ОКРЕМА ДУМКА

19 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 917/1520/23

судді Верховного Суду Рогач Л. І.

на постанову Верховного Суду від 19.06.2024 у справі № 917/1520/23

за позовом заступника керівника Диканської окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Диканської селищної ради

до: 1) ОСОБА_1 ;

2) Фермерського господарства "В.В.С.",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області,

про визнання недійсним договору оренди землі, скасування державної реєстрації права оренди та повернення земельної ділянки,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 і Фермерського господарства "В.В.С."

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.03.2024

Обставини справи

Заступник керівника Диканської окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави в особі Диканської селищної ради, звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою до ОСОБА_1 та Фермерського господарства "В.В.С." (далі - ФГ "В.В.С."), в якій просив:

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 5321084100:00:005:0062, площею 1,5000 га, розташованої за межами населеного пункту на території Нелюбівської сільської ради Диканського району Полтавської області (далі - спірна земельна ділянка) строком на 7 років, укладений 19.10.2016 між Головним управління Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастру) та ОСОБА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, номер запису 18245149;

- зобов`язати ОСОБА_1 та ФГ "В.В.С." повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність в розпорядження Диканської селищної ради.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ГУ Держгеокадастру прийняло наказ про передачу ОСОБА_1 в оренду для ведення фермерського господарства спірну земельну ділянку з порушенням вимог статей 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", оскільки останній вже отримував значну кількість земельних ділянок та створив/зареєстрував фермерське господарство, в якому є одним із засновників, тому надання в оренду спірної земельної ділянки повинно було проведено за встановленою процедурою земельних торгів (аукціону).

На порушення положень статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" у поданих до ГУ Держземагенства заяві від 26.08.2014 про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, орієнтовною площею 1,5000 га, не обґрунтовано бажані для отримання розміри земельних ділянок з урахуванням перспектив діяльності створеного фермерського господарства; не вказано кількість членів фермерського господарства, наявність у них права на безоплатне одержання землі та не міститься доказів про наявність сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі.

При цьому прокурор з посиланням на практику Великої Палати Верховного Суду зазначив про те, що наказ ГУ Держгеокадастру щодо відведення спірної земельної ділянки в оренду є незаконним, проте вимога про визнання його незаконним та скасування не є ефективним способом захисту. Оскільки договір оренди земельної ділянки укладений на підставі та на виконання наказу, то прокурор просить визнати недійсним такий договір на підставі положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов`язати відповідачів повернути у розпорядження позивача спірну земельну ділянку, а також скасувати державну реєстрацію права оренди на неї.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 04.12.2023 відмовлено в позові повністю.

Рішення мотивовано тим, що прокурор, пред`являючи позов про визнання недійсним договору оренди землі, відповідачем зазначив лише одну сторону цього правочину - ОСОБА_1 , що свідчить про неналежний суб`єктний склад учасників справи та є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Крім того, матеріали справи не містять, а сторонами не доведено наявності у Диканської селищної ради права розпорядження спірною земельною ділянкою на момент вчинення правочину, тому відсутні докази щодо порушення прав позивача станом на 19.10.2016. В інших позовних вимогах відмовив з огляду на те, що вони є похідними.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 21.03.2024 скасовано це рішення суду та прийнято нове - про задоволення позову в частині зобов`язання відповідачів повернути земельну ділянку. В іншій частині у позові відмовлено.

Постанова мотивована висновком про те, що спірний договір є нікчемним у силу положень частин першої та другої статті 228 ЦК України, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Оскільки Диканській селищній раді передана земельна ділянка у комунальну власність, то вона є належним позивачем і орендодавцем. У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 вже реалізував своє право на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, суд зобов`язав його та фермерське господарство повернути земельну ділянку селищній раді, протлумачивши позовну вимогу в цій частині як негаторний позов. Також суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про скасування державної реєстрації права оренди з огляду на неналежний спосіб захисту.

Короткий зміст постанови Верховного Суду

Верховний Суд постановою від 19.06.2024 Касаційну скаргу ОСОБА_1 і ФГ "В.В.С." у справі № 917/1520/23 задовольнив частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.03.2024 в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки скасував.

У цій частині прийняв нове рішення про задоволення позову. Визнав недійсним договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 5321084100:00:005:0062, укладений 19.10.2016 між Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області (Диканською селищною радою Полтавської області) та ОСОБА_1 .

В решті постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.03.2024 залишив без змін.

Мотивував тим, що суд апеляційної інстанції встановив, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що, звертаючись до органу державної влади із заявою про отримання земельної ділянки в оренду, ОСОБА_1 обґрунтував розмір земельної ділянки, яку просив передати йому в оренду, з урахуванням можливості її обробітку. Також не надано доказів того, що ОСОБА_1 надавав пояснення та докази щодо перспективи діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. А тому правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що ГУ Держгеокадастру не провело належної перевірки та не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявника, наявності в ОСОБА_1 бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, про що свідчить факт неодноразового звернення для отримання земельної ділянки у спрощеному порядку, з метою обходу обов`язкової процедури - земельних торгів.

Водночас визнав помилковим висновок суду апеляційної інстанції про нікчемність укладеного сторонами договору оренди з огляду на викладене у пунктах 4.17-4.33 , а також те, що обставини отримання заявником земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше не є очевидним, адже встановити це можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства. З урахуванням зазначеного, спірний договір оренди є оспорюваним.

А відтак визнав і помилковим висновок суду апеляційної інстанції про тлумачення вимоги щодо повернення земельної ділянки саме як негаторний позов (враховуючи висновок суду про нікчемність договору оренди), що, однак, не призвело до неправильного вирішення спору у цій частині позовної вимоги з огляду на те, що Верховний Суд дійшов висновку про оспорюваність договору оренди земельної ділянки і через порушення вказаних норм законодавства - про його недійсність, тому це не є підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Мотиви незгоди з постановою Верховного Суду

Відповідно до змісту частини третьої статті 34 ГПК України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку, яка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

Вважаю, що оскаржувану постанову апеляційного господарського суду слід було залишити без змін як законну та обґрунтовану з огляду на таке.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.122021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21)).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (пункт 72), від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (пункт 95)).

За статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Категорія нікчемності правочину в контексті судового розгляду означає, що презумпція правомірності правочину спростовується безпосередньо законом і суд при розгляді будь-якого спору, що ґрунтується на такому правочині, прямо повинен керуватися цим приписом закону, незалежно від того, чи наводили відповідні доводи учасники процесу.

На відміну від нікчемності, оспорюваність правочину зумовлює його правомірність для суду крім випадків, коли сторони заявили відповідні доводи вимоги. Процесуальні кодекси в такому разі істотно обмежують процесуальні можливості суду встановлювати недійсність правочину з власної ініціативи та керуватися наслідками такої недійсності.

Відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За висновками Великої Палати Верховного Суду такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як визнання правочину недійсним, застосовується лише до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує висновок щодо нікчемності правочину. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Подібні висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (пункти 53, 54), від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (пункти 74,75), від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 86), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 153) та інших.

У постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду констатувала, що суди першої й апеляційної інстанцій помилково визнали недійсним нікчемний спірний договір купівлі-продажу.

Велика Палата Верховного Суду також виснувала, що домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 (пункт 7.10).

Неодноразово та послідовно Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що згідно з частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин, спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, порушує публічний порядок і є нікчемним. Такі висновки сформульовані у постановах від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункти 84-86), від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19 (пункти 61-62), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункти 120-124). Також у постанові від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 (пункт 7.10).

Так, у справі, що розглядається, установлено, що отримання у користування ОСОБА_1 спірної земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності за спрощеною процедурою без проведення земельних торгів здійснене з порушенням норм чинного законодавства.

З огляду на викладене, враховуючи послідовну практику Великої Палати Верховного Суду щодо наслідків укладання правочинів, спрямованих на незаконне заволодіння майном держави, на моє переконання, вірним є висновок про те, що спірний правочин є нікчемним, не спричиняє правових наслідків, а відтак і не може бути визнаний недійсним.

Вважаю, що у постанові від 19.06.2024 у цій справі № 917/1520/23 Верховний Суд неправильно застосував положення пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 18.02.2016 № 1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів", за яким фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини другої статті 134 ЗК України, що виключаються цим Законом, як підставу визначення оспорюваності, а не нікчемності спірного правочину.

Так, на момент укладення сторонами договору оренди необхідність дотримання конкурентних засад при отриманні земельної ділянки була очевидною та зрозумілою, а пільга, надана пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 1012-VIII, вочевидь стосується саме випадків правомірної поведінки орендаря, а не зловживання ним правом на отримання земельної ділянки у позаконкурентний спосіб, як встановив сам Верховний Суд у цій справі.

Тому, на моє переконання, Верховний Суд не мав підстав скасовувати постанову суду апеляційної інстанції в частині визнання недійсним договору і приймати в цій частині нове рішення про задоволення позову, а мав залишити постанову без змін.

Суддя Лариса РОГАЧ