РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 серпня 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:
Головуючого, судді Білоусової В.В.
Суддів Пономаренко А.В.,
Белинчук Т.Г..
При секретарі Власової М.О..
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про поділ спільного майна подружжя та визначення порядку користування земельною ділянкою, за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 18 березня 2010 року,
В С Т А Н О В И Л А :
У березні 2009 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6. про поділ спільного майна подружжя та визначення порядку користування земельною ділянкою .
Позовні вимоги мотивовані тим, що сторони з 1982 року по 1993 рік та з січня 1994 по вересень 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі , під час якого за спільні кошти збудували будинок АДРЕСА_1 , право власності на який оформлено на ОСОБА_6, однак відповідачка у добровільному порядку відмовляється проводити розподіл спільно нажитого майна .
У лютому 2010 року ОСОБА_5 свої вимоги уточнив та просив визнати за ним право власності на 1\2 частку будинку АДРЕСА_1 і встановити порядку користування земельною ділянкою за цією адресою у рівних частках з відповідачкою, стверджуючи, що до реєстрації шлюбу 11 жовтня 1982 року він перебував з ОСОБА_6 у фактичних шлюбних відносинах, а спірний двоповерховий будинок з літньою кухнею та підвалом був побудований за час спільного проживання та шлюбу з відповідачкою .
Також ОСОБА_5 посилався на те, що він з ОСОБА_6 зареєстровані та проживають у спірному будинку і між ними склався певний порядок користування цим майном .
Рішенням Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 18 березня 2010 року позов задоволено частково - визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частку будинку АДРЕСА_1, в іншій частині вимог відмовлено. Судом також вирішено питання про розподіл судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_6 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, неповне з’ясування судом обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи.
Відповідачка вважає, що висновок суду про те, що спірне нерухоме майно є спільним майном подружжя не відповідає обставинам справи , є помилковим та ґрунтується на припущеннях , оскільки судом не дана належна правова оцінка доказам у справі на підтвердження придбання та наступного перебудування спірного будинку за власні кошти відповідачки , у той час як позивач не зробив ніякого вкладу в це майно .
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з’явилися, перевіривши доводи апеляційної скарги і дослідивши матеріали справи, колегія суддів знаходить, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.
Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу (далі-ЦПК) України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову , суд першої інстанції керувався тим, що спірний будинок є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
Однак колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду, який не відповідає матеріалам справи та вимогам закону.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пунктах 23, 24 постанови від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. М айно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя , набуте до шлюбу , або за час шлюбу , але за кошти, що належали одному з подружжя особисто.
Відповідно до положень статей 22 і 24 Кодексу про шлюб та сім’ю України , який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям в період шлюбу є їх спільною сумісною власністю та кожен з подружжя має рівні права на вказане майно. У разі поділу такого майна, їх частки визнаються рівними.
Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
За змістом статті 25 цього кодексу якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових чи грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя .
Аналогічні положення містять статті 57,60 та 62 Сімейного кодексу України .
Отже, за вимогами закону для визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, відповідно до статті 60 ЦПК України, на сторін покладається обов’язок доведення обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Зокрема, обов’язковому встановленню та доказуванню підлягають факти придбання одним з подружжя майна під час спільного чи окремого проживання незалежно від реєстрації чи розірвання шлюбу, обсяг спірного майна, обсяг трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох при створенні спільної власності подружжя та, залежно від установленого, розмір часток подружжя у спільній сумісній власності.
При цьому , у разі визнання майна дружини об’єктом права спільної сумісної власності подружжя воно не перетворюється у спільну сумісну власність, а право спільної сумісної власності виникає лише на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених законом.
Таким чином, визнання права спільної сумісної власності на будинок, який належав одному з подружжя , не означає, що у разі спору частки дружини та чоловіка мають бути рівними, при цьому необхідно враховувати вартість майна, одержаного одним із подружжя до шлюбу .
Як вбачається з матеріалів справи ( а.с.10-11,15,55-56,64,83,91) і не заперечується сторонами , ОСОБА_5 і ОСОБА_6. перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 11 жовтня 1982 року до 24 березня 1993 року, а також з 26 січня 1994 року до розірвання шлюбу рішенням суду 04 вересня 2008 року.
01 вересня 1982 року ,тобто до реєстрації шлюбу, відповідачка ОСОБА_6 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу придбала за 5000 рублів житловий будинок АДРЕСА_1, жилою площею 22,1 кв.м., який складався з будинку і вбиральні та розташований на землі радгоспу , за довідкою радгоспу – заводу «Лівадія» від 23 серпня 1982 року земельна ділянка площею 0,03 га під придбаним будинком була виділена ОСОБА_6 в користування .
29 червня 1983 року відповідачка отримала дозвіл виконавчого комітету Сімеїзської селищної ради на проведення капітального ремонту та збільшення висоти зазначеного будинку, а 23 січня 2003 року ОСОБА_6на підставі рішення виконавчого комітету Ялтинської міської ради АР Крим № 628 від 23 серпня 1991року було видано свідоцтво про право власності на спірний будинок загальною площею 92,2. кв.м., жилою-38,3 кв.м., та господарські споруди - літню кухню літ.Б і вбиральню літ. В., інвентарною вартістю станом на 01 грудня 2008 року 137889 грн.
Усупереч положень статей 10 і 60 ЦПК України ОСОБА_5 на навів безперечних доказів того, що спірний будинок АДРЕСА_1 був побудований за спільні кошти подружжя , або значно збільшився в своїй цінності за рахунок трудових і грошових затрат позивача , тому є об’єктом спільної сумісної власності подружжя , в якої їхні частки рівні.
Також у встановленому законом порядку позивач не довів існування договору з відповідачкою про створення спільного майна, а також того, що подружжям спільно проведено капітальний ремонт спірного будинку, побудовано літню кухню з підвалом , внаслідок чого вартість будинку значно збільшилась.
Між тим, встановлення цих обставин має суттєве значення для вирішення спору.
Встановивши , що спірний будинок , який належав відповідачці на праві власності, унаслідок проведеної подружжям з 1983 по 1991 рік реконструкції збільшився у загальній площі до 92,2 кв.м. , а у житловій площі з 22,1кв.м. до 38,3 м2. , суд першої інстанції на порушення вимог статті 214 ЦПК України належним чином не з’ясував , як збільшився у своїй вартості належний на праві особистої власності ОСОБА_6 будинок, чи не спричинило це зміну часток у праві спільної часткової власності та на яку частку.
Крім того , суд залишив поза увагою , що для визнання за позивачем права власності на частку у спірному нерухомому майні, він мав надати суду належні та допустимі докази про його участь у набутті цього майна, оскільки сам по собі факт спільного проживання до реєстрації шлюбу без визначення ступеня його участі працею й коштами у створенні спільної часткової власності не може бути підставою для визнання за позивачем права власності на половину вищевказаного майна.
Наявні у матеріалах справи відомості щодо перебування сторін у шлюбі з 11 жовтня 1992 року до 24 березня 1993 року, та з 26 січня 1994 року до вересня 2008 року , на думку колегії суддів, за своїм змістом не мають доказового значення, оскільки закон не пов’язує виникнення права спільної сумісної власності на особисте приватне майно одного з подружжя лише з фактом знаходження у зареєстрованому шлюбі .
За таких обставин колегія суддів не може визнати судове рішення законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу .
О скільки порушення судом норм матеріального права, а також неповне з’ясування обставин справи призвело до неправильного вирішення справи, відповідно до положень пунктів 1 і 4 частини 1 статті 309 ЦПК України оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення - про відмову у задоволенні позову.
На підставі наведеного, керуючись статтею 303, пунктом 2 частини 1 статті 307, пунктами 1, 4 частини 1 статті 309, статтями 313, 314 та 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів,
ВИРІШИЛА :
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.
Рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 18 березня 2010 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про поділ спільного майна подружжя та визначення порядку користування земельною ділянкою.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів .
Судді