звільнення - по 10.10.2006р. для позивача це є часом вимушеного прогулу.
Ст. 235 КЗпП України передбачено, що у разі визнання формулювання причин звільнення неправильним, або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
При розгляді справи встановлено, що позивач був звільнений з роботи по п.4ст.40 КЗпП України за прогули без поважних причин, підстави для зміни формулювання його звільнення відсутні, тому не підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позивач в ході розгляду справи не спростовував того, що з 29.05.2006р. на роботу не виходив.
Вимоги позивача про стягнення на його користь суми вихідної допомоги задоволенню також не підлягають. Відповідно до вимог ст.44 КЗпП України звільнення робітника по п 4ст.40 КЗпП України не дає право робітнику на отримання вихідної допомоги.
Позивач також просив стягнути на його користь суму компенсації за невикористану відпустку з урахуванням тарифної ставки за Галузевою Угодою.
Колегія дійшла висновку, що ТОВ “Семенюк Лоджистікс” не є учасником профспілки працівників автомобільного транспорту, Галузеву Угоду не підписувало, до неї не приєднувалося. При звільненні позивача на підставі наказу №13 від 10.10.2006р. по п.4ст 40 КЗпП України у відповідності з вимогами ст.116 КЗпП України з позивачем був проведений повний розрахунок. Вказане підтверджується листом на ім’я позивача ТОВ Семенюк Лоджістікс” і поштовим переказом на суму 516грн.81коп., вказана сума складається із суми заробітної плати за травень 2006р., і грошової суми за невикористану відпустку (а.с.84,т1).
На користь позивача з відповідача стягнута сума витрат на відрядження 19003грн.60коп. Стягнувши вказану суму, суд виходив з того, що позивача направляли у відрядження за межі країни і з ним не був проведений розрахунок за відрядження: 20.11.2005р.- 25.11.2005р.; 15.01.2006р.-16.01.2006р.; 20.01.2006р.- 23.01.2006р.; 25.02.2006р.-07.03.2006р.;16.03.2006р.-25.03.2006р.;02.04.2006р.-08.04.2006р.;17.04.2006р.-23.04.2006р.;29.04.2006р.- 09.05.2006р.;15.05.2006р.- 23.05.2006р.
Судом 1 інстанції сума 19003грн.60коп. стягнута за розрахунками, які надав позивач і його представник. Крім того, строк перебування у відрядженні позивача за межами країни суд розрахував на підставі копії міжнародного паспорту позивача і відміток прикордонних служб у його паспорті про перетинання позивачем кордону(а.с.50-58,т2). Витрати на відрядження судом 1 інстанції розраховані на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 23.04.1999р. №663 з змінами і доповненнями “Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон”.
Відповідач в своїх запереченнях посилається на те, що позивач отримував всі гроші на відрядження і з ним був проведений повний розрахунок, підстави для стягнення грошей за відрядження відсутні.
Перевіряючи доводи і заперечення сторін по вказаній частині позовних вимог колегія неодноразово пропонувала представнику позивача, який діє по довіреності, представникам відповідача представити суду докази направлення позивача у відрядження: накази про відрядженням, їх копії, розрахункові відомості, путьові листи, супроводжувальні листи вантажу, яки перевозив позивач.
Перевіряючи законність рішення суду в частині стягнення грошей на відрядження, колегія виходила з того, що відрядження в межах України, за кордон повинно здійснюватися відповідно до наказу (розпорядження) керівника підприємства, після затвердження завдання, в якому визначається мета виїзду, термін, умови перебування за кордоном, кошторису витрат ( Інструкція про службові відрядження в межах країни та за кордон, затверджена наказом Міністерством фінансів України від 13.03.1998р.№59). Перевезення вантажу також оформлюється необхідними супроводжувальними документами: наказ, путьовий лист, маршрут, міжнародна транспортна накладна, кінцевий пункт прибуття. Позивач, його представник не представили будь – яких документів щодо направлення позивача у відрядження.
В ході розгляду справи в апеляційному суді представник відповідача надала єдиний документ, копію посвідчення про відрядження позивача ОСОБА_2 з України через Польщу до Королівства Швеція терміном на 14 днів з 18.11.2005р. для отримання і перегону автомобілю.
З урахуванням вимог позивача про стягнення на його користь витрат на відрядження колегія запропонувала відповідачу надати докази того, що за вказане відрядження в Швецію з позивачем був проведений повний розрахунок. Доказів про те, що з позивачем був проведений повний розрахунок відповідач не надав.
Відсутність доказів колегія розцінює як доказ про те, що з відповідачем за вказане відрядження ТОВ не розрахувалося. Тому вимоги позивача щодо стягнення витрат на відрядження підлягають задоволенню частково, з відповідача на користь позивача стягується грошова сума за відрядження у Королівство Швеція через Польщу терміном на 14 днів з 18.11.2005р. За вказане відрядження позивач повинен був отримати 208доларів США, по курсу НБУ в національній валюті на час розгляду справи апеляційним судом вказана сума складає 1647грн.92коп., в решті позовні вимоги позивача про стягнення грошових коштів на відрядження задоволенню не підлягають. Посилання позивача і його представника на відмітки в паспорті про перетинання кордону самі по собі без документів на відрядження не можуть вважатися доказом про те, що саме ТОВ “ Семенюк Лоджістікс” направляло позивача у відрядження.
