ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2021 рокуу справі № 607/28990/19 (провадження № 14-124цс21)

за позовом ОСОБА_1 до Тернопільської районної державної адміністрації Тернопільської області, Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_2 , про відшкодування майнової шкоди

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2020 року у складі судді Вийванка О. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2021 року у складі колегії суддів Храпак Н. М., Дикун С. І., Парандюк Т. С.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Тернопільської районної державної адміністрації Тернопільської області (далі - Тернопільська РДА), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), третя особа ОСОБА_2 , про відшкодування майнової шкоди.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що посадовою особою органу державної влади - Тернопільської РДА було видано незаконне розпорядження, внаслідок якого на підставі судових рішень у нього витребувано та зобов`язано повернути земельну ділянку, яка була добросовісно набута ним за договором купівлі-продажу.

Вважав, що державою в особі органу виконавчої влади йому заподіяно майнової шкоди в розмірі вартості земельної ділянки.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку майнову шкоду в розмірі 99 660 грн.

29 жовтня 2020 року рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правовідносини з приводу набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку площею 0,64 га для ведення особистого селянського господарства, а також щодо передачі грошових коштів за вказану земельну ділянку виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як продавцем спірної земельної ділянки. Суд першої інстанції вказав, що позивач не звертався до ОСОБА_2 з приводу визнання недійсним договору купівлі-продажу і повернення грошових коштів за цим договором, які були ним передані саме ОСОБА_2 . З огляду на зазначене суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем не доведено факту заподіяння йому відповідачами шкоди, наявності причинно-наслідкового зв`язку між неправомірними рішеннями Тернопільської РДА та наслідками, зазначеними ним у позові.

24 березня 2021 року постановою Тернопільського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2020 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що між сторонами відсутній склад деліктного правовідношення, наявність якого є обов`язковою умовою для покладення на особу, яка завдала шкоду, цивільно-правової відповідальності, тому суд першої інстанції правильно зазначив, що правовідносини з приводу набуття права власності на вказану земельну ділянку саме на підставі неправомірного рішення органу державної влади виникли в попереднього власника ОСОБА_2 , а не в позивача. Апеляційний суд звернув увагу на те, що позивачу завдано шкоду у зв`язку з придбанням товару в особи, яка не мала права на його продаж, ураховуючи встановлену судом незаконність виникнення права власності на спірну земельну ділянку в продавця товару. Також апеляційний суд зазначив, що позивач не позбавлений можливості пред`явити вимоги щодо відшкодування завданих збитків до продавця товару відповідно до статті 661 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що буде вважатися справедливою сатисфакцією.

У травні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення судів першої та апеляційної інстанцій і просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення - про задоволення позову в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц,

від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 07 листопада

2018 року у справі № 488/5027/14-ц, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі

№ 686/13878/17 та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц,

а також у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15.

Поза увагою судів попередніх інстанцій залишилось те, що ризик будь-якої помилки державного органу влади має покладатися саме на державу і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб.

Зазначав, що Велика Палата Верховного Суду у вказаних постановах підтвердила право зацікавленої особи на звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, оскільки наявний причинно-наслідковий зв`язок між завданою позивачу шкодою та протиправним діянням голови Тернопільської РДА.

Вина ОСОБА_2 у незаконній приватизації спірної земельної ділянки відсутня, земельна ділянка була витребувана в ОСОБА_1 саме через помилку органу державної влади, яка встановлена судовим рішенням.

Звернення до суду з позовом до ОСОБА_2 на підставі статті 661 ЦК України буде неефективним способом захисту, покладає на нього надмірний тягар, оскільки ОСОБА_2 повідомив про відсутність у нього грошових коштів.

01 липня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судусправу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України),якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Колегія суддів указала, що суди попередніх інстанцій установили такі обставини справи.

12 травня 2010 року розпорядженням голови Тернопільської РДА № 509 ОСОБА_2 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,64 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області.

На замовлення ОСОБА_2 . Товариством з обмеженою відповідальністю «Геоземсервіс» розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

13 березня 2011 року рішенням сесії Тернопільської районної ради Тернопільської області № 83 погоджено проект землеустрою щодо встановлення меж адміністративного утворення села Ступки Тернопільського району Тернопільської області.

