У Х В А Л А
іменем України
26 серпня 2010 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого – судді: Хилевича С.В.
суддів: Собіни І.М., Пашкевича О.Є..
при секретарі судового засідання Сеньків Т.Б.
за участю представників ОСОБА_1 – адвокатів ОСОБА_2, ОСОБА_3; представника ОСОБА_4 – адвоката ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 2 липня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Рівненського міського суду від 2 липня 2010 року ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні зазначеного позову.
Не погодившись з законністю та обґрунтованістю рішення, позивач подав апеляційну скаргу, де посилався на порушення і неправильне застосування місцевим судом норм матеріального та процесуального права.
На її обґрунтування зазначав, що висновок міського суду про пропущення ОСОБА_1 позовної давності, в зв’язку з чим у позові йому було відмовлено, суперечить вимогам ч. 1 ст. 264 ЦК України та обставинам, що мають значення для справи. Так, свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 показали про те, що відповідач неодноразово заявляла протягом другої частини травня 2007 року по 1 червня 2007 року позивачу про визнання нею боргу за договором позики від 1 вересня 2004 року. Натомість суд зазначених доказів до уваги не взяв. Вважав, що обставина переривання перебігу позовної давності стверджена також і укладенням 1 червня 2007 року договору позики на суму у 165 000 гривень.
Вказував про неправильність застосування судом при вирішенні спору аналогії закону (ч. 1 ст. 8 ЦК України), позаяк питання переривання перебігу позовної давності регулюється виключно правилами ст. 264 ЦК України.
З наведених міркувань просив скасувати рішення Рівненського міського суду від 2 липня 2010 року і ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.
У судовому засіданні представники ОСОБА_1, підтримавши апеляційну скаргу, надали пояснення в межах її доводів.
Представник ОСОБА_4, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликався на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги.
Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставина визнання відповідачем свого боргу у спосіб усних запевнень позивача про чинність взятих боргових зобов’язань і укладення нового договору позики
Справа №22-1353-10 Головуючий у суді 1 інстанції: Кухарець В.М.
Категорія: 19. 27 Суддя-доповідач у апеляційному суді: Хилевич С.В.
не вказує про переривання перебігу позовної давності, оскільки це визнання боргу ОСОБА_4 перед позивачем не обґрунтоване належними доказами. З урахуванням заявленого в суді клопотання відповідачем, у зв’язку зі спливом позовної давності в задоволенні позовних вимог було відмовлено.
Приходячи до висновку про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів виходила з такого.
З матеріалів справи безспірно вбачається, і ці обставини сторонами визнаються, що 1 вересня 2004 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого позивач позичив ОСОБА_4 90 000 гривень. Строк виконання грошових зобов’язань визначено у шість місяців з моменту набуття чинності цим правочином, але не пізніше 28 лютого 2005 року (а.с. 7-7, зв.).
Відповідно до ст. 1046 ЦК України – за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Частиною 1 ст. 1049 цього Кодексу передбачено обов’язок позичальника повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Є очевидним те, що доказів про повернення ОСОБА_4 на користь позивача грошових коштів у рахунок виконання позикового зобов’язання в судовому засіданні надано не було.
Правильно встановивши обставини, що мають значення для справи, і визначивши відповідно до них характер спірних правовідносин, суд попередньої інстанції обґрунтовано врахував, що строк звернення ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_4 пропущений без поважної причини.
Так, частина 1 ст. 261 ЦК України передбачає початок перебігу позовної давності від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права про особу, яка його порушила.
У суді першої інстанції відповідач заявила клопотання відповідно до вимог ч. 3 ст. 267 ЦК України про застосування при вирішенні спору позовної давності.
Встановлено, що позивач дізнався про порушення свого права саме 1 березня 2005 року, тобто з наступного дня після закінчення терміну виконання зобов’язання, визначеного договором, однак звернувся із позовом до суду 10 березня 2010 року.
Зі змісту ст. 257 ЦК України видно, що до даного виду правовідносин застосовується загальний строк позовної давності.
Вважаючи позовну давність пропущеною з поважних причин, ОСОБА_1 обґрунтував у суді попередньої інстанції свої вимоги щодо переривання перебігу позовної давності показаннями свідків та фактом укладення 1 червня 2007 року нового договору позики та поруки (де позичальником виступила інша особа – Товариство з обмеженою відповідальністю «Кодест»), що, за твердженням суду першої інстанції, з висновками якого погодилась і колегія суддів, не є належними доказами, а тому не свідчить про визнання ОСОБА_4 після спливу строку виконання сторонами прав і обов’язків, передбачених письмовим правочином, свого боргового зобов’язання.
Згідно із ч. 1 ст. 58 ЦПК України – належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Тому очевидним є те, що позивачем при розгляді місцевим судом справи за його позовом не було надано переконливих і об’єктивних доказів про підтвердження заявлених вимог.
Доводи апеляційної скарги про неправильність застосування міським судом при вирішенні спору і ухваленні оскаржуваного рішення норм матеріального права, а саме положень ст. 8 ЦК України щодо аналогії закону, на увагу не заслуговують, позаяк є необґрунтованими, адже відповідно до положень ч. 2 ст. 308 ЦПК України правильне по суті і справедливе рішення суду не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.
Рішення суду ухвалено без порушень норм матеріального і процесуального права, судом з’ясовано обставини, що мають значення для справи, в повній мірі, а апеляційна скарга не містить посилань на закон, з порушенням якого ухвалено рішення, та не спростовує правильності висновків суду, а тому колегія суддів не знаходить підстав для його скасування.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 307, ст. 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
у х в а л и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Рівненського міського суду від 2 липня 2010 року залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвалу апеляційного суду до Верховного Суду України протягом двадцяти днів, починаючи з дня набрання нею законної сили.
Головуючий: Судді: