Апеляційне провадження № 22-ц/824/10219/2021

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2021 року м. Київ

Унікальний номер справи 758/10335/16-ц

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шахової О.В., суддів: Вербової І.М., Соколової В.В., за участю секретаря судового засідання Ярмак О.В.,

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_2 ,

на рішення Подільського районного суду міста Києва, ухваленого 29 січня 2021 року в приміщенні суду під головуванням судді Ларіонової Н.Г., -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним договору в частині.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня 2010 року у справі № 2-8789/2010 з нього на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто у рахунок повернення заборгованості за договорами про надання банківських послуг: 196 386,87 грн. та 205 085, 36 грн., а разом 401 472,23 грн. Стягнуто солідарно з ТОВ Українське фінансове агентство «Верус» та його на користь ПАТ КБ «Приватбанк» у рахунок повернення заборгованості за договором про надання банківських послуг 400 грн. Стягнуто солідарно з ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», та його на користь ПАТ КБ «Приватбанк» у рахунок повернення судових витрат 1820 грн.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2016 року у справі № 2- 8789/2010 рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня 2010 року в частині солідарного стягнення з ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус» заборгованості та судових витрат - скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким провадження в частині позовних вимог до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус» - закрито, а в іншій частині - залишено судове рішення без змін.

У зв`язку з тим, що судом апеляційної інстанції зазначено, що пункт 6.9 договору не визнаний несправедливим та недійсним у передбаченому законом порядку, просив визнати пункт 6.9 Умов та правил надання банківських послуг такого змісту: «У разі виникнення заборгованості Держателя по Картковому рахунку в результаті курсової різниці, технічних помилок у роботі обладнання та в інших випадках Клієнт зобов`язується погасити заборгованість протягом 30 днів з моменту її виникнення», які є невід`ємною частиною Договору про надання банківських послуг № 6762462035614491, укладеного між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» 16 лютого 2009 року, недійсним з моменту укладення Договору; визнати пункт 6.9 Умов та правил надання банківських послуг наступного змісту: «У разі виникнення заборгованості Держателя по Картковому рахунку в результаті курсової різниці, технічних помилок у роботі обладнання та в інших випадках Клієнт зобов`язується погасити заборгованість протягом 30 днів з моменту її виникнення», які є невід`ємною частиною Договору про надання банківських послуг № 4405885013076929, укладеного між ним та Пат КБ «Приватбанк» 23 лютого 2009 року, недійсним з моменту укладення Договору.

Рішенням Подільського районного суду м.Києва від 29 січня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням суду представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом процесуального та невірне застосування матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що суд не дослідив обставин справи та обґрунтування позову, не застосував правові висновки Конституційного Суду України та Верховного Суду, застосування яких є обов`язковим.

Залишив поза увагою ст.10 ЗУ «Про захист прав споживачів» (на день виникнення правовідносин), якою встановлено спеціальний строк позовної давності, а саме 10 років. Тому вважає, що строк позовної давності для звернення до суду з вказаним позовом у 2016 році ним не пропущено, оскільки про порушення свого права ОСОБА_1 йому стало відомо з рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 13.07.2016, в якому суд зазначив, що п. 6.9 договору не визнаний не справедливим та недійсним у передбаченому законом порядку.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судовому засіданні представники позивача підтримали доводи апеляційної скарги з підстав в ній викладених, просили рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився. Про день, час та місце розгляду справи повідомлений за законом належно. У відзиві на апеляційну скаргу просив проводити розгляд справи у його відсутність.

Відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає з огляду на наступне.

Відповідно до ч.4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Залишаючи без задоволення позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що права ОСОБА_1 , як споживача в частині п.6.9 Умов та правил надання банківських послуг були порушені, оскільки позивач уклав з відповідачем картковий рахунок за дебетовою схемою та не був повідомлений про можливий овердрафт, а отже, не є боржником перед банком у розумінні статей 509, 510 ЦК України та не має нести відповідальність за заборгованість, яка утворилася внаслідок збільшення курсу валюти банком. Проте, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Апеляційний суд не погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня 2010 року у справі № 2-8789/2010 встановлено та сторонами при розгляді даної справи не заперечувалось, що в 2009 році між сторонами ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договори № 4405885013076929 від 23 лютого 2009 року та № 62462035614491 від 16 лютого 2009 року, за умовами яких позивач зобов`язувався використовувати картки як засіб безготівкового розрахунку відповідно до умов договору; також встановлена заборгованість по вказаним карткам на суму 196 586, 87 грн. (а.с. 11).

Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Факт укладення вказаних договорів підтверджується відповідними заявами позивача, на підставі яких позивачу видано пластикові картки, та відповідно до яких Умови та правила надання банківських послуг є невід`ємною частиною договору (а.с. 16-22, 166-172).

Пунктом 6.9 Умов та правил надання банківських послуг передбачено, що у випадку виникнення заборгованості держателя по картрахунку в результаті курсової різниці, технічних помилок в роботі техніки, інших випадках, клієнт зобов`язується погашати заборгованість протягом 30 днів з моменту її виникнення.

В період з 03.12.2008 по 27.02.2009 позивач, перебуваючи в Грузії через банкомат здійснив зняття місцевої валюти (ларі) понад встановленого ліміту, що призвело до утворення заборгованості.

За результатами проведених операцій на рахунках дебетових карток утворився овердрафт у розмірі 401 872, 23 грн., що встановлено Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13.07.2016.

Вказаним рішенням також зауважено про те, що пункт 6.9 договору не визнаний несправедливим та недійсним у передбаченому законом порядку.

При цьому, позивачу з моменту підписання відповідних заяв та умов було відомо про вказаний пункт.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним п.6.9 Умов та правил надання банківських послуг, які є невід`ємною частиною договору про надання банківських послуг, укладених між позивачем та ПАТ КБ «Приватбанк», мотивуючи невідповідністю вимогам закону, відповідно доч.1ст.215 ЦК та порушенням його прав споживача з підстав несправедливості умов договору.

Підставами недійсності пункту правочину виходячи із положень ч.1 ст.215 ЦК України позивач зазначає, невідповідність змісту п.6.9 договору іншим законодавчим актам (тобто з підстав ч.1 ст.203 ЦК України).

Зокрема, вважає, що назване положення договору є несправедливим в розумінні ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», порушує його законні права, як споживача, оскільки фактично передбачає перекладання на нього майнової відповідальності за недоліки в роботі відповідача, а саме в частині понесення додаткових витрат у випадку збою комп`ютерної програми з вини відповідача, а також внаслідок коливань валютного курсу, що на його думку свідчить про істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду позивача.

Однак, такі посилання позивача є необґрунтованими і суд першої інстанції зробив неправомірний висновок щодо недійсності п. 6.9 договору.

Дійсно положеннями ч.ч.1 та 2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

При цьому, ч.5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Однак, більш ширше ознаки несправедливості умов договору законодавець розкриває у ч.3 ст.18 Закону.

Зокрема, оскільки оскаржувані умови договору стосуються підстав, порядку та строків оплати заборгованості, що може виникати з передбачених підстав, до них підлягає застосуванню ч.13 Закону, яка зазначає, що несправедливими являються умови договору про визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

Але, відповідно до абз.5 ч.4 ст.18 даного Закону положення пунктів 8, 11 та 13 частини третьої цієї статті про несправедливі умови договору не застосовуються до: 1) операцій із цінними паперами, фінансовими послугами та іншими товарами або послугами, ціна яких залежить від зміни котировок або індексів на біржах чи ставок на фінансових ринках, які не контролюються продавцем; 2) договорів про купівлю/продаж: іноземної валюти, дорожніх чеків або про міжнародні грошові перекази, номіновані в іноземній валюті.

Таким чином, оскільки предметом договору про надання банківських послуг являється обслуговування банком карткового рахунку позивача, а оспорюваним пунктом договору регулюються правовідносини при виникненні заборгованості держателя при здійсненні операцій з валютою, в тому числі і внаслідок номінування (купівлі-продажу) позивачем за межами України суми коштів із національної в іноземну валюту за курсом іноземного Банку, а відтак суд приходить до переконання про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного пункту договору недійсним з підстав, того що такі є несправедливими та суперечать положенням ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Іншою підставою невідповідності змісту п.6.9 договорів іншим законодавчим актам (ч.1 ст.203 ЦК України), позивач зазначає що такий правочин укладений в порушення встановленої заборони ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо проведення нечесної підприємницької практики, тобто здійснення відповідачем будь-якої діяльності (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Крім цього, визнання недійсним правочину з підстав введення однією із сторін правочину іншу в оману щодо істотних умов договору регулюються положеннями ЦК України.

Зокрема, відповідно до ст.230 ЦК України обман має місце тоді, коли одна сторона навмисно вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов`язків сторін, а також, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або вона замовчує їх існування".

Згідно з п.1 ч.1 ст.230 суд визнає угоду недійсною у випадку, якщо "одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ст.229 цього Кодексу)".

Відповідно до ст.229 ЦК України "істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням".

При цьому, відповідно до п.20 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення».