14 червня 2012 року рішенням Тернопільської обласної ради № 1375 «Про затвердження проекту землеустрою щодо встановлення меж адміністративного утворення села Ступки на території Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області» затверджено проект землеустрою щодо встановлення меж адміністративного утворення села Ступки на території Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області загальною площею 724,12 га.

10 грудня 2012 року розпорядженням голови Тернопільської РДА № 1328-од ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку площею 0,64 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області.

27 листопада 2013 року державним реєстратором Реєстраційної служби Тернопільського районного управління юстиції прийнято рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 6125287700:01:001:0910, а також видано свідоцтво про право власності № 13501228 .

01 вересня 2014 року ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 6125287700:01:001:0910 ОСОБА_1 за ціною 104 897 грн на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Тернопільської області Бриксою Т. І.

23 жовтня 2014 року право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

28 січня 2016 року ухвалою Тернопільського міськрайонного суду у справі № 607/7137/15-к за обвинуваченням ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України (далі - КК України), звільнено ОСОБА_3 від відповідальності за вказане кримінальне правопорушення у зв`язку із закінченням строків давності та закрито кримінальне провадження. Ухвала набрала законної сили. Суд установив, що ОСОБА_3 , перебуваючи на посаді заступника начальника управління Держкомзему у Тернопільському районі та виконуючи обов`язки начальника управління, 15 серпня 2012 року на засіданні комісії з розгляду питань, пов`язаних з погодженням документації землеустрою, діючи відповідно до пункту 13 Типового положення про комісію з розгляду питань, пов`язаних з погодженням документації із землеустрою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2009 року № 1420, як уповноважений на підписання та скріплення печаткою відповідних висновків представник управління Держкомзему у Тернопільському районі Тернопільської області та відповідно до пункту 14 вказаного Положення як голова цієї комісії, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них, підписала та завірила гербовою печаткою висновок № 597, яким вирішено погодити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,64 га у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області (за межами населеного пункту).

03 жовтня 2018 року рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у справі № 607/7051/15-ц визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Тернопільської РДА від 12 травня 2010 року № 509 про складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,64 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області. Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Тернопільської РДА від 10 грудня 2012 року № 1328-од, яким затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,64 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області. Визнано недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно - земельну ділянку від 27 листопада 2013 року за № 13501228 з кадастровим номером 6125287700:01:001:0910. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 та зобов`язано повернути земельну ділянку площею 0,64 га на користь держави в особі Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області вартістю 57 216 грн.

04 квітня 2019 року постановою Тернопільського апеляційного суду у справі № 607/7051/15-ц апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 жовтня 2018 року в частині задоволення позовних вимог Прокуратури Тернопільської області в інтересах держави в особі Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Тернопільської РДА від 12 травня 2010 року № 509 про складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,64 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Ступківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким у позові відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

26 вересня 2019 року постановою Верховного Суду у справі № 607/7051/15-ц касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 жовтня 2018 року в нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року залишено без змін.

Відповідно до висновку експерта за результатами проведеної судової оціночно-земельної експертизи від 27 квітня 2020 року № 342/20-22 ринкова вартість земельної ділянки площею 0,6401 га у селі Ступки Тернопільського району Тернопільської області з кадастровим номером 6125287700:01:001:0910 та цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства на момент проведення експертизи становить (із заокругленням) - 99 660 грн.

ОСОБА_1 , посилаючись на те, що державою в особі органу виконавчої влади йому заподіяно майнову шкоду в розмірі вартості земельної ділянки, просив суд стягнути з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку майнову шкоду в розмірі 99 660 грн.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася такими міркуваннями.

Статтею 41 Конституції України, статтею 321 ЦК України гарантовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави, загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

Стаття 1 Першого протоколу містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності в розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинне забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти.

Позбавлення майна без компенсації може свідчити про порушенням такого балансу та покладення надмірного тягаря на особу, у якої майно витребувано на користь держави. Ризик помилки, яка допущена органом державної влади, несе держава, допущені помилки не повинні усуватись за рахунок інших осіб (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України», заява № 29979/04, пункт 71; рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2011 року у справі «Гладишева проти Російської Федерації», заява № 7097/10, пункт 80).

Колегія суддів указала, що у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Тернопільської РДА, ДКСУ про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок витребування в нього спірної земельної ділянки на підставі судового рішення, у зв`язку із визнанням незаконним розпорядження Тернопільської РДА про передачу цієї земельної ділянки у власність особі, яка відчужила її позивачу на підставі договору купівлі-продажу.

За змістом частини першої статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Натомість статтею 56 Конституції України, статтями 1173, 1174 ЦК України передбачено право особи на відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої органом державної влади чи його посадовою особою.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц висловлювала позицію про те, що особа, з власності якої витребовується земельна ділянка, яка вибула з власності держави на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування або органу державної влади, не позбавлена можливості відновити своє право, пред`явивши вимогу до особи, у якої вона придбала цю ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Така позиція відповідає висновку Верховного Суду України, висловленому в постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, який зводиться до того, що витребування земельної ділянки на користь держави не свідчить про порушення принципу пропорційності у зв`язку з наявністю в покупця земельної ділянки права, передбаченого статтею 661 ЦК України.

У постановах від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 рокуу справі 469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду зазначала, що у випадку повернення земельної ділянки до державної або комунальної власності від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного набувача, у якого придбав земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Таку ж вимогу може заявити і проміжний набувач до первинного набувача.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Особа, якій завдано збитків унаслідок порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

Отже, законодавство України гарантує право як первинному, так і останньому набувачу спірної земельної ділянки заявити до органу місцевого самоврядування (органу державної влади) вимогу про відшкодування шкоди, якщо така шкода була заподіяна кожному з них унаслідок прийняття оскаржених рішень, а також у разі повернення цієї ділянки власникові. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.

Також колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що при розгляді справи № 916/15738/18 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про стягнення із Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради збитків, понесених позивачем у зв`язку з придбанням дитячого табору, посилаючись на те, що реальними збитками кінцевого набувача майна, вилученого на користь держави, є вартість майна, яку сплачено за договором купівлі-продажу (постанова колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 червня 2019 року).

На переконання колегії суддів, виникло правове питання, яке потребує уточнення, з урахуванням наведених вище правових позицій Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України, щодо ефективного засобу юридичного захисту прав кінцевого набувача земельної ділянки у випадку її витребування на користь держави на підставі судового рішення, яким було визнано незаконним рішення органу місцевого самоврядування або органу державної влади про передачу земельної ділянки у власність, зокрема визначення розміру компенсації, яка може підлягати відшкодуванню за рахунок держави.

13 липня 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду зазначену справу повернуто на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що з`ясування вказаних вище питань не можна вважати виключною правовою проблемою в спірних правовідносинах.

Висновок про можливість відшкодування шкоди, завданої кінцевому набувачу земельної ділянки, яка була витребувана на користь держави за рішенням суду зроблено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 зроблено правові висновки щодо права кінцевого набувача земельної ділянки (у випадку її повернення державі на підставі судового рішення) пред`явити позов про відшкодування шкоди до первинного набувача, у якого він придбав відповідну земельну ділянку на підставі договору, а також до відповідного органу влади, якщо шкоди також було завдано прийняттям ним неправомірного рішення про передання земельної ділянки у власність.

У вказаних постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, а також від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц звернуто увагу на те, що ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків.

Конкретний розмір шкоди, завданої продавцем і державою в кожному окремому випадку, встановлюється індивідуально з урахуванням обставин справи та на підставі здійсненої судами правової оцінки доказів, наданих учасниками справи на підтвердження своїх вимог та заперечень.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що неправильне застосування норм права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Такими повноваженнями наділена не лише Велика Палата, але і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відповідно до частини першої статті 25 ЦПК України.

Крім того, указала, що в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Не наведено колегією суддів і конкретних постанов Великої Палати Верховного Суду, інших касаційних судів у складі Верховного Суду, у яких суди по-різному підходили до аналізу норм права в подібних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не обґрунтувала наявності підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, тому повернула її на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

З висновками Великої Палати Верховного Суду про наявність підстав для повернення справи на розгляд Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду я погоджуюся.

Водночас Велика Палата Верховного Суду не зазначила у мотивувальній частині висновки, викладені в її постановах від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, щодо права кінцевого набувача земельної ділянки заявити до органу місцевого самоврядування чи органу державної влади позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна внаслідок прийняття неправомірного рішення про передачу в приватну власність спірної земельної ділянки, а також внаслідок подальшого повернення цієї ділянки власникові.

З таким не погоджуюся та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Окрему думку на ухвалу про повернення справи на розгляд до суду касаційної інстанції викладають доволі рідко.

Разом з тим у вказаній справі, вважаю необхідним висловити окрему думку, оскільки сама справа містить як істотні питання застосування норм права, так і питання тлумачення та дотримання процесуальних норм при розгляді самого питання про прийняття справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Чинний ЦПК України з 15 грудня 2017 року уможливив розгляд справи у спрощеному, письмовому провадженні і на стадії касаційного перегляду.

Разом з тим у ЦПК України не враховано специфіку розгляду справи в суді касаційної інстанції, який є колегіальним, і склад суду може варіюватися від трьох до двадцяти одного судді (від складу колегії суддів до складу палати, об`єднаної палати та Великої Палати Верховного Суду).

З урахуванням цього законодавець не врегулював процедурні питання, які стосуються прийняття рішення та підписання процесуального документа, прийнятого колегіальним складом суду, що потягло за собою різні розуміння і тлумачення питання про момент прийняття рішення а саме: цим моментом є голосування складом суду за висновок, чи підписання повного тексту судового рішення? Ці процесуальні дії можуть бути розірвані в часі, а відтак спричинити різний склад суду на час голосування та на час підписання рішення, що також може бути істотним у тривалості, оскільки, наприклад, у Великій Палаті Верховного Суду з остаточним текстом судового рішення має ознайомитися, за необхідності запропонувати правки до мотивувальної частини та підписати ще двадцять суддів окрім судді-доповідача. Також не врегульованим є питання: чи можливо в період між голосуванням та підписанням повного тексту процесуального документа змінити висновок суду, фактично затверджений шляхом голосування?

Крім того, вирішуючи питання про можливість прийняття до розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду слід зважати, що за змістом як частини другої статті 37 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), так і ЦПК України, незважаючи на те, що у складі Верховного Суду діють: 1) Велика Палата Верховного Суду; 2) Касаційний адміністративний суд; 3) Касаційний господарський суд; 4) Касаційний кримінальний суд; 5) Касаційний цивільний суд, жодна із цих структур не є вищою від інших, а судді кожного касаційного суду та Великої Палати мають єдиний статус, так само і будь-яке рішення кожного з касаційних судів чи Великої Палати має рівну юридичну силу.

Завдання Великої Палати Верховного Суду передбачено в статті 45 Закону № 1402-VIII, у частині другій якої вказано, що Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Повноваження Великої Палати Верховного Суду в цивільному судочинстві конкретизовано в статті 403 ЦПК України, у якій визначено обмежений перелік підстав для передачісправи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Однією з таких підстав відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України є те, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Оскільки критеріїв виключності правової проблеми цивільне процесуальне законодавство не містить, Велика Палата Верховного Суду напрацювала та послідовно застосовує вказані критерії при вирішенні питання чи містить справа, яка передається їй на розгляд, виключну правову проблему. У низці ухвал (наприклад, від 10 липня 2019 року у справі № 431/5643/16-ц, від 28 квітня 2020 року у справі № 357/13182/18, від 23 червня 2020 року у справі № 910/8130/17, від 09 липня 2020 року у справі № 610/1065/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 910/32643/15, від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/17296/19, від 23 жовтня 2020 року у справі № 906/677/19, від 14 квітня 2021 року у справі № 757/50105/19, від 22 квітня 2021 року у справі № 640/6432/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 916/1977/20, від 18 травня 2021 року у справі № 758/733/18) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників, з яких кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

При цьому касаційний суд, на мій погляд, має обґрунтувати кількісний показник або посиланням на вже існуючу кількість справ такої категорії, або обґрунтувати, чому він очікує значного надходження справ указаної категорії.

