Справа №2-3551-1/10
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
02 листопада 2010 року місто Київ
Солом’янський районний суд міста Києва під головуванням судді Мельника В.В. при секретарі Глушко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестінтер» до ОСОБА_1, третя особа: товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Київщина-Капітал», про визнання недійсним договору купівлі-продажу права вимоги,
в с т а н о в и в :
У жовтні 2010 р. ТОВ «Інвестінтер» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому просило визнати недійсним договір купівлі-продажу права вимоги №04/10 від 01.10.2009 р., укладеного між ТОВ «Фінансова компанія «Київщина-Капітал» та ОСОБА_1, посилаючись на те, що позивач як боржник за договором, повідомлення про відступлення права вимоги та доказів переходу до нового кредитора прав у зобов’язані не одержував, а про спірний договір позивач дізнався після одержання постанови про відкриття виконавчого провадження державного виконавця від 11.03.2010 р.
Також позивач зазначав, що спірний договір за своєю природою є договором факторингу, а відповідач не є суб’єктом підприємницької діяльності, та не має жодних дозвільних документів на проведення фінансових операцій, а тому не може виступати стороною у договорі факторингу.
Спірний договір має всі ознаки договору факторингу, визначені у розпорядженні Держфінпослуг від 03.04.2009 р. №231, оскільки відповідно до умов п. п. 2.1 та 2.2 договору покупець (відповідач) сплачує продавцю (третя особа) вартість права вимоги в розмірах та на умовах, визначених в додатку №1 до цього Договору, тобто спірний договір передбачає відплатну передачу права вимоги.
У судовому засіданні представники позивача позов підтримали та просили його задовольнити у повному обсязі, посилаючись на те, що спірний договір не відповідає чинному законодавству та порушує права позивача.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти позову, просив у його задоволенні відмовити, посилаючись на те, що ПАТ «АКБ «Київ» відступило ТОВ «ФК «Київщина-Капітал» право вимоги за кредитним договором №123/06 від 12.09.2006 р., уклавши 13.08.2009 р. договір про відступлення права вимоги. У подальшому 01.10.2009 р. ТОВ «ФК «Київщина-Капітал» відступило ОСОБА_1 набуте згідно із договором про відступлення права вимоги від 13.08.2009 р. право вимоги за кредитним договором №123/06 від 12.09.2006 р., уклавши договір купівлі-продажу права вимоги №04/10.
Твердження позивача, що він не одержував ані повідомлення про відступлення права вимоги, ані доказів переходу до нового кредитора прав у зобов’язані не відповідає дійсності тому, що ТОВ «ФК «Київщина-Капітал» поштою направило ТОВ «Інвестінтер» повідомлення про відчуження права вимоги вих. №10-1/3 від 01.10.2009 р., яке отримано позивачем 12.10.2009 р., що підтверджується повідомлення про вручення поштового відправлення за №6383713. Позивач, незважаючи на те, що за кредитним договором настав строк виконання грошового зобов’язання, не виконав це зобов’язання жодному із кредиторів.
Оскільки предметом договору купівлі-продажу права вимоги №04/10 від 01.10.2009 р. не є операції з фінансовими активами, які мають сукупність ознак, передбачених п. 1 Розпорядження від 03.04.2009 р. № 231, то він не є договором факторингу і за своєю правовою природою є заміною кредитора у зобов’язанні. Крім того, позивач не навів в позові будь-яких порушень свого права, що виникли на підставі укладання спірного правочину, а тому позивач не має правових підстав для звернення до суду з вказаним позовом.
У судовому засіданні представник третьої особи просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що спірний договір не є договором факторингу.
Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов ТОВ «Інвестінтер» не підлягає задоволенню з таких підстав.
У судовому засіданні встановлено, що 12.09.2006 р. АКБ «Київ» (кредитодавець) та ТОВ «Інвестінтер» (позичальник) уклали кредитний договір №123/06, відповідно до умов якого позивачу було надано кредит на суму 23122100,00 гривень (двадцять три мільйони сто двадцять дві тисячі сто грн. 00 коп.), строком з 12.09.2006 р. по 10.09.2009 р. зі сплатою 18% річних за користування кредитом (п. 2.1. Кредитного договору (з урахуванням Додаткових угод до нього).
