У Х В А Л А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

2010 року липня місяця „12” дня колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого, судді: Горбань В.В.

          Суддів: Курської А.Г.

Летягіної О.В.

                       При  секретарі: Фінайкіній І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ВАТ «Крименерго» про поновлення на роботі, відшкодування моральної шкоди та оплати за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Київського районного суду  м. Сімферополя  Автономної Республіки Крим  від 05 травня 2010 року,

ВСТАНОВИЛА:

    23 березня 2010 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до Відкритого акціонерного товариства «Крименерго» /далі – ВАТ «Крименерго»/ про  поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та судових витрат. Вимоги мотивовані тим, що він працював на посаді електромонтера по експлуатації електричних лічильників III групи рейдової бригади енергозбуту у ВАТ «Крименерго» Сімферопольська міська електрична мережа з 01.04.2005 року. Наказом  № 63-к від 18.02.2010 року його було звільнено з роботи з 22.02.2010 року за ст. 38 КЗпП України /власним бажанням/, трудову книжку та розрахунок він отримав 01.03.2010 року. Посилається на те, що 09.02.2010 року він подав заяву про звільнення за власним бажанням. Відповідно до резолюції на його заяві керівництво не заперечувало проти звільнення, однак він повинен був відпрацювати два тижні, після цього повинен був бути виданий наказ щодо звільнення, тобто  - 23.02.2010 року. З 22.02.2010 року по 26.02.2010 року він знаходився на лікарняному, 01.03.2010 року вийшов на роботу з метою виконання своїх службових обов’язків, однак його повідомили про звільнення з роботи ще з 22.02.2010 року. Зазначає, що після закінчення строку попередження про звільнення він знаходився на лікарняному і не мав наміру на розірвання трудового договору, а тому вважає, що керівництво не мало права на його звільнення 22.02.2010 року. Просить поновити його на посаді електромонтера по експлуатації електричних лічильників III групи рейдової бригади енергозбуту ВАТ «Крименерго» Сімферопольська міська електрична мережа, стягнути  з відповідача на його користь  середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22.02.2010 року, моральну шкоду в розмірі 3000 грн. та судові витрати. Моральну шкоду обґрунтовує тим, що він має на утриманні двох неповнолітніх дітей 2006 та 2008 року народження, дружина  знаходиться у відпустці по догляду за дитиною, в сім’ї  складне матеріальне становище, у зв’язку з незаконним звільненням відносини в сім’ї сталі напруженими, він втратив життєві зв’язки з сім’єю, що призвело до моральних страждань. Інших доходів, крім його заробітку, в сім’ї не існує, а тому він не міг забезпечити сім’ю усім необхідним, крім того, захворів  його син ОСОБА_6, 2008 року народження, лікування ОРВІ потрібувало значних коштів, яких у нього не було.  

Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим  від 05 травня 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.

    В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить рішення суду скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, на неповне з’ясування обставин, які мають значення для справи, на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.    

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення позивача, представника відповідача, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає  задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із необгрунтованості позовних вимог та їх недоведеності. При цьому визнав встановленим, що право позивача не порушено  і захисту на підставі норм КЗпП не підлягає.

З такими висновками суду погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.

Згідно зі ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, письмово попередивши про це власника або уповноважений ним орган за два тижні. Якщо після закінчення строку попередження про звільнення працівник не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору. Власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, які містяться в п. 12 постанови № 9 від 06 листопада 1992 року „Про практику розгляду судами трудових спорів» працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати  свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.

Як убачається з  матеріалів справи, позивач ОСОБА_5 працював електромонтером по експлуатації електролічильників III групи рейдової бригади енергозбуту Сімферопольська міська електрична мережа ВАТ «Крименерго». Наказом № 63 від 18 лютого 2008 року ОСОБА_5  було звільнено з роботи з 22 лютого 2010 року за ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням) (а.с. 4). З даним наказом позивача було ознайомлено 01.03.2010 року (а.с. 20).

Зі змісту заяви ОСОБА_5 про звільнення слідує, що він просив звільнити його з роботи за власним бажанням з 09.02.2010 року. Але відповідно до резолюції керівництва відповідача вони погодилися зі звільненням позивача з 2-тижневим строком відпрацювання (а.с. 22).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач з моменту подачі заяви про звільнення і до часу ознайомленням його з наказом про звільнення і отримання трудової книжки не звертався до відповідача з заявою про відкликання заяви про звільнення і не висловлював наміру про залишення на роботі ні до 22.02.2010 року, ні після 22.02.2010 року.

Дані обставини в суді першої інстанції підтверджені поясненнями свідка ОСОБА_6 – інспектора відділу кадрів ВАТ «Крименерго», яка безпосередньо ознайомила позивача з наказом про звільнення.

За таких обставин суд першої інстанції, виходячи з правил вищезазначеної норми закону і роз’яснень постанови Пленуму Верховного Суду України та встановивши, що позивач до закінчення строку попередження про розірвання трудового договору за власним бажанням не відкликав свою заяву про звільнення за власним бажанням, дійшов обґрунтованого висновку, що порушень вимог ст. 38 КЗпП України при звільненні позивача відповідачем не допущено та правильно відмовив у задоволенні позову.

Оскільки не встановлено порушень відповідачем трудового законодавства при звільненні позивача за власним бажанням, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до вимог частини 1 статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Всупереч вимогам статті 60 ЦПК України позивач не надав доказів, які  могли б спростувати висновки суду.

Так, доводи апеляційної скарги щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи колегія суддів до уваги взяти не може, оскільки судом першої інстанції фактичні обставини з’ясовані повно та всебічно і висновки суду відповідають встановленим фактам.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні, тому не можуть бути визнані обґрунтованими.

Посилання в апеляційній скарзі  на те, що находження позивача на лікарняному і не намагання в цей період на розірвання трудового договору свідчить про те, що він мав намір продовжувати трудовий договір, тому відповідач не мав права на його звільнення під час  тимчасової непрацездатності, колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки воно ґрунтується на неправильному тлумаченні ст. 38 КЗпП України.

Так, з аналізу  положень ст. 38 КЗпП України  слідує, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору за власним бажанням,  має право до закінчення строку попередження відізвати заяву про звільнення, незважаючи на раніше подану заяву. Така заява працівника має бути належно зафіксована.

Між тим, із матеріалів справи не вбачається, що позивач до закінчення строку попередження звертався до відповідача в будь-якій формі і заявляв  про відкликання своєї заяви про звільнення. Таких обставин не встановлено і в суді апеляційної інстанції.

Колегія суддів вважає, що сам по собі факт находження позивача на лікарняному не може бути безумовним доказом відкликання позивачем його заяви про звільнення, оскільки відповідно до правил ст. 38 КЗпП України  така заява повинна бути відізвана працівником у будь-якій формі.

Що стосується неможливості звільнення позивача в період його тимчасової непрацездатності, то у випадку звільнення позивача з роботи за ст. 38 КЗпП України на нього не поширюються правила про недопустимість звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період тимчасової непрацездатності, визначені ч. 3 ст. 40 КЗпП України.

Довід скарги про те, що він попереджував відповідача про те, що після одужання вийде на роботу, є безпідставним, оскільки він спростовується матеріалами справи і не доведений позивачем на підставах змагальності, відповідно до вимог ст.ст. 10, 11, ч. 2 ст. 57 ЦПК україни

Неприйнятним є також і довід позивача про те, що він був змушений відповідачем подати заяву про звільнення за власним бажанням, останньому не подобалося, що він часто хворіє і знаходиться на лікарняному,  оскільки такі докази  відсутні в матеріалах справи і позивачем у встановленому законом порядку не доведені.

Інші доводи апеляційної скарги не містять в собі правових підстав для висновку про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам статей 213, 214 ЦПК України.

Судом правильно встановлені факти, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та докази, якими вони підтверджуються, правовідносини та норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини і ухвалено рішення по справі на підставі доказів, наданих сторонами в порядку правил ст.ст. 10,  11, 60, 212  ЦПК України.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що при розгляді справи вимоги матеріального і процесуального права судом першої інстанції додержано, підстав для скасування рішення немає.  

Згідно зі ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції  ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 307, 308, 314, 315  Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,  

У Х В А Л И Л  А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 05 травня 2010 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення.

Ухвалу може бути оскаржено протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили безпосередньо до суду касаційної інстанції.

  Судді:         Горбань В.В.                 Курська А.Г.              Летягіна О.В.