Головуючий у 1 інстанції – Дубіжанська Т.О.
Справа № 22ц-4679/2010р. Доповідач – Черненкова Л.А.
Категорія -20
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 травня 2010 року м. Дніпропетровськ
Судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді - Дерев`янка О.Г.
суддів - Черненкової Л.А., Красвітної Т.П.
при секретарі - Горобець К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 березня 2010 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_1, Перша Дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання договору купівлі-продажу удаваною угодою та визнання її договором дарування та за позовом третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на Ѕ частину квартири, -
В С Т А Н О В И Л А:
15 серпня 2006 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, посилаючись на те, що у власності його діда ОСОБА_4 знаходилася квартира АДРЕСА_1. ОСОБА_4 подарував свою квартиру ОСОБА_3, як члену своєї родини. У 2006 році дядько позивача ОСОБА_3 (відповідач у справі) вирішив передати спірну квартиру йому у власність. 31 березня 2006 року між ними був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 та позивач 11.05.2006 року зареєстрував право власності на вказану квартиру в Дніпропетровському міжміському бюро технічної інвентаризації. Оскільки договір купівлі-продажу передбачає передачу грошей при відчуженні майна, але він ніяких грошей відповідачу не передавав, а той з його їх не витребував, вважає, що цей договір купівлі-продажу є удаваною угодою, а дійсно між ними був укладений договір дарування квартири. Просив визнати удаваною угодою договір купівлі-продажу від 31.03.2006 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори за реєстром № 8-751; визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 31.03.2006 року за договір дарування.
Ухвалою колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 липня 2008 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково; рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2006 року скасовано та справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.
Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 січня 2009 року залучена до участі у справі в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги – ОСОБА_1, яка проживає в АДРЕСА_1.
03.02.2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності, посилаючись на те, що 08 липня 1995 року вона уклала шлюб з відповідачем, а 31 січня 2007 року шлюб між ними розірвано. 31 березня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Дана квартира була придбана нею та її колишнім чоловіком в період їх шлюбу та сумісного проживання, за їх спільні кошти, отже є їх сумісною власністю. Крім того, вона була присутня при укладенні та нотаріальному посвідченні даного договору купівлі-продажу, в присутності нотаріуса писала заяву про те, що не проти купівлі-продажу квартири та продавець ОСОБА_3 повністю отримав раніше оговорену суму коштів за продану ним квартиру, що підтверджується п.4 договору купівлі-продажу. Отже вона має право на визнання за нею права власності на Ѕ частину вказаної квартири. Просила визнати за нею право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1, набуту за спільні кошти та в період шлюбу з ОСОБА_2 .
Рішенням Красногвардіського районного суду м. Дніпропетровська від 29 березня 2010 року ухвалено: позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити; визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 31.03.2006 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори за реєстром № 8-751 – удаваною угодою, та визнати його як вчинений на справді договір дарування; в задоволенні позову з самостійними вимогами третьої особи ОСОБА_1 про визнання права власності на Ѕ частину квартири – відмовити; стягнути з ОСОБА_1 на користь держави недосплачені судові витрати.
Ухвалою Красногвардіського районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2010 року виправлені допущені описки в рішенні суду від 29 березня 2010 року.