Відповідно до п. 4.2.13 кредитного договору кредитодавець має право здійснювати відступлення права вимоги за цим договором третім особам згідно чинного законодавства.
13.09.2009 р. ПАТ «АКБ «Київ» (первісний кредитор) та ТОВ «Фінансова компанія «Київщина-Капітал» (новий кредитор) уклали договір про відступлення права вимоги, відповідно до п. п. 1.2 та 1.2.2 якого первісний кредитор відступив в порядку та на умовах визначених цим договором новому кредитору право вимагати від позивача як боржника належного та реального виконання кредитного договору №123/06 від 12.09.2006 р. та усіх додатків до нього, укладених між первісним кредитором та ТОВ «Інвестінтер», суми кредиту 17595595,00 гривень зі строком повернення 10.09.2009 р., відсотків 4621097,80 гривень, загалом суми у розмірі 22216692,80 гривень.
На підставі зазначеного вище договору про відступлення права вимоги третя особа набула права кредитора за кредитним договором №123/06 від 12.09.2006 р. та усіх додатків до нього.
01.10.2009 р. ТОВ «Фінансова компанія «Київщина-капітал» та ОСОБА_1, уклали договір №04/10 купівлі-продажу права вимоги (далі - спірний договір).
Відповідно до п. 1.1 цього договору третя особа (продавець) зобов’язалася передати у власність відповідача (покупець), а відповідач зобов’язався прийняти у власність та оплатити право вимоги, яке виникло у третьої особи на підставі договору відступлення права вимоги від 13.08.2009 р., укладеного між третьою особою та ПАТ «АКБ «Київ».
Згідно із умовами спірного договору покупець набув право вимоги у боржника (позивача) виконання зобов’язань за кредитним договором №123/06 від 12.09.2006 р. та усіх додатків та додаткових угод до нього в сумі отриманого кредиту 17595595,00 гривень, відсотків 4864061,63 гривень, пені 449193,13 гривень, загалом суми у розмірі 22908849,76 гривень (п. 1.2 спірного договору), а покупець сплачує продавцю вартість права вимоги в розмірах та на умовах, визначених в додатку №1 до цього договору (п. 2.2).
Як свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення за №6383713 позивач отримав 12.10.2009 р. повідомлення про відчуження права вимоги вих. №10-1/3 від 01.10.2009 р.
Таким чином, твердження позивача про те, що його не було повідомлено про заміну кредитора з ТОВ «Фінансова компанія «Київщина-Капітал» у зобов’язані за кредитним договором №123/06 від 12.09.2006 р. спростовані наявними у матеріалах справи доказами.
Правовідносини суб’єктів цивільного обороту щодо купівлі-продажу права вимоги врегульовані главою 54 Цивільного кодексу України та ст. ст. 512-519 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
У ст. 656 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ч. 1 статті). Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 статті).
Згідно із ст. 658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Статтею 691 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Згідно із ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Статтею 517 Цивільного кодексу України встановлено, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Таким чином, з наведених норм, що регулюють відносини купівлі-продажу та заміни сторони у зобов’язані, та умов спірного договору, випливає, що спірний договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги, оскільки предметом договору є право вимоги за кредитним договором №123/06 від 12.09.2006 р. до ТОВ «Інвестінтер» про виконання грошового зобов’язання; відповідач став кредитором за вищезазначеним кредитним договором, відповідач за договором зобов’язався сплатити третій особі вартість права вимоги в розмірах та на умовах, визначених в додатку №1 до спірного договору.
Доводи позивача, що спірний договір за своєю правовою природою є договором факторингу, спростовується наступним.
Згідно із ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.
У ст. 1078 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Згідно із ст. 1079 Цивільного кодексу України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Відповідно до ст. 1080 Цивільного кодексу України договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.
Позивач вважає, що відповідач є фактором у спірному договорі, однак це твердження є таким, що не ґрунтується ані на положеннях приписів Цивільного кодексу України, ані на умовах спірного договору.
Так, в силу ст. 1080 Цивільного кодексу України за договором факторингу фактор не стає стороною зобов’язання, у якому він набуває право вимоги. В той же час, позивач у своєму позові визнає, що відповідач на підставі спірного договору набув правовий статус кредитора за кредитним договором № 123/06 від 12.09.2006 р.
Водночас, згідно із приписами ст. 1077 Цивільного кодексу України фактор передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), тобто фактору має бути забезпечена можливість одержання винагороди за послуги по фінансуванню діяльності клієнта.
Крім того, розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» від 03.04.2009р. №231 відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 та п. 6 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та п.п. 7 п. 4 Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 04.04.2003 р. №292, до фінансової послуги факторингу відноситься сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Відповідно до ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Спірним договором не передбачено отримання відповідачем плати за оплату вартості права вимоги, а лише встановлюється його обов’язок із оплати вартості права вимоги до позивача як предмета купівлі-продажу.
Позивачем не було надано належних та допустимих доказів того, що спірним договором передбачено одержання плати відповідачем за спірним договором, а отже не доведено наявність у сукупності операцій із фінансовими активами, які визначають правову природу правочину як договору факторингу.
Що стосується посилання позивача на положення ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість», то суд відхиляє їх, виходячи з наступного.
Згідно із преамбулою цього Закону він визначає платників податку на додану вартість, об'єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету. А у ч. 1 ст. 1 Закону надано визначення термінів, які вживаються у Законі.
Таким чином, Закон України «Про податок на додаткову вартість» не врегульовує цивільні правовідносини, в тому числі правову природу договору факторингу та сукупність прав і обов’язків сторін договору факторингу, а терміни, визначення яких викладені у ст. 1 Закону, використовуються лише у податкових правовідносинах для визначення платників податку на додану вартість, об'єкти, базу та ставки оподаткування тощо.
З огляду на те, що спірний договір не є договором факторингу, а відповідач не є фактором у зобов’язанні за цим договором, то для укладення та виконання спірного договору відповідач не був зобов’язаний набути статус фізичної особи – підприємця та одержати відповідні дозвільні документи.
Згідно із ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно із ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги невідповідністю спірного договору чинному законодавству України.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що спірний договір укладено третьою особою та відповідачем без порушень положень норм чинного законодавства.
Разом з тим, позивач не вказав, яке конкретно його право було порушено спірним договором та внаслідок укладення спірного договору, та відповідно не довів належними та допустимими доказами факту порушення його прав та законних інтересів спірним договором.
Суд, не бере до уваги доводи позивача, що його права були порушені тим, що йому не було надіслано повідомлення про відступлення права вимоги та доказів переходу до нового кредитора прав у зобов’язані, виходячи з наступного: матеріали справи містять докази, які спростовують відповідні доводи позивача; не повідомлення первісним кредитором про заміну кредитора у зобов’язані та доказів переходу до нового кредитора прав у зобов’язанні створює негативні наслідки у формі ризику неодержання належного за зобов’язанням лише у нового кредитора, в той час як боржник без настання відповідальності може виконати зобов’язання первісному кредитору; обсяг заперечень боржника проти вимоги нового кредитора не зменшується у разі неповідомлення про заміну кредитора у зобов'язанні.
Водночас, неповідомлення боржника первісним кредитором про відступлення права вимоги не може бути підставою визнання правочину недійсним, оскільки таке невиконання положень чинного законодавства може мати місце лише після вчинення правочину, в той час як обов’язковою умовою визнання недійсним правочину в силу ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України є порушення положень чинного законодавства в момент вчинення правочину.
Відповідно до вимог ст. 214 Цивільного процесуального кодексу України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Таким чином, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є безпідставними, а тому суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «Інвестінтер» про визнання недійсним договору купівлі-продажу права вимоги №04/10 від 01.10.2009 р.
Керуючись ст. ст. 16, 203, 215, 512-519, 655, 691, 1077-1080 Цивільного кодексу України, ст. ст. 209, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд
в и р і ш и в :
У задоволені позову товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестінтер» до ОСОБА_1, третя особа: товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Київщина-Капітал», про визнання недійсним договору купівлі-продажу права вимоги – відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя Мельник В.В.