ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
"23" вересня 2010 р. м. Київ К-19519/07
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючого Гуріна М.І. (суддя-доповідач)
суддів Амєліна С.Є.
Ліпського Д.В.
Заїки М.М.
Юрченка В.В.
секретар судового засідання Міненко І.М.,
за участю представника Міністерства юстиції України Жмудь В.О.,
розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Державної судової адміністрації України на постанову Печерського районного суду міста Києва від 03 травня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, Державної судової адміністрації України про стягнення невиплаченої заробітної плати, премії, надбавки за інтенсивність та за вислугу років, матеріальної допомоги, грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб з урахуванням індексів інфляції за несвоєчасний розрахунок, грошової компенсації за невикористане службове обмундирування та побутове забезпечення, –
В С Т А Н О В И В :
У березні 2007 року ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звернулись до суду з позовом до Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, Державної судової адміністрації України про стягнення невиплаченої заробітної плати, премії, надбавки за інтенсивність та за вислугу років, матеріальної допомоги, грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб з урахуванням індексів інфляції за несвоєчасний розрахунок за 2004-2005 роки, грошової компенсації за невикористане службове обмундирування та побутове забезпечення.
Постановою Печерського районного суду міста Києва від 03 травня 2007 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2007 року, позов задоволено частково. Стягнуто з Державної судової адміністрації України і зобов’язано Державне казначейство України провести видатки з Державного бюджету, передбачені Державній судовій адміністрації України, на користь ОСОБА_5 –47120,28 грн, ОСОБА_6 –38883,44 грн,, ОСОБА_7 –44678,66 грн. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, Державна судова адміністрація України подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Печерського районного суду міста Києва від 03 травня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2007 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а у справі ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 працюють суддями Уманського міськрайонного суду Черкаської області.
Протягом 2004 - 2005 року з нарахованої їм заробітної плати було утримано податок з доходів фізичних осіб в розмірах: ОСОБА_5 –47120,28 грн, ОСОБА_6 –38883,44 грн,, ОСОБА_7 –44678,66 грн.
Задовольняючи позов в частині стягнення грошової компенсації, пов’язаної з утриманням податку з доходів фізичних осіб за 2004-2005 роки, суди виходили з положень Конституції України, Закону України “Про статус суддів”, Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб”, Указ Президента України від 10.07.1995 № 584/95 “Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів”, відповідно до яких судді мають право на належне матеріальне та соціальне забезпечення та, відповідно, право на стягнення грошової компенсації, пов’язаної з утриманням податку із заробітної плати суддів за місцем їх основної роботи.
Проте, з таким висновком судів попередніх інстанцій погодитися не можливо з наступних підстав.
Сплата податку є конституційним обов’язком кожного громадянина України. Статтями 67 та 68 Конституції України встановлено, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, в тому числі сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
У період до 01 січня 2004 року підставою для звільнення заробітної плати суддів від обкладання податком з доходів фізичних осіб був Указ Президента України від 10.07.1995 № 584/95 “Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів” від 10 липня 1995 року, скасований Указом Президента України від 25.12.2003 року № 1497/2003.
Відповідно до підпункту “д” пункту 1.3 статті 1 Закону України від 22 травня 2003 року “Про податок з доходів фізичних осіб” (далі - Закон № 889-ІV) дохід із джерелом його походження в Україні –це будь-який дохід, одержаний платником податку або нарахований на його користь від здійснення будь-яких видів діяльності на території України, у тому числі дохід у вигляді заробітної плати, нарахований (виплачений, наданий) унаслідок здійснення платником податку трудової діяльності на території України.
Відносини у сфері оподаткування доходів фізичних осіб безпосередньо врегульовані Законом № 889-ІV, який не передбачає пільг при сплаті податку для суддів. Вичерпний перелік звільнених від оподаткування доходів передбачений у пункті 4.3 статті 4 вказаного Закону, і він не містить доходів суддів у вигляді заробітної плати.
Разом з тим, згідно з підпунктами 22.2, 22.7 статті 22 Закону України № 889-IV і пункту 1 розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 січня 2004 року № 22-р “Про деякі питання оплати праці суддів” (далі - розпорядження КМУ № 22-р) Голові Конституційного Суду України та головам судів загальної юрисдикції дозволено здійснювати у 2004 році компенсаційні виплати суддям у розмірі до 100 відсотків посадового окладу в разі, коли сума нарахованої заробітної плати за місяць після сплати податку з доходів фізичних осіб буде нижчою, ніж розмір середньомісячної заробітної плати, нарахованої судді за 4 квартал 2003 року. Пунктом 2 визначено, що компенсаційна виплата здійснюється в межах видатків на оплату праці, передбачених у Державному бюджеті України на 2004 рік на утримання органів судової влади.
Отже, у 2004 році у судді право на отримання компенсаційних виплат виникає за наявності умов, зазначених у розпорядженні Кабінету Міністрів України № 22-р.
Суди першої та апеляційної інстанцій на зазначені вимоги закону уваги не звернули. Задовольняючи позов в частині стягнення грошової компенсації, пов’язаної з утриманням податку з доходів фізичних осіб за 2004-2005 роки, суди не дали оцінки тій обставині, що розпорядження Кабінету Міністрів України № 22-р діяло лише протягом 2004 року, не дослідили чи стала сума нарахованої заробітної плати за місяць після утримання податку у позивачів нижчою, ніж розмір заробітної плати, нарахованої суддям у четвертому кварталі 2003 року.
Надання суддям пільг, компенсацій і гарантій за вказаний період не може ставитись у залежність від бюджетного фінансування.
Що стосується позовних вимог про стягнення компенсаційних виплат за 2005 рік, то нормами Конституції України, Закону України “Про статус суддів”, Закону України “Про судоустрій України” не передбачено здійснення таких виплат за цей період.
Крім того, суди помилково розглянули вимоги ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, об’єднані в одному провадженні.
Вимоги про оплату праці декількох або групи працівників, у тому числі заявлені в їхніх інтересах уповноваженими на це законом органами, не можуть бути об'єднані в одному провадженні через відсутність необхідної для цього спільності предмета позову.
Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, зазначених вимог процесуального закону не виконали.
Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з положенням частини другої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Враховуючи наведене, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 160, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –
У Х В А Л И В :
Касаційну скаргу Державної судової адміністрації України задовольнити частково.
Постанову Печерського районного суду міста Києва від 03 травня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2007 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, встановлених главою 3 розділу IV Кодексу адміністративного судочинства України.
ГоловуючийМ.І. Гурін
СуддіС.Є. Амєлін
М.М. Заїка
Д.В. Ліпський
В.В. Юрченко