В апеляційній скарзі третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, у позовній заяві ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу удаваною угодою - відмовити; винести своє рішення, яким її позовну заяву задовольнити та визнати за нею право власності на 1\2 частину квартири АДРЕСА_1, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з’явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах та межах позовних вимог, дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 29.05.1999 року, виданого Третьою Дніпропетровської державною нотаріальною конторою, спадкоємцями квартири АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року є в рівних частинах кожний – батько ОСОБА_4 та дочка ОСОБА_6. Та 24.06.2003 року між ОСОБА_4.( від імені якого діяв по дорученню ОСОБА_2 – позивач у справі) та ОСОБА_3 (відповідач у справі) укладено договір дарування ѕ частки спірної квартири. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 24.11.2004 року та додатковим рішенням цього суду від 20.10.2005 року право власності ОСОБА_6 на зазначену квартиру було припинено, стягнуто з ОСОБА_3 грошову компенсацію за ј частину квартири на користь ОСОБА_6 в сумі 18 500 грн. та визнано за ОСОБА_3 право власності на вказану квартиру. Згідно договору купівлі-продажу від 31.03.2006 року, посвідченого Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_2 вказану квартиру АДРЕСА_1. Метою укладання даного правочину була безоплатна передача даної квартири у власність ОСОБА_2, що підтверджується відсутністю передачі грошей за купівлю цієї квартири та відсутністю такого наміру у сторін правочину, про що засвідчили сторони цього правочину в судовому засіданні, допитані як свідки. Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_4 мав намір подарувати спірну квартиру позивачу ОСОБА_2, про що свідчать такі його дії, як посвідчення заповіту ним від 22.01.1999 року в нотаріальній конторі в якому розпоряджається своєю спірною квартирою на користь позивача. Крім того, з оглянутої в судовому засіданні цивільної справи № 2-0657-2004 року за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю та вселення, вбачається, що ОСОБА_2 користується вказаною квартирою з 1999 року на підставі доручення від 26.07.1999 року, виданого на його ім’я ОСОБА_4. Судом першої інстанції встановлено, що колишнє подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з березня 2006 року проживають окремо та не ведуть спільного господарства, спір майнового характеру врегульований та ці обставини встановлені рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17.01.2007 року, яке набрало чинності 29.01.2007 року. У зареєстрованому шлюбі вказані особи знаходилися з 08.07.1995 року по 31.01.2007 року.
Задовольняючи позов ОСОБА_2, районний суд обґрунтовано виходив з того, що спірний договір купівлі-продажу квартири є удаваною угодою, оскільки його було укладено для приховання іншого договору, який насправді було вчинено. При укладанні договору купівлі-продажу між сторонами не було факту передачі грошей, покупець гроші не передавав, а продавець не витребував, в дійсності метою даного договору була безоплатна передача даної квартири у власність ОСОБА_2, а тому суд визнає вказаний договір купівлі-продажу від 31.03.2006 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстром за № 8-751, - удаваною угодою та визнає його, як вчинений насправді договір дарування.
Відмовляючи у позові третьої особи ОСОБА_1, районний суд обґрунтовано виходив з того, що спірна квартира не була придбана за спільні кошти, оскільки гроші за неї не передавалися, та в дійсності було укладено договір дарування; квартира не є спільною сумісною власністю подружжя, тому самостійні вимоги третьої особи ОСОБА_1 стосовно визнання за нею права власності на 1\2 частину квартири не підлягають задоволенню. Доводи третьої особи про те, що вона брала позику у ОСОБА_7 для придбання квартири, суд вважає недоведеними.
Відповідно до ст. 235 ЦК України, на яку посилався позивач та яку застосував суд, і роз'яснень, даних у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", суд, установивши, що угода укладена сторонами з метою приховати іншу угоду, визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. В тому разі, коли така угода суперечить закону, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі. За удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Згідно ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Судова колегія вважає, що для визнання правочину удаваним суд першої інстанції правильно встановив, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їхні дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Таким чином, до спірного правочину слід застосовувати правила передбачені для договору дарування.
Відповідно до ст.60 СК України, - майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно ст. 57 СК України, - майно є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, якщо воно набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Згідно ч.3 ст. 10, ст.ст. 57-60 ЦПК України кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановленим цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Докази повинні бути належними і допустимими. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.
Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що рішення суду постановлено у відповідності з вимогами закону та не має підстав для його скасування, і доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст.303,304, п.1 ч.1 ст.307, ст. 308, ч.1 п.1 ст.314, 317,319, ч.1 ст.218 ЦПК України судова колегія, -
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 березня 2010 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двох місяців до Верховного Суду України.
Головуючий суддя
Судді колегії