Однак позивачем не надано жодного належного доказу на підтвердження введення його в оману. Усі його посилання про наявність в діях відповідача обману ґрунтуються виключно на його поясненнях не підкріплених жодними доказами, частина з яких стосується дій відповідача, які вчинялися уже після укладення договору, а не на час його укладення, що не може братися судом до уваги при перевірці дійсності правочину в частині оспорюваних його положень.

В той же час судом встановлено, що договір про надання банківських послуг, підписаний сторонами, з врахуванням Умов та Правил надання банківських послуг, які становлять невід`ємну частину договору, містить детальний опис послуг, що надаються відповідачем.

Підписавши заяву-анкету разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, позивач тим самим підтвердив свою обізнаність з умовами цього Договору та висловив свою згоду з цими умовами.

А відтак, в цій частині позовні вимоги про визнання правочину недійсним з підстав ведення відповідачем нечесної підприємницької практики через введення позивача в оману щодо істотних умов договору є недоведеними та безпідставними.

Так само, позивачем не наведено жодних доказів проведення відповідачем агресивної підприємницької практики в розумінні значення, передбаченого ч.4 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», так як не доведено перед судом, що в діях відповідача при укладенні договору, а зокрема оскаржуваного пункту, були наявні елементи примусу, докучання або неналежного впливу що істотно вплинуло чи могло вплинути на свободу вибору або поведінку позивача, як споживача.

В той же час, аналізуючи положення п.6.9. договорів на відповідність положенням ст.19 Закону України «Про захист прав споживача» суд виходить з наступного.

Пунктом 4 ч.5 ст.19 Закону визначено, що як агресивні забороняються форми підприємницької практики, зокрема, у виді вимоги оплати продукції, поставленої продавцем (виконавцем), якщо споживач не давав прямої та недвозначної згоди на її придбання..

В той же час відповідно до п.1.4 ст.1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», за умовами договору, позивач є держателем електронного платіжного засобу, фізичною особою, яка на законних підставах використовує електронний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного електронного платіжного засобу.

Пунктом 1.27 ст.1 цього Закону визначено, платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Статтею 28 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" визначено особливості виконання міжбанківського переказу, ініційованого за допомогою електронного платіжного засобу.

Згідно зі ст.28.2 даного Закону передбачено, що Міжбанківський переказ між банками учасниками міжнародних платіжних систем за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів, здійсненими їх держателями за межами України, а також за операціями, здійсненими в межах України держателями електронних платіжних засобів нерезидентами України, проводиться у валюті, визначеній у відповідних договорах із платіжними організаціями міжнародних платіжних систем.

Статтею 28.5 даного Закону передбачено, якщо валюта, в якій проводиться міжбанківський переказ, не збігається з валютою, списаною з рахунка клієнта, емітент може виконати операції з купівлі-продажу необхідної валюти на міжбанківському валютному ринку України в порядку, встановленому Національним Банком України, або провести внутрішньобанківський кліринг.

Відповідно до п.3 розділу IX Міжбанківські перекази за операціями з використанням електронних платіжних засобів Постанови Національного Банку України № 705 від 05.11.2014 року «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів» емітент зобов`язаний у разі виконання користувачем платіжної операції з використанням електронного платіжного засобу у валюті, яка відрізняється від валюти рахунку, здійснювати перерахунок суми за операцією в порядку, визначеному договором.

З наведених правових норм, що є спеціальними нормами матеріального права, що підлягають застосуванню для вказаного виду правовідносин, визначається порядок формування курсової різниці, яка може виникати після номінування користувачем картки (позивачем) суми коштів із національної в іноземну валюту за межами України та купівлею банком-емітентом (відповідачем) на міжбанківському валютному ринку України тієї кількості іноземної валюти, що була знятою в банкоматі іноземного Банку клієнтом.

Таким чином, оскаржуваний позивачем пункт договору відповідає зазначеним правовим нормам та по своїй суті лише дублює їх, але аж ніяк не суперечить такому. А тому в цій частині позовні вимоги є також необґрунтованими.

З огляду на викладене, позовні вимоги не знайшли свого підтвердження.

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

За таких обставин, апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності, та вважає за необхідне відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог з підстав його недоведеності.

Посилання в апеляційній скарзі на строк позовної давності за ЗУ «Про захист прав споживачів» апеляційний суд вважає такими, що не мають правового значення, оскільки підставою відмови у позові є його недоведеність, а не пропуск позовної давності.

На підставі викладеного вище, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції скасувати та відмовити у задоволенні позову.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 29 січня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повну постанову складено 16 вересня 2021 року.

Суддя-доповідач

Судді: