ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

01 серпня 2006 р.

№ 14/14

Вищий  господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді                    Кузьменка М.В.,

судді                                        Васищака І.М.

судді                                        Палій В.М.,

розглянувши    касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства

                        “Південний гірничо-збагачувальний комбінат”

на                     постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду

                        від 22.05.2006р.

у справі           №14/14

за позовом      Товариства з обмеженою відповідальністю “Укркомплектсервіс”

до                       Відкритого акціонерного товариства “Південний гірничо-збагачувальний

                         комбінат”

про                         стягнення 10 200,0 грн. за договором поставки,

за участю представників сторін:

від позивача: Рязанцев С.В. (довіреність від 03.10.05),

від відповідача: Вошколуп В.Г. (довіреність №52-16/61 від 27.12.05),

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю “Укркомплектсервіс” звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Відкритого акціонерного товариства “Південний гірничо-збагачувальний комбінат” і просило суд стягнути з останнього 19  795,47 грн. інфляційних втрат та 3 362,45 грн. 3% річних за період з 01.01.2003р. по 01.02.2003р. з простроченої суми.

Позовна заява обґрунтована тим, що рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 15.08.2002р. у справі №6/149, яке набрало законної сили 25.08.2002р., з відповідача на користь позивача було  стягнуто основний борг  у   розмірі 1 319 698,13 грн., 447 154,53 грн. інфляційних втрат та судові витрати. Вказане рішення мотивоване неналежним виконанням відповідачем своїх зобов’язань щодо оплати поставленої позивачем продукції згідно договору №501Д від 29.07.1999р.

Враховуючи, що відповідач не виконав вказане рішення суду, а відтак не виконав своїх зобов’язань щодо оплати продукції, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 17.02.2006р. (суддя Панна С.П.) у задоволенні позову відмовлено з мотивів спливу строку позовної давності. При цьому, суд виходив з того, що на підставі ст.84 ЦК УРСР та ст.266 ЦК України із спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність сплила і до додаткової вимоги, тобто до стягнення 3% річних та інфляційних.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.05.2006р. (головуючий, суддя Науменко І.М., судді Білецька Л.М., Голяшкін Ю.І.) рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог. Згідно постанови з відповідача присуджено до стягнення  19795,47 грн. інфляційних втрат та 3 362,45 грн. 3% річних.

Постанова мотивована неправильним застосуванням судом першої інстанції норм матеріального права, а саме ст.256 ЦК України, оскільки позивач своєчасно реалізував своє право на звернення до суду, про що свідчить ухвалене рішення у справі №6/419. У зв’язку з чим не можна вважати строк, який тече після ухвалення рішення, позовним.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд її скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції ст.ст.1, 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та ст.ст.257, 264, 266, 267, 625 ЦК України.

Позивач надіслав відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому просить оскаржувану постанову залишити без змін, а скаргу без задоволення з мотивів, викладених у відзиві.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами норм матеріального та процесуального права  при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає  задоволенню з таких підстав.

Причиною виникнення спору у справі стало питання про наявність у позивача підстав для отримання процентів за користування відповідачем його коштами з урахуванням інфляційних витрат у період з 01.01.2003р. по 01.02.2003р. у зв’язку з невиконанням відповідачем рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.08.2002р. у справі №6/149, яке набрало законної сили 25.08.2002р., про стягнення з відповідача суми боргу з урахуванням інфляційних втрат за порушення договірних зобов’язань.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність –це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Враховуючи, що позивач своєчасно реалізував своє право на звернення до суду за захистом свого порушеного права, яке полягало у невиконанні відповідачем договірних зобов’язань щодо оплати отриманої ним продукції, і вказане право захищено судом шляхом стягнення з відповідача боргу з урахуванням інфляційних витрат, про що є рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.08.2002р. у справі №6/149, то колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність пропуску позивачем строку позовної давності для подання даного позову.

З ухваленням судового рішення від 15.08.2002р. у справі №6/149 у відповідача виник обов’язок його виконати, але до подання позивачем позову і ухвалення рішення в цій справі воно виконано не було.

В силу вимог ч.2 ст.625 ЦК України, боржник який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

В порушення ст.33 ГПК України, відповідач не надав доказів погашення заборгованості перед позивачем, а також не надав доказів виконання рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.08.2002р. у справі №6/149.

У зв’язку з тим, що в країні відбулися інфляційні процесі, то позивач має право на збереження реальної величини грошей, присуджених до стягнення рішенням суду, але не виплачених у зв’язку з його не виконанням.

Системний аналіз законодавства свідчить, що обов’язок боржника відшкодувати кредитору причинені інфляцією збитки з нарахуванням процентів річних, випливає з вимог ст.625 ЦК України.

При цьому, застосування положень частини другої названої статті не передбачає наявність вини боржника, оскільки згідно частини першої цієї ж статті боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Чинним законодавством не встановлено, що зупинення виконання судового рішення у справі, у тому числі у зв’язку з введенням мораторію, припиняє виконання зобов’язання.

Посилання скаржника на безпідставне стягнення сум інфляційних нарахувань і процентів річних, оскільки ці суми не підлягають стягненню в силу положень ч.2 ст.12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, є помилковим, бо ґрунтуються на неправильному витлумаченні вказаної правової норми.

Відповідно до абзацу четвертого частини четвертої статті 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф,  пеня),  не застосовуються інші  санкції  за  невиконання  чи  неналежне  виконання  грошових зобов'язань   і  зобов'язань  щодо  сплати  страхових  внесків  на загальнообов'язкове  державне  пенсійне  страхування,  податків  і зборів   (обов'язкових   платежів).  За визначенням термінів, вживаних у цьому Законі, грошове зобов'язання - це зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України (абзац сьомий статті 1).

Такі підстави передбачені, зокрема,  частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року, згідно з якою боржник, що прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час  прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Враховуючи викладене, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання, як його визначено у статті 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Скаржник безпідставно ототожнює зазначені складові грошового зобов'язання із санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань у розумінні абзацу четвертого частини четвертої статті 12 цього Закону.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що підстав для зміни або скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції немає.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 –11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства “Південний гірничо-збагачувальний комбінат” залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.05.2006р. у справі №14/14  - без змін.

Головуючий, суддя                                                            М.В.Кузьменко

Суддя                                                                                І.М.Васищак

          Суддя                                                                                В.М.Палій