УКРАЇНА
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа №22ц-5588/10 Головуюча в суді 1-ї інстанції Гансецька І.А.
Категорія Доповідач Балашкевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
Іменем України
21 жовтня 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Житомирської області
в складі: головуючого – судді Балашкевича С.В.
суддів: Рафальської І.М., Зарицької Г.В.
при секретарі Пюра Г.В.
з участю представника позивача, відповідача, представника останнього, ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 9 червня 2010 року в справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права спільної сумісної власності подружжя на 2/6 частини житлового будинку, визнання недійсним договору дарування та поділ майна подружжя, -
встановила:
У жовтні 2009 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання договору дарування частково недійсним та поділ майна подружжя. На обгрунтування своїх вимог зазначала, що з 26 грудня 1992 року до 15 березня 1999 року вона перебувала з відповідачем в зареєстрованому шлюбі. Після одруження вони проживали в будинку батьків відповідача по АДРЕСА_1, які виділили їм в користування кімнату площею 22,6 кв. м. В період з осені 1994 року до червня 1996 року вони (сторони у справі) з дозволу власника будинку прибудували до цієї кімнати коридор, передпокій, кухню та ванну кімнату. Посилаючись на те, що у зв’язку з вказаною прибудовою у неї, її колишнього чоловіка та власника житлового будинку виникло право спільної сумісної власності на вказаний житловий будинок, позивачка, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила на підставі статей 16, 17 Закону України «Про власність» визнати за нею, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 право спільної сумісної власності на Ѕ частину житлового будинку, визнати за нею та ОСОБА_3 право спільної сумісної власності подружжя на 2/6 частини житлового будинку, визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 23 вересня 2005 року, укладений між ОСОБА_5 та відповідачем; виділити їй приміщення будинку загальною площею 47,9 кв. м., відступивши від рівності часток подружжя, та зобов’язати відповідача не чинити їй перешкод в користуванні власністю.
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 9 червня 2010 року позов задоволено частково. Поновлено ОСОБА_4 строк на звернення до суду. Визнано за нею, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 право спільної сумісної власності на Ѕ частини будинку АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 право спільної власності подружжя на 2/6 вказаного будинку, визнано недійсним договір дарування Ѕ частини житлового будинку (що знаходиться за вказаною адресою), укладений 23 вересня 2005 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3; Виділено у власність ОСОБА_4 приміщення квартири № 5, що складаються із жилої кімнати 2-5, коридору 2-1 передпокою 2-2 кухні 2-3 ванної кімнати 2-4. У решті позовних вимог відмовлено. Постановлено стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 840 грн. сплаченого судового збору та 120 грн. сплачених витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
В апеляційних скаргах ОСОБА_3 та ОСОБА_2 посилаються на порушення судом норм матеріального та процесуального права й ставлять питання про скасування рішення суду й ухвалення нового - про відмову в задоволенні позову.
Апеляційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що з 26 грудня 1992 року до 15 березня 1999 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі і після одруження стали проживати в Ѕ частині будинку АДРЕСА_1, що належала батьку відповідача - ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 13 травня 1974 року. У 1994-1996 роках до вказаної частини житлового будинку була здійснена добудова, зокрема кухні, передпокою, ванної кімнати, коридору, які оформлені на власника будинку відповідно до рішень виконкому Житомирської міської ради № 245 від 27 квітня 1995 року та № 394 від 20 серпня 1998 року (а.с. 44-45, 136-137).
23 вересня 2005 року ОСОБА_5 подарував відповідачу належну йому 1/2 частини вказаного житлового будинку (а.с.140 -141).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 помер (а.с. 65).
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, крім вимог статей 16, 17 Закону України, керувався частиною 4 статті 364 ЦК 2003 року, статтями 60, 70 Сімейного Кодексу України та виходив з факту доведеності створення спільної сумісної власності членів сім’ї на вказану частину будинку.
Проте з такими висновками погодитися не можна, оскільки суд дійшов їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про власність», який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок праці членів сім’ї є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 4 постанови № 7 від 4 жовтня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок», таке право виникає, коли будівництво велося за рахунок спільної праці членів сім’ї. Інші особи, що брали участь у будівництві житлового будинку не на підставі угоди про створення спільної власності вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безплатно. Таке ж право за цих умов належить членам сім’ї власника житлового будинку, якщо вони брали участь у будівництві підсобних приміщень (літньої кухні, сараю тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них ст. 156 ЖК обов’язок.
Як вбачається з матеріалів справи, з 26 грудня 1992 року позивачка не працювала та була зайнята доглядом за дітьми: сином, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та сином ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Відповідно до вимог частини 3 статті 10 ЦПК вона не надала суду доказів на підтвердження того, що вона своїми коштами та працею брала участь у спорудженні прибудови до будинку, а її посилання на договори від 24 березня 2003 року та 20 вересня 1994 року (а.с. 24,26) не приймаються до уваги, оскільки у них не зазначено конкретний об’єм робіт та їх вартість.
Суд першої інстанції у рішенні зазначив, що прибудова до будинку здійснювалася за участі праці та коштів батьків позивачки і не звернув уваги на вказані роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, згідно яких інші особи, що брали участь у будівництві житлового будинку не на підставі угоди про створення спільної власності вправі вимагати відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безплатно .
Суд не дав належної оцінки запереченням відповідача та наданим ним доказів, зокрема накладним на будівельні матеріали (а.с.41-43), на підтвердження того, що прибудова до будинку здійснювалася за кошти його батьків.
Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що власник житлового будинку ОСОБА_5 за життя визнавав за ОСОБА_4 право на прибудову до будинку. Навпаки, 29 липня 1999 року між позивачкою та ОСОБА_5 було укладено договір найму цієї прибудови (а.с.64).
Ухвалюючи рішення суд керувався вимогами статті 60,70 Сімейного кодексу України та частиною 4 статті 368 ЦК 2003 року і залишив поза увагою те, що названі норми закону на спірні правовідносини не поширюються.
Крім того, визнаючи за ОСОБА_3 та ОСОБА_5 право спільної сумісної власності, суд не звернув уваги та те, що перший таких позовних вимог до суду не заявляв, а другий у зв’язку зі смертю втратив цивільну правоздатність (статті 25 ЦК).
Оскільки у справі не встановлено, що між позивачкою та ОСОБА_5 була домовленість про створення спільної сумісної власності та що вона (позивачка) вкладала свої кошти в будівництво прибудови до будинку, рішення суду не може бути визнано законним і обгрунтованим, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог за безпідставністю.
Керуючись ст.ст. 209,303,304,307,309,313,314,316 ЦПК України, колегія суддів, -
вирішила:
Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 9 червня 2010 року скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 за безпідставністю.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двадцяти днів.
Головуючий Судді