Справа № 2-3498/2010

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2010 року Малиновський районний  суд   м. Одеси у складі:

головуючого – судді Дрішлюка А.І.,

при секретарі судового засідання – Алмановій  В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, -  

ВСТАНОВИВ:

08.08.2007 р. до Малиновського районного суду м. Одеси звернулася ОСОБА_5 з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні загальним проїздом та проходом. Свої позовні вимоги ОСОБА_5 обґрунтувала тим, що вона мешкає зі своїм чоловіком, ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 з 1970 року. Будівля була прийнята в експлуатацію відповідним рішенням виконавчого комітету  Іллічівськом районної ради народних депутатів №31 від 24.01.1992 року. Цим же рішенням за домоволодіння АДРЕСА_1 було тимчасово закріплено земельну ділянку площею 312 кв. м. до реконструкції району, якою позивачка користується і зараз. Для доступу до 5-го Деревообробного провулку між домоволодіннями існував прохід (проїзд), який використовувався власниками сусідніх ділянок, тобто цей прохід знаходився у загальному користуванні до 1995 року. В 1995 р. власниця домоволодіння АДРЕСА_2 ОСОБА_2  уклала договір довічного утримання з ОСОБА_1 в зв’язку зі станом здоров’я. Починаючи з цього періоду ОСОБА_1 звернувся до Управління земельних ресурсів з метою отримання Державного акту  на право власності на землю, включивши загальний проїзд до території  свого домоволодіня. Також позивачка посилається на висновок погоджувальної комісії від 16.02.1999 року з приводу визнання спірного проїзду землею загального користування. Зважаючи на вищевказане, позивачка просила суд зобов’язати ОСОБА_1 не перешкоджати їй у користуванні загальним проїздом (проходом) площею 95 кв. м. по 5-му Деревообробному провулку в м. Одесі.

31.10.2007 року до суду із зустрічним позовом про відшкодування матеріальної та моральної шкоди звернувся ОСОБА_1, який пояснив свої позовні вимоги тим, що подружжя ОСОБА_3 у 1987 році здійснило самовільне захоплення частини земельної ділянки, що належить ОСОБА_2, привласнивши земельну ділянку площею 203 кв. м., тим самим завдавши значної матеріальної шкоди. Оскільки Законом України «Про оренду» визначено, що використання землі є платним, позивачі за зустрічним позовом вважають, що подружжя ОСОБА_3 тим самим повинно сплачувати орендну плату за весь час користування захопленими землями. Крім того, на думку заявників вищевказані протиправні дії з боку подружжя ОСОБА_3 завдало їм значних душевних страждань, принижень та складнощів. Таким чином ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд стягнути  з ОСОБА_5 та ОСОБА_3 матеріальну та моральну шкоду в розмірі 110000 грн. та 100000 грн. відповідно.

В процесі розгляду справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2  уточнили позовні вимоги, змінивши розмір відшкодування матеріальної шкоди до 125000 грн., та моральної шкоди до 110000 грн. відповідно.

Позивачка за первісним позовом, ОСОБА_5 в судові засідання систематично не з’являлась, зацікавленості у вирішенні справи по суті не виявила, про причини своєї неявки суд не повідомляла. З урахування вищезазначеного, 21.10.2010 р. Малиновський районний суд ухвалою залишив первісний позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні загальним проїздом та проходом без розгляду на підставі ч.3 ст.207 ЦПК України.

Зі згоди відповідача за первісним позовом, ОСОБА_1, розгляд справи продовжено із визначенням зустрічного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про відшкодування моральної та матеріальної шкоди у якості первісного.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, суд вважає відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 у повному обсязі за наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу від 12.03.1951 року придбала житловий будинок АДРЕСА_3, що розташований на земельній ділянці площею 634 кв.м. В подальшому, внаслідок інвентаризації селища «Сахарне» номер домоволодіння був змінений на №44, а згодом – на №НОМЕР_1.

Рішенням Іллічівського райвиконкому №1398  від 28.12.1990 року за ОСОБА_2 визнано право власності на вказаний будинок, та за домоволодінням закріплено земельну ділянку площею 634 кв. м. Рішенням Одеського міськвиконкому від 06.01.1994 року  земельну ділянку площею 634 кв. м. надано ОСОБА_2 в постійне користування для обслуговування жилового будинку АДРЕСА_3

На підставі Державного акту про право приватної власності на землю серії Р1 №467160 від 31.12.2002 р.  ОСОБА_2 набула права приватної власності на земельну ділянку площею 634 кв. м. та домоволодіння під номером НОМЕР_1 за вказаною адресою.

Відповідачці ОСОБА_5 рішенням Виконавчого комітету Іллічівської районної ради народних депутатів м. Одеси  №31 від 24.01.1992 року було  затверджено акт від 29.12.1991 р. про прийняття в експлуатацію домоволодіння АДРЕСА_4 та тимчасово закріплено земельну ділянку площею 312 кв. м. за вказаним домоволодінням до реконструкції району.

На підставі вищезазначеного рішення ОСОБА_5 Виконавчим комітетом Іллічівської районної ради народних депутатів м. Одеси 13.02.1992 року видано свідоцтво про право приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_4

Зазначене рішення Виконкому №31 від 24.01.1992 було оскаржено ОСОБА_1 до Приморського районного суду м. Одеси.  19 грудня 2006 року Приморським районним судом м. Одеси (головуючий – Ільченко Н.А.) було винесено постанову, якою оскаржуване рішення було визнано неправомірним та скасовано.

11 квітня 2007 року ухвалою Апеляційного суду Одеської області (головуючий – Федорова А.Є.) постанову Приморського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2006 року було скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, станом на 21.10.2010 р. рішення Виконавчого комітету Іллічівської районної ради народних депутатів м. Одеси  №31 від 24.01.1992 року є дійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивачем зазначено, що в 1987 році подружжям ОСОБА_5 здійснено колективну атаку на власність ОСОБА_2, внаслідок якої ОСОБА_5 та ОСОБА_3 незаконно заволоділи частиною земельної ділянки ОСОБА_2 у розмірі 203 кв.м., яка нібито і була включена до складу ділянки площею 312 кв. м., закріпленою за домоволодінням АДРЕСА_4

У відповідності до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.  Як вбачається з матеріалів справи, порядок користування земельною ділянкою став предметом судового розгляду в інших справах, а тому  в процесі розгляду справи позивач не надав доказів, які доказували б факт захоплення подружжям ОСОБА_3 земельної ділянки ОСОБА_2 площею 203 кв. м.

З метою встановлення фактичних розмірів земельної ділянки за адресою: м. Одеса, пров. 5-й деревообробний, НОМЕР_1 судом досліджено копію технічного паспорту від 15.01.2009 року, копію Державного акту про право приватної власності на землю серії Р1 №467160 та висновок №17371 будівельно-технічної експертизи ОНДІСЕ від 26.05.2009 р. З наведених вище документів вбачається, що реальні розміри  земельної ділянки адресою: м. Одеса, пров. 5-й деревообробний, НОМЕР_1 не співпадають із зазначеними в Державному акті про право приватної власності на землю. Порівняльною таблицею у висновку експертизи зазначено розбіжності між фактичними розмірами меж земельної ділянки та такими, що зазначені у Державному акті про право приватної власності на землю. З огляду на вищенаведене, суд доходить висновку, що різниця між фактичним розміром земельної ділянки, та її зареєстрованим розміром у Державному акті про право приватної власності на землю спростовує твердження ОСОБА_1 про захоплення відповідачами саме 203 кв.м. належної позивачам землі. При цьому посилання на ст.. 20 Закону України „Про оренду землі” не можуть бути прийняти  до уваги, оскільки не розповсуджуються на спірні правовідносини, так як між сторонами договору оренди не укладалось.

Таким чином, заявлені позивачем підстави та розмір стягнення матеріальної шкоди є необґрунтованими та безпідставними, а тому позовні вимоги в частині стягнення матеріальної шкоди у розмірі 125000 грн задоволенню не підлягають.

Що стосується вимог позивача про стягнення на його користь моральної шкоди у сумі 110000 грн., то суд виходе з положень ч.1 ст. 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення його прав.

Відповідно до  Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.95р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду № 5 від 25.05.01 р. (п. 3) під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Згідно з п. 5 цієї Постанови відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно з п. 9 цієї Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Таким чином, оскільки позивачами не надано доказів протиправних дій подружжя ОСОБА_3 у відношенні себе, свого майна тощо, не доведено причинно-наслідковий зв’язок між власними душевними стражданнями,  приниженнями та діями або бездіяльністю відповідачів, суд вважає позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди такими, що не підлягають задоволенню.

Крім того, в уточненій позовній заяві та судовому засіданні позивач наполягав на розгляді справи за наявними матеріалами, виводячи за рамки судового дослідження матеріали справ у відношенні осіб, що є сторонами у цій справі, та знаходяться у провадженні Малиновського районного суду м. Одеси. На підставі викладеного, оцінюючи аргументацію позову та наявні у справі докази, суд вважає позовні вимоги такими, що є необґрунтованими та суперечать встановленим судом фактам, а отже не підлягають задоволенню. Суд роз’яснює позивачу, що він не позбавлений права на пред’явлення позову за іншими правовими підставами, після вирішення по суті інших спорів.  

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 16, 23, 1167  ЦК України, ст.ст. 10, 11, 208, 209, 212, 213-215, 217, 224-225 ЦПК України,   СУД –

         В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про відшкодування моральної та матеріальної шкоди -  відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

                        ГОЛОВУЮЧИЙ                                                           А.І.ДРІШЛЮК