Справа № 22 – 1342 Головуючий у І інстанції Ковальов І.М.
Категорія: 21.57 Доповідач Собіна І.М.
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
„1” жовтня 2010 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого – судді Собіни І.М.
суддів: Пашкевича О.О., Василевича В.С.
при секретарі Приходько Л.В.
з участю сторін та їх представників,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Рівне цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 26 червня 2009 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа без самостійних вимог - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Онищук І.М. про визнання договору дарування недійсним, встановлення факту проживання однією сім’єю як дружини і чоловіка, визнання права спільної часткової власності на незавершене будівництво,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Рівненського міського суду від 26 червня 2009 року позовні вимоги задоволено.
Визнано недійсним договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Онищуком І.М. 30 серпня 2008 року за реєстровим №2270.
Встановлено факт проживання однією сім’єю як дружини та чоловіка ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 1 лютого 2003 року.
Визнано за ОСОБА_2 право спільної часткової власності у розмірі 1/2 частки на частину незавершеного будівництва за адресою АДРЕСА_1.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій вказує на його незаконність, ухвалення з порушенням норм матеріального і процесуального права.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення неправильно застосував ст. 3 Сімейного кодексу України та неправомірно визнав факт проживання однією сім’єю позивачки ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_3 з лютого 2003 року, тому у суду відсутні підстави застосовувати ст. 74 Сімейного кодексу України.
Вказує, що визнаючи договір дарування частини незавершеного будівництва за адресою АДРЕСА_1 від 30.08.2008 р., місцевий суд неправомірно не вказав, якому закону суперечить вказаний договір.
Зазначає, що в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції не вказано, з яких мотивів виходив суд, визнаючи за позивачкою ОСОБА_2 право спільної часткової власності.
Вказує, що місцевий суд неправомірно відхилив належні по справі докази та не навів підстави їх відхилення.
Просив рішення Рівненського міського суду від 26 червня 2009 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позову.
Апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи з наступного.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до пояснень позивачки ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_3, показань свідків: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з лютого 2003 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживали у фактичних шлюбних стосунках, між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Проте з такими висновками суду повною мірою погодитися не можна.
Частиною 2 ст. 21 СК встановлено, що проживання однією сім»єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов»язків подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Сімейного кодексу України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Зазначена норма Закону пов»язує виникнення спільної сумісної власності у жінки та чоловіка не лише на підставі їх спільного проживання, але й набуття ними за цей час майна.
З наведених підстав, колегія суддів приходить до висновку про недоведеність позивачкою вимоги про визнання факту проживання однією сім»єю як дружини і чоловіка без шлюбу, що дає право на майно.
Згідно ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
З матеріалів справи вбачається, що вартість лише оспорюваної частки 31/100 незавершеного будівництва становить значну суму.
В суді апеляційної інстанції, як і в місцевому суді, ні позивачка ОСОБА_2, ні відповідач ОСОБА_3 не надали жодного доказу про джерела набуття коштів для придбання незавершеного будівництвом АДРЕСА_1. За таких обставин, суд першої інстанції зробив передчасний висновок про те, що спірне незавершене будівництво було набуто ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за спільні кошти і є їх спільною сумісною власністю.
Відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого ОСОБА_8, приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу, 30 липня 2007 року і зареєстрованого в реєстрі №4396, ОСОБА_9 продав ОСОБА_3 незавершене будівництво, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с.35).
В пункті 11 договору зазначено, що Покупець стверджує, що грошові кошти які передає як оплату за договором купівлі-продажу, належать йому на праві приватної власності, та набуті в період, коли в зареєстрованому шлюбі та в фактичних шлюбних відносинах він не перебував, прав щодо них у третіх осіб немає, про що вказано окремою заявою, яка залишається на зберіганні у справах нотаріуса.
Відповідно до договору дарування від 30 серпня 2008 р., посвідченого Онищуком І.М. приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу і зареєстрованого в реєстрі за №2170, ОСОБА_3 подарував ОСОБА_1 частину 31/100 незавершеного будівництва за адресою АДРЕСА_1 (а. с. 6).
При укладанні цього договору від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої Онищуком І.М. приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу за №2037 від 22.07.2008 р., діяв його представник – ОСОБА_10 (а. с. 38), якого ОСОБА_3 наділив повноваженнями подарувати незавершене будівництво ОСОБА_1 та уповноважив його подавати заяви (в тому числі заяви про належність ОСОБА_3 майна на праві особистої приватної власності).
Така заява була подана ОСОБА_10 приватному нотаріусу Оніщуку І.М. (а.с.40). Видані ОСОБА_3 на ім»я ОСОБА_10 довіреність та подана останнім приватному нотаріусу заява відповідно до ст. 202 ЦК України є односторонніми правочинами.
Згідно ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Оскільки довіреність та заява, на час розгляду цієї справи не визнані в судовому порядку недійсними вони вважаються правомірними.
Визнання позову ОСОБА_3 колегія суддів розцінює, як недобросовісне здійснення своїх процесуальних прав і бажання його спрямовані на порушення права обдарованого.
Враховуючи, що оспорюваний договір дарування не порушує загальних вимог передбачених ст. 203 ЦК підстав для його визнання не дійсним у суду першої інстанції не було.
Виходячи з наведеного та керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307,п. 1, 4 ч. 1 ст. 309, ст.. 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Рівненського міського суду від 26 червня 2009 року скасувати.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення апеляційного суду безпосередньо до Верховного Суду України протягом двадцяти днів, починаючи з дня набрання ним законної сили.
Головуючий І.М.Собіна
Судді: О.О.Пашкевич
В.С.Василевич