Постанова

Іменем України

15 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 664/1444/20

провадження № 61-5769св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

за касаційною скаргою адвоката Гонтар Поліни Анатоліївни як представника ОСОБА_1 на рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 15 січня 2021 року у складі судді Савченка С. П. та постанову Херсонського апеляційного суду від 17 березня 2021 року у складі колегії суддів Радченка С. В., Вейтас І. В., Семиженка Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позову

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначав, що відповідач, яка є його колишньою дружиною, зареєстрована, але фактично не проживає в належному йому на праві власності будинку з часу розірвання шлюбу, а саме з 2006 року без поважних причин. Факт реєстрації відповідача в будинку перешкоджає йому повною мірою розпоряджатися та володіти своєю власністю, оскільки вимагає додаткових матеріальних витрат зі сплати комунальних послуг, які нараховуються відповідно до кількості зареєстрованих у будинку осіб та позбавляє можливості отримати пільги і субсидії на оплату житлово-комунальних послуг.

Ураховуючи наведене, позивач просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Цюрупинський районний суд Херсонської області рішенням від 15 січня 2021 року в задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не проживає у спірному будинку більше ніж один рік, однак позивач не довів, що будинок є його особистою приватною власністю, адже свідок ОСОБА_3 підтвердив, що його було збудовано тоді, коли сторони жили разом, а тому він є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Херсонський апеляційний суд постановою від 17 березня 2021 року рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 15 січня 2021 року залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що будинок є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі. Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що відповідач не втратила право власності на вказаний житловий будинок з підстав передбачених статтями 319, 321 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги, її узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 06 квітня 2021 року, адвокат Гонтар П. А. як представник ОСОБА_1 просить скасувати рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 15 січня 2021 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19.

На обґрунтування касаційної скарги зазначає, що суди дійшли помилкового висновку про поширення на спірне майно презумпції спільної сумісної власності подружжя.

Ураховуючи статтю 60 СК України, статтю 331, частину першу статті 182, частину четверту статті 334 ЦК України, спірний будинок не можна бути автоматично віднесений до спільної сумісної власності подружжя, оскільки у власність був набутий позивачем після спливу більше ніж 10 років після розірвання шлюбу, в той час як презумпція спільної сумісної власності подружжя поширюється лише на те майно, яке було набуто під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

Постанови Верховного Суду, на які послався в своєму рішенні апеляційний суд, ухвалені не в подібних правовідносинах.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

03 червня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Сторони перебували в шлюбі з 01 жовтня 1977 року до 21 вересня 2006 року.

Згідно з Державним реєстром речових прав на нерухоме майно 14 липня 2017 року за № 92008813 за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі технічного паспорта, виданого БТІ 26 липня 2010 року, та виписок з погосподарської книги.

Відповідно до довідок Раденської сільської ради від 27 лютого 2020 року № 185 та від 05 березня 2020 року № 19 ОСОБА_2 зареєстрована на АДРЕСА_1 як колишня дружина ОСОБА_1 , але за цією адресою не проживає.

Відповідно до виписки Раденської сільської ради від 15 листопада 2019 року № 640 погосподарської книги за 2019 рік № 28 на АДРЕСА_1 розташований житловий будинок, який в цілому належить ОСОБА_1 .

Згідно з випискою Раденської сільської ради від 15 листопада 2019 року № 04-12/528 з погосподарської книги за ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 за будинком закріплена земельна ділянка загальною площею 0,43 га.

Відповідно відомостей відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання на території органу ДМС ОСОБА_2 зареєстрована з 11 червня 1980 року на АДРЕСА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга

підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Разом з тим у статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди у користуванні будинком, право власності на який за ним зареєстровано у 2017 році, шляхом визнання ОСОБА_2 , з якою він перебував у зареєстрованому шлюбі з 1977 року до 2006 року, такою, що втратила право користування цим будинком, посилаючись на те, що вона в ньому не проживає більш ніж один рік, а саме з 2006 року, що позбавляє його можливості отримати пільги та субсидію на оплату житлово-комунальних послуг.

Суди встановли, що ОСОБА_2 не проживає в будинку АДРЕСА_1 більше ніж один рік.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, посилався на те, що хоча відповідач і не проживає у спірному будинку більше ніж один рік, однак на підставі статті 60 СК України цей будинок є спільним сумісним майном сторін, оскільки був побудований сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується показами свідка ОСОБА_3 .

Однак з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки показання свідків не можуть бути належними та допустимими доказами встановлення факту набуття у власність майна під час перебування у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Матеріали справи не містять жодних письмових доказів набуття (будівництва) спірного будинку у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

Разом з тим, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив правильність висновків суду першої інстанції, не дослідив наявні в матеріалах справи докази, надані позивачем на підтвердження заявлених ним вимог, в результаті чого не встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору, а саме: не встановив статус будинку станом на час вселення до нього ОСОБА_2 , та не з`ясував, кому саме цей будинок належав. Зосередившись на тому, що суд встановив належність спірного будинку до спільної сумісної власності сторін, оскільки побудований під час перебування сторін у справі в шлюбі, що підтверджується показаннями свідка, апеляційний суд не звернув уваги на те, що суд першої інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, за відсутності письмових доказів, що підтверджують факт будівництва, його завершення, чи набуття у власність з інших підстав з інформацією про певні часові періоди та дати.

ОСОБА_2 у судові засідання призначені судами у цій справі не з`являлася, про належність спірного будинку до спільної сумісної власності сторін не заявляла, однак усупереч принципу диспозитивності судового процесу та вимог статті 81 ЦПК України, щодо обов`язку доказування, суд дійшов передчасних висновків.

Крім цього, помилковим є застосування апеляційним судом висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 28 лютого 2018 року у справі № 647/1683/15-ц і від 11 вересня 2020 року у справі № 511/1902/18, адже у цих справах встановлені обставини про набуття у власність відповідного майна саме у період шлюбу, тоді як у справі, яка є предметом касаційного перегляду, право власності на спірний будинок набуто позивачем у 2017 році, тобто через більш ніж через 10 років після розірвання шлюбу.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд приймає аргументи касаційної скарги щодо порушення апеляційним судом норм ЦПК.

Суд касаційної інстанції, з огляду на положення статті 400 ЦПК України, не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, у зв`язку з чим позбавлений можливості ухвалити нове рішення або змінити судові рішення у цій справі.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно об`єктивно дослідити вказані у цій постанові докази в сукупності з іншими доказами у справі, надати оцінку як доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Гонтар Поліни Анатоліївни як представника ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 17 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до апеляційного суду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун