АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

" 26_ " серпня__ 2010 року  Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області в складі:

Головуючого Фащевської Н.Є.,

Суддів Ходоровського М.В., Жолудько Л.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою управління Пенсійного Фонду України в м. Тернополі на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 30 червня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_1 до  управління Пенсійного фонду України в м. Тернополі про стягнення недоплаченої щомісячної соціальної допомоги,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2010 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до    управління Пенсійного Фонду України в м. Тернополі (далі управління ПФУ) про визнання неправомірними дій відповідача, стягнення з відповідача недоплаченої їй щомісячної соціальної державної допомоги у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за період з 2007 по 2009 роки включно  з урахуванням виплачених сум як особі, що у встановленому порядку набула статусу “дитини війни”.

    В обґрунтування вимог, позивачка посилалась на те, що вона є дитиною війни та відповідно до вимог ст.6 Закону України №2195-ІV має право на підвищення пенсії на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком, оскільки Конституційним Судом України визнано такими, що не відповідають Конституції України, відповідні положення Законів України “Про Державний бюджет України” на 2007 та 2008 роки, якими була зупинена дія положень ст. 6 Закону України №2195-ІV, що обмежувала соціальні гарантії.

    Відповідач  виплачував вказане підвищення до пенсії протягом 2007 — 2009 років в неповному обсязі. Вважає, що управління ПФУ зобов’язане здійснити перерахування пенсії, привівши її у відповідність з рішеннями Конституційного Суду України.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 30 червня 2010 року  позов задоволено.  Зобов’язано управління Пенсійного фонду України в            м. Тернополі провести нарахування та виплатити ОСОБА_1 підвищення до пенсії,  передбаченого ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” від 18.11.2004 року №2195-ІV у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком,     з урахуванням вимог ч.1 ст. 28 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” за період з 09 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2009 року  включно з урахуванням фактично виплачених сум.

Стягнуто з управління Пенсійного Фонду України в м. Тернополі  37 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в суді.

    Із апеляційною скаргою на рішення суду звернулось  управління ПФУ в м. Тернополі, у якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачці в задоволенні її вимог. Зазначає, що фінансування таких виплат здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та суд при вирішенні спору не з'ясував, чи були нараховані кошти з державного бюджету на виплату таких підвищень, у якому розмірі, чи входить до повноваження органів пенсійного фонду право виплачувати підвищення до пенсії за рахунок інших виплат. Крім того, діючим законодавством не визначена розрахункова величина, з якої можна б було розраховувати дані надбавки дітям війни, оскільки наведене у ч. 3 ст. 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” визначення мінімального розміру пенсії за віком застосовується виключно до розмірів пенсій, призначених за цим Законом.

Відповідно до вимог ст. 304-1 ЦПК України апеляційний розгляд справи здійснюється без виклику осіб, які беруть участь у справі.

    Судом установлено, що ОСОБА_1 має статус “дитина війни” та отримує пенсію за віком.

    Відповідно до вимог ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” має право на отримання державної соціальної допомоги, а саме, на підвищення пенсії на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.

    У 2007- 2009 роках така допомога їй виплачувалась в неповному обсязі.

    Розглянувши справу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає.

    Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що УПФ як орган, якому делеговано повноваження щодо призначення і виплати пенсій та доплат до них, повинно було діяти відповідно до вимог ст. 6 Закону України №2195-ІV і здійснити позивачці відповідні нарахування за той період, коли дія цієї норми була зупинена. Однак, у порушення вимог згаданої статті нарахувань не проводило, чим порушило право позивачки на належний соціальний захист.

    Колегія суддів погоджується з наведеним висновком суду як таким, що відповідає вимогам закону та обставинам справи.

    Пунктом 12 ст. 71 Закону України “Про державний бюджет України на 2007 рік” дію ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” зупинено на 2007 рік з урахуванням ст. 11 цього Закону. Проте, рішенням Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення п.12 ст. 71 та ст. 11 Закону України “Про державний бюджет України на 2007 рік”.

    Підпунктом 2 пункту 41 розділу ІІ Закону України “Про державний бюджет  України на 2008 рік” було змінено редакцію ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни”. Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року ці зміни також визнані неконституційними, оскільки за правилами ч.2 ст. 3 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” державні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами.

    Відповідно до ч.2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність. Разом з цим на підставі вимог ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

    За вказаних обставин  суд обґрунтовано прийшов до висновку, що позивачці з 09 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2009 року повинна була нараховуватись  підвищена пенсія, яка передбачена для дітей війни. Відмова в такому нарахуванні та виплаті є протиправними.

    Враховуючи те, що дія ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” не зупинялась Законом України “Про державний бюджет на 2009 рік”, а розмір пенсії позивачці виплачувався у меншому розмірі, ніж установлено Законом, то суд першої інстанції підставно зобов’язав відповідача підвищити розмір пенсії і за 2009 рік.

    Колегія суддів не приймає до уваги твердження апелянта про відсутність  визначення у законодавстві поняття “мінімальна пенсія за віком”, як розрахункової величини для підвищення пенсії згідно з вимогами ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни”. За чинним законодавством України розмір мінімальної пенсії за віком визначається за правилами ст. 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”,   іншого нормативно-правового акта, який би визначав цей розмір або встановлював інший розмір, немає. Відсутня і норма закону щодо заборони застосування даного розміру для розрахунку інших, пов’язаних з нею, пенсій чи доплат. Зважаючи на наведене, вищезазначені доводи апелянта є безпідставними.

    Згідно із ст. 17 ЗУ “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди при розгляді справ застосовують Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Європейський Суд у рішенні від 08.11.2005 року по справі “Кечко проти України” звернув увагу на те, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з бюджету. Держава може вводити надбавки або закінчувати виплату цих надбавок. Проте, якщо правове положення, що діє, передбачає виплату певних надбавок, і дотриманні всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в цих виплатах, поки відповідне положення є таким, що діє. (п. 23).

Одночасно Європейський Суд з прав людини не прийняв до уваги аргумент уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність засобів як на причину невиконання своїх зобов'язань, які встановлені статтею 46 Конституції України та статтею 6 Закону України №2195-ІV, щодо визначення розміру та виплати пенсій.

    Виходячи із наведених вимог законодавства, доводи апелянта про відсутність бюджетних асигнувань для реалізації ЗУ №2195-ІV є безпідставними.

    Необґрунтованими є також посилання апелянта на можливість нецільового використання коштів ПФУ, оскільки судом не ухвалено рішення про проведення виплат із власних джерел фінансування останнього.

    Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для  його скасування  з мотивів, наведених в апеляційній скарзі, не вбачає.

      Керуючись  п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст. 308, 313; 314, 315, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів,

            У Х В А Л И Л А:

    Апеляційну скаргу  управління Пенсійного Фонду України в                      м. Тернополі  відхилити.                                  

    Рішення  Тернопільського міськрайонного суду від 30 червня 2010 року залишити без змін.

    Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий

Судді