Аналіз судової практики в земельних спорах свідчить, що суди протягом десятиріч ухвалюють рішення про витребування земельної ділянки в кінцевого набувача, що започатковано в правових висновках Верховного Суду України та продовжено з певними змінами такої практики лише з мотивів та способу захисту Верховним Судом. Разом з тим інших справ про відшкодування шкоди, які були б заявлені особами, які втратили земельну ділянку, не наводиться в постанові про передачу справи на розгляд Великої Палати.

Тому критерію кількісного показника не дотримано, із чим погоджуюся.

Крім того, з погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, зокрема, наявність протилежних і суперечливих судових рішень, глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Проте жодної справи такої категорії в цивільній юрисдикції касаційним судом не наведено, проблем із застосування норм права щодо вирішення такої категорії спорів не виникло і в ухвалі про передачу справи не зазначено.

Разом з тим вважаю, що в мотивувальній частині ухвали про повернення справи на розгляд до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду необхідно було зазначити про практику розгляду судами та правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо вирішення спорів про повернення земельної ділянки у власність держави чи територіальної громади.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) за позовом про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки в пунктах 83 - 87 вказано, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 183/1617/16вважала, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що суди мали відмовити в задоволенні вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення, а тому не було й підстав вирішувати питання щодо застосування приписів про позовну давність до цієї вимоги (див. пункт 73 цієї постанови).

Такі висновки підтверджені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 та від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б.

Тобто і Верховний Суд України і Велика Палата Верховного Суду вважали, що предметом позову у наведених справах є витребування майна (землі) з чужого незаконного володіння, а незаконні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування - підставою позову.

У постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 922/614/19 за позовом про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та їх повернення, зприводу вказівки суду першої інстанції про те, що вимоги прокурора щодо визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та зобов`язання повернути земельні ділянки є похідними та підлягають вирішенню в залежності від прийнятого рішення у справі в порядку реституції, Велика Палата Верховного Суду зазначила таке.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема, не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 922/614/19 виснувала, що оскільки вимога про визнання наказів незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.

Тобто Велика Палата Верховного Суду вказала про право кінцевого набувача земельної ділянки заявити до органу місцевого самоврядування чи органу державної влади позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна внаслідок прийняття неправомірного рішення про передачу в приватну власність спірної земельної ділянки, а також внаслідок подальшого повернення цієї ділянки власникові.

Вважаю, що обставини справ, як переданої на розгляд Великої Палати Верховного Суду, так і наведених вище, є подібними.

На моє переконання, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, щодо права кінцевого набувача земельної ділянки заявити до органу місцевого самоврядування чи органу державної влади позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна внаслідок прийняття неправомірного рішення про передання в приватну власність спірної земельної ділянки, а також внаслідок подальшого повернення цієї ділянки власникові, є релевантними по відношенню до цієї справи та мали бути враховані в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2021 року.

У справі № 487/10128/14-ц прокурор в інтересах держави просив, крім іншого, на підставі статті 388 ЦК України повернути спірну земельну ділянку в комунальну власність, обґрунтовуючи вказану вимогу тим, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, проте вибула з володіння територіальної громади не з її волі.

09 червня 2016 року рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року, зокрема, зобов`язано відповідача повернути в комунальну власність спірну земельну ділянку.

Рішення у вказаній частині було обґрунтоване тим, що спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади поза волею останньої, а тому є підстави для її витребування згідно з приписами статей 330, 387 і 388 ЦК України.

У постанові від 12 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду, надаючи оцінку щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду, вказала, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Указані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

У справі № 469/1044/17 прокурор в інтересах держави просив, зокрема, витребувати від кінцевого набувача у власність територіальної громади спірну земельну ділянку, яка знаходиться в межах прибережної захисної смуги Чорного моря в зоні рекреації.

