13.08.24

22-ц/812/1253/24

Провадження № 22-ц/812/1253/24 Суддя першої інстанції Сухаревич З.М.

Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

13 серпня 2024 року м. Миколаїв Справа № 487/2528/21

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого – Царюк Л.М.,

суддів – Базовкіної Т.М., Яворської Ж. М.,

при секретарі судового засідання – Лівшенку О.С.,

за участю позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Територіального управління Державного бюро розслідування, розташованого у місті Миколаєві, на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року, повний текст якого складено 07 листопада 2022 року, ухвалене під головуванням судді Сухаревич З.М., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідування, розташованого у м. Миколаєві, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідування, розташованого у місті Миколаєві (далі – ТУ ДБР у м. Миколаєві), про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову вказував, що наказом відповідача № 34-ос від 6 грудня 2018 року його призначено на посаду інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві.

29 жовтня 2020 року йому вручено попередження про наступне вивільнення, в якому зазначено, що у зв`язку із реорганізацією ТУ ДБР у м. Миколаєві його посаду буде скорочено через два місяці з моменту вручення попередження.

Наказом директора ТУ ДБР у м. Миколаєві № 213-ос від 29 грудня 2020 року його звільнено з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Позивач вважав вказаний наказ незаконним та таким, що прийнятий з порушенням норм діючого законодавства України, оскільки:

– реорганізація в ТУ ДБР у м. Миколаєві фактично не відбулася, а структурний підрозділ, в якому він працював, зберігся з тими ж функціями та завданнями; змінено лише його назву з «сектору» на «відділ»;

– в структурі ТУ ДБР у м. Миколаєві залишилася посада, на якій він працював, з тими ж посадовими обов`язками; змінено виключно її назву з «інспектор» на «провідний інспектор»;

– відповідач перевів на посаду провідного інспектора відділу матеріально-технічного забезпечення працівників, які перебували на посаді водіїв сектору матеріально-технічного забезпечення та є менш кваліфікованими;

– відповідач не вжив заходів для його працевлаштування на рівнозначній посаді та не врахував кваліфікацію позивача.

Посилаючись на викладені обставини та вважаючи порушеними свої трудові права, ОСОБА_1 просив:

– визнати протиправним та скасувати наказ ТУ ДБР у м. Миколаєві № 213-ос від 29 грудня 2020 року про звільнення його з посади інспектора сектору матеріально технічного забезпечення з 29 грудня 2020 року;

– поновити його на посаді інспектора сектору матеріально технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві;

– стягнути з ТУ ДБР у м. Миколаєві середній заробіток за час вимушеного прогулу з 1 січня 2021 року до ухвалення рішення суду.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 7 листопада 2022 року позов задоволено.

Поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду з вказаним позовом .

Скасовано наказ ТУ ДБР у м. Миколаєві за № 213-ос від 29 грудня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення та поновлено його на вказаній посаді з 30 грудня 2020 року.

Стягнено з ТУ ДБР у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600 147,70 грн, визначений без утримання сум податків та інших обов`язкових платежів.

Стягнено з ТУ ДБР у м. Миколаєві на користь держави судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 6 909,47 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що ТУ ДБР у м. Миколаєві обмежилось виключно попередженням позивача про наступне звільнення за два місяці до дати звільнення і не вжило жодних заходів щодо працевлаштування позивача. При цьому відповідач не заперечував наявність вакантних посад, проте зазначив про невідповідність кваліфікації ОСОБА_1 вимогам до посади провідного інспектора відділу матеріально-технічного забезпечення.

Місцевий суд відхилив посилання ТУ ДБР у м. Миколаєві про невідповідність кваліфікації позивача вимогам до посади провідного інспектора зазначеного відділу, оскільки посадова інструкція, яка визначає вимоги до спеціальних знань та навичок, затверджена відповідачем 24 грудня 2020 року, а водії сектору матеріально-технічного забезпечення переведені на вказану посаду 22 грудня 2020 року.

Встановивши вказані обставини, суд першої інстанції зазначив про порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача у контексті виконання вимог частини 2 статті 40 та частини 3 статті 49-2 КЗпП України, а саме обов`язку одночасно із попередженням про наступне вивільнення запропонувати всі інші вакантні посади (іншу роботу), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Дійшовши висновку про незаконність звільнення позивача, місцевий суд вважав, що позивач має бути поновлений на роботі з 30 грудня 2020 року та на його користь підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 6 лютого 2023 року апеляційну скаргу ТУ ДБР у м. Миколаєві залишено без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 7 листопада 2022 року – без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про поновлення строку звернення до суду та задоволення позову з мотивів, визначених місцевим судом, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Постановою Верховного Суду від 26 червня 2024 року касаційну скаргу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві задоволено частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, на виконання вказівок Верховного Суду, викладених в постанові від 26 червня 2024 року, колегія суддів апеляційного суду перевіряє доводи апеляційної скарги в межах доводів касаційної інстанції, що стали підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції від 06 лютого 2023 року.

В апеляційній скарзі ТУ ДБР у м. Миколаєві посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що процедуру звільнення позивача з роботи на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України проведено відповідачем у відповідності до діючого законодавства та порушень трудових прав працівника ОСОБА_1 не встановлено. Так, на підприємстві фактично мало місце скорочення штату і чисельності працівників внаслідок зміни штатного розпису ТУ ДБР у м. Миколаєві; позивач був повідомлений про майбутнє звільнення; наявні вакантні посади чи робота за відповідною професією чи спеціальністю, чи інша вакантна робота, яку ОСОБА_1 міг би виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, були відсутні на підприємстві і, як наслідок, відповідач був позбавлений реальної можливості працевлаштувати працівника.

ОСОБА_1 надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що рішення суду першої інстанції обґрунтоване та відповідає законодавству.

Судом першої інстанції зроблено правильні висновки щодо порушення відповідачем вказаних норм трудового законодавства та достатньо обґрунтовано їх у своєму рішенні.

На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від позивача не надходило.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що наказом ТУ ДБР у м. Миколаєві № 34-ос від 6 грудня 2018 року ОСОБА_1 призначено на посаду інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві з 10 грудня 2018 року з випробуванням тривалістю два місяці.

Наказом ДБР за № 581 від 15 жовтня 2020 року затверджено структуру та штатну чисельність територіальних управлінь, зокрема, затверджено структуру ТУ ДБР у м. Миколаєві та визначено чисельність у кількості 116 штатних одиниць.

Згідно з наказом ДБР № 201-дск від 20 жовтня 2020 року, зокрема, затверджено зміни до штатного розпису на 2020 рік № 5 ТУ ДБР у м. Миколаєві, які вводяться в дію з 23 грудня 2020 року. Вказаними змінами зі складу структурних підрозділів ТУ ДБР у м. Миколаєві виведено, окрім іншого, сектор матеріально-технічного забезпечення кількістю 10 штатних посад, зокрема, 2 посади інспектора, та введено відділ матеріально-технічного забезпечення кількістю 5 штатних посад, зокрема, 2 посади провідного інспектора.

Наказом ТУ ДБР у м. Миколаєві № 156-ос від 22 жовтня 2020 року, зокрема, доручено сектору кадрової роботи та державної служби ТУ ДБР у м. Миколаєві попередити працівників, посади яких скорочуються, про наступне звільнення та виплатити вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

29 жовтня 2020 року ОСОБА_1 ознайомився з попередженням про наступне вивільнення, зі змісту якого суд встановив, що у зв`язку з реорганізацією ТУ ДБР у м. Миколаєві посаду позивача буде скорочено після закінчення двох місяців з моменту вручення цього попередження і звільнено на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

22 грудня 2020 року наказами відповідача № 201/2-ос та № 201/2-ос відповідно ОСОБА_3 та ОСОБА_4 переведено з посад водіїв сектору на посаду провідних інспекторів новоствореного відділу матеріально-технічного забезпечення з 23 грудня 2020 року на підставі їх заяв від 17 грудня 2020 року.

Наказом ТУ ДБР у м. Миколаєві № 213-ос від 29 грудня 2020 року звільнено ОСОБА_1 з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення з 29 грудня 2020 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників ТУ ДБР у м. Миколаєві.

Відповідно до частини 6 статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин

Згідно пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірванні власником або уповноваженим ним органом у випадку зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Статтею 49-2 КЗпП України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише за відсутності такої роботи інша наявна робота. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, в постановах Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 946/6628/19, від 21 квітня 2021 року у справі № 723/822/20.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 зроблено висновок, що «за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цих висновків».

У постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 490/372/21 зазначено: «звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України та статті 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом».

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин 1, 2 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Положення наведених вище процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Проте з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, в яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач (роботодавець) повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що відповідачем при звільненні з роботи позивача не було дотримано порядку вивільнення позивача з роботи, а тому є підстави для задоволення позовних вимог.

З таким висновком апеляційний суд погоджується, оскільки суд дійшов його внаслідок правильного застосування норм матеріального права.

На виконання вимог постанови касаційного суду ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 30 липня 2024 року від відповідача були витребувані відповідні письмові докази.

На виконання ухвали суду апеляційної інстанції відповідач надав: довідку про те, що в період з 22 жовтня до 29 грудня 2020 року у ТУ ДБР були відсутні вакантні посади для зайняття яких у ОСОБА_1 була достатня кваліфікація та досвід роботи та які можливо було б запропонувати йому для переведення без проведення конкурсу; копії протоколів засідання комісії ТОВ «НКЦ Профтехнавчання» № 20-029-5 та відповідно № 20-029-04 від 24 грудня 2020 року щодо перевірці знань з питань охорони праці, Правил безпечної експлуатації електроустановок споживачів НПАОП 40.1-1.21-98, Правил експлуатації електрозахисних засобів та інш., а також основ електробезпеки, гігієни праці та надання першої допомоги потерпілим гр. № 029 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . За результатами цих перевірок останнім були видані посвідчення про перевірку знань з питань охорони праці від 24 грудня 2020 року, копії яких надані апеляційному суду. Також було надано копії трудової книжки ОСОБА_3 , з якої встановлено, що останній працював водієм та довідкою підтверджено, що ОСОБА_4 працював в ТУ ДБР на посаді водія з 23 грудня 2019 року по 22 грудня 2020 року.

Як встановлено матеріалами справи внаслідок змін до штатного розпису на 2020 рік було виведено зі штатного розпису, зокрема, сектор матеріально технічного забезпечення ТУ ДБР, де скороченню підлягали посади з функцією обслуговування завідувача господарства, інспектора (цю посаду займав позивач), та дві посади робітників – водіїв, які займали ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

З 23 грудня 2020 року, замість цього сектору вводився відділ матеріально-технічного забезпечення, до складу якого було введено тільки дві посади провідного інспектора, які були визначені як посади з функцією обслуговування та не потребували призначення через конкурсну процедуру працевлаштування.

Зазначений змінений штатний розпис було затверджено 19 жовтня 2020 року як додаток до наказу ДБР від 20 жовтня 2020 року № 201дсп.

Отже на час попередження позивача про скорочення його посади інспектора, роботодавцю було відомо, що вводяться дві нові посади з функцією обслуговування на які можуть претендувати, особи, посади яких були скорочені. Проте позивач не був повідомлений про посади провідних інспекторів, на які він міг претендувати.

Між тим, посади провідних інспекторів були запропоновані двом водіям сектора матеріально-технічного забезпечення ( ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ), які погодилися та написали відповідні заяви про своє переведення від 17 грудня 2020 року та наказом відповідача від 22 грудня 2020 року були переведені на посади провідних інспекторів з 23 грудня 2020 року (день ввода в дію нового штатного розпису). При цьому зазначені посади на день видачі вказаного наказу не були запропоновані ОСОБА_1 .

Отже доводи відповідача про те, що за період з 22 жовтня до 29 грудня 2020 року у відповідача не було вакантних посад, які б могли бути запропоновані позивачу є неприйнятними.

Не погоджується апеляційний суд з аргументами відповідача про те, що ОСОБА_1 не мав достатньої кваліфікації та досвіду роботи для переведення його на вакантні посади провідних інспекторів, оскільки посадова інструкція провідного інспектора відділу матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, за якою були визначені вимоги до спеціальних знань і навичок провідного інспектора ТУ ДБР у м. Миколаєві, була затверджена тільки 24 грудня 2020 року, тобто на час пропонування вакантних посад іншим особам, видачі наказу про переведення останніх на ці вакантні посади, будь-яких вимог щодо спеціальних знань та навичок до кандидатів на ці посади роботодавець не зазначав та таких доказів матеріали справи не містять.

Отже матеріали справи не містять доказів про обізнаність позивача з вакантними посадами з функцією обслуговування, які вводились у новоствореному відділі, свою думку щодо цих посад позивач не висловлював.

За такого суд першої інстанції з огляду на наведені норми трудового законодавства, дійшов правильного висновку, що при звільненні ОСОБА_1 роботодавцем була порушена процедура звільнення працівника з підстав пункту 1 частини 1 статті 40 КЗУпП.

Відповідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Територіального управління Державного бюро розслідування розташованого у місті Миколаєві, залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді: Т.М. Базовкіна

Ж.М. Явороська

Повний текст постанови складено 13 серпня 2024 року.