При звільненні позивача по п.4ст.40 КЗпП України з 10.10.2006р. в порушення вимог ст. 116 КЗпП України відповідач гроші за вказане відрядження позивачу не сплатив, тобто повний розрахунок на день звільнення з позивачем проведений не був.
Відповідно до вимог ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України установа, організація повинна виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
За час затримки розрахунку за рішенням суду 1 інстанції з відповідача на користь позивача стягнуто з 10.10.2006р. по день прийняття рішення судом 1 інстанції 05.05.2009р. – 35899грн.30коп.
Колегія з вказаним висновком суду не погоджується.
Колегія встановила, що при звільненні позивача з ним не був проведений повний розрахунок, не сплачені гроші за відрядження в сумі 1647грн.92коп.
При визначені суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, колегія прийняла до уваги роз’яснення п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999р. “ Про практику застосування судами законодавства про оплату праці”, де визначено, що при частковому задоволені позову працівника щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір відшкодування спірної суми на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Позивачу при звільненні не було виплачено 1647грн.92коп., при середньому заробітку позивача 323грн.43коп. сума середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 10.10.2006р. по день прийняття рішення апеляційним судом 03.06.2010р. становить 14230грн.92коп.
Прийнявши до уваги конкретні обставини справи, термін роботи позивача в ТОВ з 01.11.2005р. по час припинення ним роботи 29.05.2006р., факт самовільного припинення роботи, колегія дійшла висновку позовні вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку задовольнити частково, стягнути з відповідача на користь позивача в рахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку суму 5000грн., в решті вимог в цій частині відмовити.
Рішенням суду 1 інстанції позивачу відмовлено в частині його вимог про стягнення заробітної плати за останній рейс, за ремонт автомобілю з посиланням на те, що доказів щодо вказаних вимог позивач не надав. До апеляційного суду у вказаній частині вимог позивач, його представник доказів також не надали, тому колегія погоджується з висновком суду про відмову у вимогах про стягнення заробітної плати за останній рейс Україна - Молдова і грошей на ремонт автомобілю.
Позивач просив стягнути з відповідача на його користь у відшкодування моральної шкоди 10000грн. вимоги позивача в цій частині задоволені частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 2000грн.
Колегія з вказаним висновком суду не погоджується. У відповідності з вимогами ст. 237-1 КЗпП України колегія дійшла висновку стягнути з відповідача на користь позивача у відшкодування моральної шкоди 1000грн., з урахуванням часткового задоволення позовних вимог позивача.
На підставі рішення суду з відповідача на користь позивача стягнуто за юридичну допомогу 14370грн.
В обґрунтування своїх вимог в цій частині позивач посилався на Угоди про надання правової допомоги між позивачем і його представником ОСОБА_5 від 07.06.2007р. на 5100грн.(а.с.63), і 7700грн, додаткову Угоду до угоди від 07.06.2007р. на 12800грн.(а.с.218,т1)
Колегія вважає, що вказані вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Відповідно до ст. 84 ЦПК України витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. На підставі довіреності ОСОБА_5 діяв як представник позивача. Крім того, колегія звернула увагу на те, що матеріали справи не містять доказів про те, що вказані грошові суми позивач сплатив представнику.
У відповідності з вимогами ст. 314ч2 ЦПК України колегія постановляє нове рішення на підставі доказів, що зібрані по справі.
Керуючись ст. ст.303,307ч1п2,309ч1п3,4,316,317,319 ЦПК України, судова колегія,
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “ Семенюк Лоджістікс” задовольнити частково, рішення Київського районного суду м. Одеси від 05.05.2009р. скасувати, постановити нове рішення.
Позовну заяву ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю” Семенюк Лоджістікс” про зміну формулювання причин звільнення, стягнення сум по заробітній платі, що не виплачена, стягнення витрат на відрядження, стягнення різниці між тарифною заробітною платою, нарахованою і фактично виплаченою, середнього заробітку за час вимушеного прогулу, середнього заробітку за час затримки розрахунку, суми вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, заробітної плати за останній рейс, грошової суми на ремонт автомобілю, відшкодування моральної шкоди, витрат на правову допомогу задовольнити частково.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “ Семенюк Лоджістікс” на користь ОСОБА_2 витрати на відрядження в сумі 1647грн.97коп. (тисяча шістьсот сорок дев’ять грн. 92коп)
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “ Семенюк Лоджістікс” на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 5000грн.( п’ять тисяч грн.00коп.)
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “ Семенюк Лоджістікс” на користь ОСОБА_2 у відшкодування моральної шкоди 1000грн. (одна тисяча грн.00коп.)
В решті позовних вимог ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю “ Семенюк – Лоджістікс” відмовити.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “ Семенюк – Лоджістікс” на користь держави на відповідний рахунок витрати на інформаційно – технічне забезпечення 120грн.
Рішення набирає законної сили негайно після його проголошення.
Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку до Верховного Суду України на протязі двох місяців через суд касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду Одеської області: Плавич Н.Д.
ОСОБА_6
ОСОБА_7