07 вересня 2017 року заочним рішенням Березанського районного суду Миколаївської області, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Миколаївської області, позовну вимогу про витребування земельної ділянки, задоволено на підставі частини третьої статті 388 ЦК України.

У постанові від 15 вересня 2020 року (справа № 469/1044/17) Велика Палата Верховного Суду, надаючи оцінку щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду, навела висновки стосовно способів захисту речових прав, розмежування віндикаційного та негаторного позовів та щодо того, що власник земельної ділянки водного фонду може заявити вимогу про повернення цієї земельної ділянки, тобто звернутися до суду з негаторним позовом. Ці висновки аналогічні висновкам, що викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц.

Отже, у справі № 469/1044/17 прокурором була заявлена позовна вимога про витребування спірної земельної ділянки на підставі норм статей 387, 388 ЦК України, тобто в цій частині прокурором був заявлений віндикаційний позов, який задоволено судами попередніх інстанцій і лише на стадії перегляду судових рішень у касаційному порядку Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що пред`явлення віндикаційного позову про витребування земельної ділянки водного фонду є неналежним способом захисту порушеного права, належним способом у такому випадку є пред`явлення негаторного позову про повернення земельної ділянки. Також Велика Палата Верховного Суду превентивно вказала на можливість відшкодування шкоди кінцевому набувачу земельної ділянки, у якого вона була вилучена та повернута до комунальної власності.

Щодо можливості застосування в цій справі про відшкодування шкоди, завданої кінцевому набувачу у зв`язку з витребуванням земельної ділянки на користь держави, висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, стосовно ефективного способу захисту набувача земельної ділянки, яку було повернуто в комунальну власність шляхом пред`явлення позову до органу місцевого самоврядування, органу державної влади про відшкодування шкоди, вважаю за необхідне зазначити таке.

У пункті 125.6.3 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) за позовом про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що законодавство України надає набувачу, який має повернути земельну ділянку, ефективні засоби юридичного захисту. Також набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до особи, у якої придбав спірну земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, що відповідає висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, а також висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц.

Велика Палата Верховного Суду в цій постанові вказала, що за змістом статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю цих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам унаслідок неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом (частина перша статті 77 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

Зроблено висновок про те, що як кінцевий набувач, так і первинний набувач земельної ділянки мають можливість заявити до міської ради позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна кожному з них унаслідок прийняття неправомірного рішення про передання в приватну власність спірної земельної ділянки, а також внаслідок подальшого повернення цієї ділянки власникові.

Подібні висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-137цс19) за позовом про визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння, у якій (як і в наведеній вище справі) кінцевий набувач не заявив зустрічного позову про надання належного відшкодування шкоди у зв`язку з вимогою про витребування земельної ділянки. До того ж зазначено, що це не позбавляє кінцевого набувача можливості заявити такий позов у разі ініціювання повернення земельної ділянки власнику.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавство України гарантує право заявити до сільської ради позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна набувачеві земельної ділянки внаслідок прийняття оскаржених рішень, а також у разі повернення цієї ділянки власникові. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами (пункти 121 - 126 постанови від 15 вересня 2020 року).

Отже, у вказаних постановах від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду однозначно висловилася щодо ефективного способу захисту прав кінцевого набувача земельної ділянки у випадку її повернення на користь держави чи до комунальної власності на підставі судового рішення, яким було визнано незаконним рішення органу місцевого самоврядування або органу державної влади про передачу земельної ділянки у власність,та зробила висновок, що такий набувач може заявити до відповідного органу позов про відшкодування шкоди.

Такий висновок відповідає і вимогам цивільного законодавства, а саме глави 82 книги п`ятої ЦК України.

Вважаю, що цільове призначення спірної земельної ділянки (у цьому випадку - землі сільськогосподарського призначення, а у справах № 487/10128/14-ц, 469/1044/17 - землі водного фонду) жодним чином не може впливати на висновки щодо ефективного способу захисту прав набувача земельної ділянки у випадку її повернення чи витребування на користь держави на підставі судового рішення, зокрема, у спосіб передбачений статтею 16 ЦК України, - відшкодування шкоди.

Як віндикаційний позов про витребування земельної ділянки, так і негаторний позов про повернення земельної ділянки мають своїм наслідком відібрання (витребування, зобов`язання повернути) спірної земельної ділянки від набувача (власника або володільця) та повернення її належному власнику, державі чи територіальній громаді, від імені яких діяли відповідні органи.

При цьому умовою застосування статті 388 ЦК України є вибуття майна (у наведеному випадку - земельної ділянки) поза волею її власника, який уособлює в спірних правовідносинах орган місцевого самоврядування - раду.

У спорах про витребування земельної ділянки державної чи комунальної власності беруть участь лише дві сторони, а саме орган державної влади або орган місцевого самоврядування як власник спірної земельної ділянки та кінцевий набувач такої земельної ділянки. При розгляді спору саме Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду повинен встановити зміст спірних правовідносин та застосувати норми права, якими вони врегульовані.

При цьому спори про відшкодування шкоди розглядалися в порядку цивільного судочинства протягом усього періоду дії Цивільного кодексу Української РСР, а потім ЦК України, існує як усталена судова практика, так і теоретичні напрацювання, які слід враховувати при розгляді справи.

Про вказану справу можна сказати, що вона є першою справою такої категорії, однак це не свідчить про існування виключної правової проблеми і необхідність розгляду її відразу Великою Палатою Верховного Суду, оскільки за таким принципом виключна проблема буде зазначатися в будь-якій справі, якщо суди розглянули таку конфігурацію позовних вимог вперше. Тим більше, що за таких обставин не виникає питання про можливість розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, і жодна особа не наполягає на розгляді справи по суті виключно судом касаційної інстанції, минаючи суди першої та апеляційної інстанцій.

Можна говорити лише про виключний тягар відповідальності суду при розгляді цієї справи, оскільки в Україні відсутні превентивні механізми, які б унеможливлювали чи утруднювали органам, які передають землю у власність чи користування, допускати порушення процедури вирішення питань, що стосуються передачі землі у власність та надання її в користування. Разом з тим саме порушення процедури і є тією обставиною, через яку у подальшому добросовісний набувач позбавляється як власності у вигляді земельної ділянки, так і грошей, сплачених за неї.

Зазначене питання захисту права власності на земельну ділянку набуває актуальності, оскільки вказаний ресурс є вичерпним, і позбавлення особи земельної ділянки не можна буде компенсувати наданням іншої земельної ділянки, яка буде аналогічна за своїми показниками, якими є місце розташування, склад ґрунтів, родючість, близькість до джерел води та енергії, і таке інше.

Тому необхідно звернути увагу як на законодавче врегулювання процедури виділення земельної ділянки (незалежно від того отримано її в порядку приватизації чи шляхом набуття за договором купівлі-продажу), так і на можливість дискреції конкретного органу, а також на виконання самою державою в особі уповноважених органів приписів щодо визначення меж населених пунктів, земель спеціального призначення та встановлення відповідних меж у натурі.

На сьогодні це питання виходить на перше місце у світлі відкриття ринку землі, а відтак і гарантування набувачам земельних ділянок за умови дотримання ними вимог чинного законодавства, збереження за ними придбаного майна чи можливості реального відшкодування шкоди, у разі його втрати з вини компетентних органів держави чи органів місцевого самоврядування.

При цьому реалізацією принципу верховенства права в діяльності кожного судді є його вираження в судовому рішенні у конкретній справі.

Тому вважаю висновки Великої Палати Верховного Суду про повернення справи на розгляд Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду обґрунтованими, разом з тим у мотивувальній частині своєї ухвали Велика Палата Верховного Суду мала б послатися і на інші свої постанови, які містять правові висновки з питань, які, на думку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, необхідно вирішити при розгляді вказаної справи, а саме щодо способу захисту прав кінцевого набувача земельної ділянки та щодо розміру шкоди, спричиненої втратою власності.

Суддя О. М. Ситнік