Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
30 вересня 2010 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі
головуючого – судді: Хилевича С.В.
суддів: Гордійчук С.О., Шеремет А.М.
при секретарі судового засідання Колесовій Л.В.
за участю представника Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку «Надра» - ОСОБА_1; ОСОБА_2 та його представника - ОСОБА_3; представника ОСОБА_4 – ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку «Надра» на рішення Костопільського районного суду від 9 липня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Костопільського районного суду від 9 липня 2010 року зазначений позов ОСОБА_4 задоволено повністю: визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, що укладений 6 травня 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу.
Цим рішенням суду вирішено питання про судові витрати і стягнуто із відповідача на користь ОСОБА_4 16 гривень в рахунок їх відшкодування.
Не погодившись із законністю та обґрунтованістю рішення, ОСОБА_2 та Відкрите акціонерне товариство Комерційний банк «Надра» (далі – ВАТ КБ «Надра» або банк) подали апеляційні скарги, де покликались на порушення місцевим судом норм матеріального і процесуального права та невідповідність його висновків встановленим обставинам.
На обґрунтування своєї апеляційної скарги відповідач указував, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення ст. 229 ЦК України щодо правових наслідків правочину, який вчинено під впливом помилки, а також прийшов до хибного переконання про незастосування позовної давності при вирішенні спору і ухваленні рішення. Вважав, що зроблений судом висновок про те, що оспорюваний договір укладено дарувальником при неусвідомленні значення своїх вчинюваних дій, суперечить як обставинам справи, так і вимогам ст.ст. 225 і 233 ЦК України та п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними».
З наведених міркувань просив скасувати рішення Костопільського районного суду від 9 липня 2010 року і ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позову.
ВАТ КБ «Надра», обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу, зазначав, що місцевим судом при вирішенні спору і ухваленні рішення не взято до уваги тієї обставини, що банк є іпотекодержателем спірного нерухомого майна. Не враховано те, що позовна давність на момент звернення позивача до суду була пропущена. Судом необґрунтовано розтлумачено
Справа №22-1447-09 Головуючий у суді 1 інстанції: Маринич В.К.
Категорія: 19..21 Суддя-доповідач у апеляційному суді: Хилевич С.В.
показання приватного нотаріуса, допитаного як свідка ОСОБА_9, що підтвердила про роз’яснення сторонам правових наслідків укладеного правочину, а його висновок про недійсність оспорюваного договору ґрунтується виключно на показаннях свідків, що суперечить вимогам доказування в цивільному процесі. Також судом неправомірно визнано правонаступником і залучено до участі в справі особу, якій ОСОБА_6 було видано довіреність, що припинила свою дію зі смертю особи, яка вчинила односторонній правочин.
З цих підстав просив скасувати оскаржуване рішення суду попередньої інстанції та закрити провадження у справі.
У судовому засіданні ОСОБА_2 та його представник, підтримавши свою апеляційну скаргу, надали пояснення в межах її доводів. Апеляційну скаргу банку визнали повністю.
Представник банку, визнавши апеляційну скаргу ОСОБА_2, висловився про задоволення своєї апеляційної скарги, про що пояснив апеляційному суду.
Представник ОСОБА_4, заперечивши проти задоволення поданих апеляційних скарг, посилався на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про повне задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 та часткове задоволення апеляційної скарги ВАТ КБ «Надра».
Задовольняючи позовні вимоги і визнаючи недійсним оспорюваний договір дарування, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_6, вчиняючи договір дарування, помилилася в природі правочину та щодо прав і обов’язків сторін, оскільки справжня воля дарувальника не була спрямована на вчинення дарування. При цьому судом було враховано те, що на момент укладення договору іншого житла вона не мала і перебувала в тяжкому стані здоров’я, потребуючи стороннього догляду.
Між тим, з правильністю досягнутих районним судом висновків не може погодитися колегія суддів, адже вони зроблені з порушенням норм процесуального права та суперечать матеріалам справи.
Стаття 213 ЦПК України вказує про законність і обґрунтованість рішення суду. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
З матеріалів справи вбачається, що 6 травня 2005 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_2 укладено договір дарування, за умовами якого дарувальник передала, а обдаровуваний прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 5-5, зв.). Тоді ж правочин посвідчено нотаріально, а 25 листопада 2005 року зареєстровано в Електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно, про що свідчить відповідний витяг, наданий Комунальним підприємством «Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації» (а.с. 6). Очевидним є те, що в тексті правочину (пункт 5) містяться положення про підтвердження контрагентами при укладенні угоди тих фактів, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, укладення договору відповідає їхнім інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає внутрішній волі, договір не приховує іншого правочину та спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені в ньому.
Згідно із ч. 1 ст. 717 ЦК України – за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
26 серпня 2008 року ОСОБА_6, вважаючи, що зміст правочину суперечить моральним засадам суспільства, не відповідає її дійсній внутрішній волі (на момент вчинення угоди перебувала під впливом тяжких обставин і знаходилась у хворобливому стані, невірно зрозуміла свої дії та їх наслідки), позбавляє її місця проживання та обмежує права інших спадкоємців, звернулась до суду із вимогою про визнання недійсним зазначеного договору дарування.
З тексту свідоцтва серії НОМЕР_1 про смерть, видно до 3 жовтня 2008 року ОСОБА_6 померла (а.с. 35), у зв’язку з чим районний суд визнав ОСОБА_4 правонаступником позивача.
В своєму рішенні суд попередньої інстанції ствердив те, що зі змісту позовної заяви, пояснень позивача та показань свідків видно, що ОСОБА_6З уклала оспорюваний договір з тим, щоб забезпечити собі догляд та утримання до смерті зі сторони контрагента. Дарувальник була малоосвіченою особою, не вміла читати, мала поганий зір, а тому не розуміла і не усвідомлювала, який правочин підписувала і які настануть наслідки. За наведених обставин, місцевий суд визнав, що ОСОБА_6 не мала дійсного волевиявлення на укладення договору дарування, а угода не відповідала дійсним намірам сторін, адже мала місце помилка в природі цього юридичного факту.
Приходячи до висновку про задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 і часткове задоволення апеляційної скарги банку, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з досягненням помилкового висновку про доведеність і підставність позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України – якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав і обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
В роз’ясненнях, наданих Пленумом Верховного Суду України в абзацах другому, третьому і четвертому п. 19 своєї Постанови від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зазначено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Беручи до уваги наведене, колегія суддів вважає, що використання місцевим судом показань свідків як доказів, на яких він ґрунтувався при ухваленні оскаржуваного рішення, суперечить вимогам процесуального закону щодо їх об’єктивності.
Так, згідно з ч. 1 ст. 58 та ч. 2 ст. 59 ЦПК України – належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обставина укладення ОСОБА_6 оспорюваного договору дарування під впливом помилки обґрунтована судом попередньої інстанції виключно показаннями свідків, тобто доказами, які не можуть бути використані при вирішенні цього спору. Перебування дарувальника в хворобливому стані, що, за переконанням місцевого суду, позбавило її права висловити своє дійсне волевиявлення, підтверджено як даними медичної картки, так і, переважно, саме показаннями свідків.
Тому за таких обставин, не ґрунтується на безсумнівних і переконливих доказах висновок суду першої інстанції про наявність помилки при укладенні оспорюваного правочину та про її істотне значення.
Помимо того, очевидним є те, що оскаржуваним рішенням суду вирішено питання про права і обов’язки ВАТ КБ «Надра», який участі в справі не брав, однак який є іпотекодержателем квартири АДРЕСА_1 в м. Костопіль, відповідні докази про що містяться в матеріалах справи (а.с. 30-32).
Таким чином, оскаржуване рішення підлягає скасуванню, а в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
В той же час, колегія суддів знаходить, що клопотання відповідача про застосування до спірних правовідносин позовної давності і з цих підстав відмовити в позові, на увагу не заслуговує, позаяк в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити за необґрунтованістю. З тих само підстав не підлягає задоволенню вимога апеляційної скарги банку про закриття провадження у справі.
Враховуючи недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, апеляційну скаргу ОСОБА_2 потрібно задовольнити, а апеляційна скарга банку підлягає частковому задоволенню.
Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 2 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити повністю, а апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку «Надра» - задовольнити частково.
Рішення Костопільського районного суду від 9 липня 2010 року скасувати.
Відмовити ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення апеляційного суду безпосередньо до Верховного Суду України протягом двадцяти днів, починаючи з дня набрання ним законної сили.
Головуючий: Судді: