Постанова

Іменем України

01 травня 2024 року

м. Київ

справа № 323/3723/21

провадження № 61-17905св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

розглянув у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мар'єнко Вікторії Юріївни на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2023 року у складі судді Дмитрюк О. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 08 листопада 2023 року у складі суддів Трофимової Д. А.,Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час відсторонення та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив скасувати наказ структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») про відсторонення його від роботи та поновити на роботі; зобов`язати АТ «Укрзалізниця» виплатити йому заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи; стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн, вирішити питання про розподіл судового збору.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він з 20 вересня 2007 року перебуває у трудових відносинах з АТ «Укрзалізниця», працює у структурному підрозділі «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» на посаді складача потягів 5 розряду.

У жовтні 2021 року роботодавець повідомив про обов`язкове профілактичне щеплення проти хвороби COVID-19 та поставив вимогу надати медичну інформацію щодо вакцинації від коронавірусної хвороби COVID-19.

У грудні 2021 року відповідачем видано наказ від 10 грудня 2021 року № 120/ОС про відсторонення його від роботи з 11 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти COVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілатичних щеплень проти COVID-19.

Позивач зазначав, що ані в трудовому договорі, ані в колективному договорі, ані в посадовій інструкції чи в будь-якому іншому документі, підписаному між сторонами, зобов`язання про здійснення такого щеплення немає. Видачею оспорюваного наказу його позбавлено права на працю.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

05 червня 2023 року рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

08 листопада 2023 року постановою Запорізького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2023 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовано тим, що, враховуючи характер виконуваних складачем поїздів 5 розряду структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» обов`язків, що передбачає особистий контакт з іншими працівниками, неможливість забезпечення його дистанційної/надомної роботи, а також з огляду на попередження позивача про необхідність обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, спричиненого коронавірусом SARS-CoV-2, або надання медичного висновку щодо наявності протипоказань проти щеплення, та факт ухилення ОСОБА_1 від здійснення таких дій, відповідач (роботодавець) обґрунтовано, з дотриманням чинного законодавства, відсторонив його від роботи з 11 грудня 2021 року на час усунення причин, що зумовили відсторонення.

Суди зазначили, що тимчасове відсторонення позивача від роботи можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення, недопущення поширення небезпечного коронавірусу, мало об`єктивні підстави та було виправданим. При цьому відсторонення від роботи не є дисциплінарним стягненням, за позивачем зберігалося його робоче місце, крім того, наказом № 4-ОС від 28 лютого 2022 року він допущений до роботи. Отже, таке обмеження переслідувало законні цілі, було тимчасовим та пропорційним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

15 грудня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мар`єнко В. Ю. засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня

2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 08 листопада

2023 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що під час відсторонення його від роботи не надавалася індивідуальна оцінка виконуваним трудовим обов`язкам, зокрема не встановлена об`єктивна необхідність під час їх виконання особисто контактувати з іншими людьми. Він обіймав посаду складача потягів та не міг спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця» чи учасників дорожнього руху.

Суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2023 року у справі № 203/216/22, від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17, від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19, від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19, про те, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 та відсторонення працівника від роботи необхідно виходити не тільки з Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі - Перелік № 2153), а й оцінки загрози, яку на роботі потенційно може нести невакцинований працівник. Вимога про вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб має бути виправданою.

Його відсторонення від роботи не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення.

Відповідач порушив процедуру попереднього медичного обстеження перед здійсненням щеплення проти COVID-19. Законодавцем передбачена можливість відмови особи від проведення щеплення (від участі у випробуванні лікарських засобів), що документально засвідчується.

Відмова від щеплення проти COVID-19 не може бути підставою відсторонення від роботи здорової людини, це є втручанням у право на працю.

Відсторонення від роботи у разі ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень від інфекційних хвороб відбувається тільки в порядку, передбаченому законом, а не підзаконним актом, за поданням уповноваженої посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби.

Позиція відповідача

У відзиві на касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» зазначає, що позивач потенційно може мати від п`яти контактів безпосередньо на робочому місці, а перед початком зміни контактує безпосередньо до 17 працівників. При виконанні маневрової роботи позивач взаємодіє з локомотивною бригадою (дві або одна особа), операторами постів, черговим стрілочного поста, черговими за вантажним і пасажирським парком, другим складачем потягів. Позивач здійснює огляд вагонів потягів. Впродовж зміни користується загальним санітарно-технічним вузлом і кімнатою для прийому їжі, де працюють інші працівники станції, користується загальними побутовими приладами, громадським транспортом та перебуває на вокзалі, де курсують пасажирські потяги. Отже, загроза, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник, дуже висока.

Позивач не надав медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, а також інформацію про щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, яка належить до особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Працівники АТ «Укрзалізниця» підлягають обов`язковому профілактичному щепленню, адже АТ «Укрзалізниця» включена до переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. Відповідні обмеження пропорційні легітимній меті та є необхідними у демократичному суспільстві. Відсторонення від роботи у такому випадку не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільнюється від виконання трудових обов`язків, заробітна плата в період відсторонення не виплачується.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 з 20 вересня 2007 року перебуває в трудових відносинах з АТ «Укрзалізниця», де працює у структурному підрозділі «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» на посаді складача потягів 5 розряду (а. с. 11-13).

Наказом від 10 грудня 2021 року № 120/ОС структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» ОСОБА_1 відсторонений від роботи з 11 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти СОVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти СОVID-19 (форма № 028-1/о) (а. с. 17).

11 грудня 2021 року ОСОБА_1 ознайомлено з наказом від 10 грудня 2021 року № 120/ОС «Про відсторонення від роботи невакцинованого працівника» (а. с. 17).

Наказом структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» від 28 лютого 2022 року № 4-ОС на підставі Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» ОСОБА_1 допущено до самостійної роботи з 01 березня 2022 року у зв`язку з введенням воєнного стану (а. с. 159).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною шостою статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, та постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21(провадження № 14-172цс23).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 46 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Законом № 1645-ІІІ визначено правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, установлено права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 Закону № 1645-ІІІ визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, установлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше

частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно з Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) (далі - Положення № 267), Міністерство охорони здоров`я України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції / СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази Міністерство охорони здоров`я України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 Положення № 267).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року затверджено Перелік № 2153.

У первинній редакції до Переліку № 2153 увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 01 листопада 2021 року № 2393, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 08 листопада 2021 року за № 1452/37074, затверджено зміни до Переліку № 2153, доповнено цей Перелік новими пунктами 4-6 такого змісту: «4. Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5. Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83».

До Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, віднесено й АТ «Укрзалізниця».

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-ХІІ) (до 01 жовтня 2023 року) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 59.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Відповідно до пункту 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно

з додатком 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що приписи абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-ХІІ та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-ХІІ.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

У пункті 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зроблено висновок, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом, що спростовує доводи касаційної скарги про відсторонення заявника від роботи на підставі підзаконного акта.

Отже, приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за умови дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові передбачати наслідки його відмови або ухилення від щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за результатами медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо цього працівника.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» цього Переліку пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 Всесвітня організація охорони здоров`я офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведеними постановами встановлено низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року Міністерство охорони здоров`я України видало наказ № 3018, яким затвердило Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом Міністерства охорони здоров`я України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя, для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, для попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) є легітимною. Установивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22).

Аналогічні висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21(провадження № 14-172цс23).

У наведених постановах Велика Палата Верховного Суду, зазначивши про законність проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірність відсторонення від роботи працівника, який не пройшов такого щеплення, вказала, що, розглядаючи цю категорію спорів, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критеріями оцінки такої пропорційності Велика Палата Верховного Суду зазначила: а) кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих / непрямих); б) форму організації праці (дистанційна / надомна), у тому числі можливість установлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; в) умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; г) контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання

у приватне життя позивача, суди керувалися тим, що, враховуючи характер виконуваних складачем поїздів 5 розряду структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1 регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» обов`язків, що передбачає особистий контакт з іншими працівниками, неможливість забезпечення його дистанційної/надомної роботи, а також з огляду на попередження позивача про необхідність обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, спричиненого коронавірусом SARS-CoV-2, або надання медичного висновку щодо наявності протипоказань проти щеплення, та факт ухилення ОСОБА_1 від здійснення таких дій, відповідач (роботодавець) обґрунтовано, з дотриманням чинного законодавства, відсторонив його від роботи з 11 грудня 2021 року на час усунення причин, що зумовили відсторонення.

Суди зазначили, що тимчасове відсторонення позивача від роботи можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення, недопущення поширення небезпечного коронавірусу, мало об`єктивні підстави та було виправданим. При цьому відсторонення від роботи не є дисциплінарним стягненням, за позивачем зберігалося його робоче місце, крім того, наказом № 4-ОС від 28 лютого 2022 року він допущений до роботи. Отже, таке обмеження переслідувало законні цілі, було тимчасовим та пропорційним.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів та вважає безпідставними доводи касаційної скарги, адже позивач відповідно до трудових функцій повинен контактувати з іншими співробітниками АТ «Укрзалізниця», перед початком зміни та на робочому місці позивач контактує з іншими працівниками, при виконанні маневрової роботи взаємодіє з локомотивною бригадою (дві або одна особа), операторами постів, черговим стрілочного поста, черговими за вантажним і пасажирським парком, другим складачем потягів, здійснює огляд вагонів потягів за участю інших співробітників, впродовж зміни користується загальним санітарно-технічним вузлом і кімнатою для прийому їжі, де працюють інші працівники станції, користується загальними побутовими приладами, громадським транспортом та перебуває на вокзалі, де курсують пасажирські потяги.

В оцінці правомірності відсторонення позивача від роботи за встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд урахував, що держава зобов`язана вживати ефективних заходів, зокрема запроваджувати відповідне правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України захворювання на COVID-19. Через поширення цієї хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я найбільш міцно пов`язані.

Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя.

Згідно із частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Доводи ОСОБА_1 про те, що він обіймав посаду складача потягів та не міг спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця» чи учасників дорожнього руху, а також, що його відсторонення від роботи не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення, безпідставні, адже посадові обов`язки позивача зумовлюють службову необхідність у постійному контактуванні з іншими працівниками підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяє його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема, дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не міг / не може (протилежного позивач під час розгляду справи не довів), тому АТ «Укрзалізниця» правомірно було змушене ухвалити рішення про відсторонення позивача від роботи.

Не встановив Верховний Суд й порушення права ОСОБА_1 на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України, на що він посилається в касаційній скарзі. За позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення ним причин, що зумовили відсторонення від роботи, та після його допуску до роботи (виконання робіт). Крім того, наказом № 4-ОС від 28 лютого 2022 року він допущений до роботи внаслідок введення в Україні воєнного стану.

Посилаючись на те, що відповідач порушив процедуру попереднього медичного обстеження перед здійсненням щеплення проти COVID-19, ОСОБА_1 не надав медичний висновок про наявність у нього протипоказань за станом здоров`я до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Доказів проходження обов`язкового щеплення позивач також не надав, а, отже, не довів, що дії відповідача не відповідали умовам та підставам відсторонення працівника від роботи.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивач не довів, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання в його приватне життя.

Оцінивши встановлені судами обставини справи, Верховний Суд врахував, що поведінка заявника переконливо доводить, що він відмовився від проходження обов`язкового щеплення за відсутності відомостей щодо протипоказання до вакцинації проти COVID-19, тому обґрунтованим є прийняття роботодавцем рішення про відсторонення працівника від роботи.

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час відсторонення, необхідно зазначити таке.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку з викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, (провадження № 14-82цс22), від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21 (провадження № 14-172цс23)).

Заявник у касаційній скарзі зазначає, що суди не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2023 року у справі № 203/216/22, від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17, від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19, від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19, про те, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 та відсторонення працівника від роботи необхідно виходити не тільки з Переліку № 2153, а й оцінки загрози, яку на роботі потенційно може нести невакцинований працівник. Вимога про вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб має бути виправданою.

За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України оскарження судових рішень з підстави, передбаченої цим пунктом, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, посилання заявника на постанови Верховного Суду як таке не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права, адже оскаржувані судові рішення містять як прямі посилання на деякі з зазначених заявником постанов Верховного Суду, так і наведені у них правові висновки. Зокрема, суди, об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, виснували, що таке індивідуальне обмеження, а саме тимчасове відсторонення від роботи невакцинованого працівника відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Відтак не підтвердилися доводи заявника про неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2023 року у справі № 203/216/22, від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17, від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19, від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19, оскільки таким висновкам оскаржувані судові рішення не суперечать.

У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників, які провели щеплення, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні превалює принцип переваги надзвичайно важливих суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим (постанови Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 472/5/22 (провадження № 61-41св23), від 22 листопада 2023 року у справі № 537/1718/22 (провадження № 61-7338св23).

Отже, обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для запобігання поширенню серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивача на працю тимчасово обмежене з урахуванням суспільних інтересів, оскільки позивач не вакцинувався проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим з огляду на займану ним посаду, та не надав медичну довідку належної форми про наявність абсолютних протипоказань для вакцинації.

Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що відсторонення позивача відбулося правомірно, обґрунтовано та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточення (людей).

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виснував, що доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів і не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У цілому доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з оскаржуваними судовими рішеннями, необхідності здійснення переоцінки доказів у справі, що не є повноваженням суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив, як і не встановив обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 цього Кодексу судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін. Доводи касаційної скарги, що стали підставами для відкриття касаційного провадження у справі, під час касаційного перегляду справи не підтвердилися, оскаржувані судові рішення відповідають правовим висновкам Верховного Суду, на які заявник послався в касаційній скарзі.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то перерозподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мар'єнко Вікторії Юріївни залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 08 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді:А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк