Апеляційний суд Запорізької області
Справа № 22 – 8936/ 10 Головуючий у 1 інстанції: Максимчук З. М.
Суддя-доповідач: Пільщик Л. В.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«10» листопада 2010 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого: Пільщик Л.В.
суддів: Краснокутської О.М.
Сапун О.А.
при секретарі: Петровій О.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 06 жовтня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, -
В С Т А Н О В И Л А:
У січні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом посилаючись на те, що 24.03.2006 року між ним та ОСОБА_4 був укладений договір дарування нерухомого майна - зупиночного комплексу основною площею 44 кв. м. по АДРЕСА_1.
На зазначений комплекс він мав технічний паспорт, виданий ДКП „Мелітопольське МБТІ”, проте він не є правовстановлюючим документом.
Незважаючи на відсутність документів, які б підтверджували його право власності на майно та державну реєстрацію права власності , в порушення ст.3 Закон України „ Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, п.61 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України договір дарування був посвідчений нотаріусом.
Посилаючись на вказані обставини, просив визнати недійсним договір дарування за ст.ст.203,215 ЦК України.
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 06.10.2010 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судом норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Крім того, ОСОБА_3 включив до апеляційної скарги на рішення заперечення проти ухвали судді від 01.06.2010 року , яка не підлягає оскарженню.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Водночас розгляд справи повинен відбуватись з додержанням принципів диспозитивності та змагальності учасників судового процесу, передбачених статтею 129 Конституції України та статтею 10 ЦПК України відповідно до підстав та предмету позову.
Висновок суду про те,що оспорювана угода відповідає вимогам ст.ст.717,718,719 ЦК України і відсутні підстави для її визнання недійсною грунтується на доказах, які суд перевірив і дав оцінку за правилами ст.212 ЦПК України .
Частини 1 та 2 статті 202 ЦК України визначають поняття та види правочинів: правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Статтями 717 та 719 Цивільного кодексу України визначено поняття, зміст, істотні умови договору дарування та форму його укладення.
Згідно частин 1 статей 717, 718 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення (ст. 639 ЦК України).
Недійсність правочинів встановлена положеннями статей 215 та 203 Цивільного кодексу України . Зокрема, статтею 215 визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. В свою чергу, статтею 203 встановлено фактичні загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне
настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Судом встановлено, що договір дарування сторонами було укладено і нотаріально посвідчено з урахуванням вищезазначених положень законодавства , за умовами якого ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_4 прийняла у дар зупиночний комплекс , який складається з торговельного залу, підсобки,мийки Сторонами в договорі також зазначено, що ОСОБА_4 підтверджує прийняття дарунка одержанням документів на зупиночний комплекс та ключів від нього до підписання договору.
Як встановлено судом та вбачається з обставин справи, підставою для визнання договору дарування недійсним згідно позовних вимог визначено засвідчення нотаріусом договору дарування між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без документів , підтверджуючих право власності ОСОБА_3 на подароване майно та відсутність державної реєстрації права власності нерухомого майна.
Ст. 55 Закону „Про нотаріат” передбачає, що угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється.
У пункті 61 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерство юстиції України N 20/5від 03.03.2004, зазначається ,що при нотаріальному посвідченні договорів про відчуження житлового будинку, а також іншого нерухомого майна, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, які підтверджують право власності (довірчої власності) на вказане майно, та, у передбачених законодавством випадках, документів, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують.
На зазначені норми та ст.3 Закон України „ Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” позивач посилається ,обґрунтовуючи неправомірність посвідчення договору дарування нотаріусом. Проте зі змісту зазначених норм вбачається, що вони стосується нерухомого майна. Однак судом встановлено, що предмет договору дарування не відноситься до нерухомих речей, а тому не підлягає право власності позивача на зупиночний комплекс реєстрації у відповідності до ст.182 ЦК України. Відповідно до технічного опису конструктивних елементів зупиночного комплексу з торговельним павильйоном у технічному паспорті він є малою архітектурною формою, визначення якої міститься у Типових правилах розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності, затверджених наказом Держбуду 13.10.2000 № 277 і зареєстрованих міністерством юстиції України 27.10.2000 р. за №755/4976 ( які діяли на час виникнення спірних правовідносин) та в Порядку видачі дозволів н розміщення, будівництво, реконструкцію та функціонування об’єктів сервісу на землях дорожнього господарства та згод і погоджень на об'єкти зовнішньої реклами вздовж автомобільних доріг загального користування, затверджених наказомN 414, 29.09.2005 Державної служби автомобільних доріг України і зареєстрованого в Міністерстві юстиції від 26.10.2005 р. № 1266/11546.
ОСОБА_5 не надав жодного доказу, який би підтверджував його право на зведення споруди, на яку розповсюджується режим нерухомої речі. В договорі оренди земельної ділянки, укладеним між мелітопольської міською радою і ОСОБА_5 зазначено, що земельна ділянка зупинка „27 квартал” надається в оренду для розміщення торгового павільйону (а.с.87,88) .
Рішенням реєстратора від 3 лютого 2010 року ОСОБА_4 відмовлено у реєстрації права власності на подароване майно у зв’язку з тим, що споруда не відноситься до капітальної, а є тимчасовою.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, із правочинів. Право власності на нову річ набувається особою, яка виготовила (створила) її (ч. 1 ст. 331 ЦК України).
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Право власності ОСОБА_5 на спірний об’єкт та правомірність розпорядження ним ніким не оспорюється і за твердженням ОСОБА_5 саме йому належить це майно.
Таким чином , не знайшло підтвердження доводи позивача ,що нотаріусом посвідчено договір дарування з порушенням правил ,викладених в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Доводи ОСОБА_5 про те, що він передумав дарувати майно відразу після підписання договору , неправомірність , на думку ОСОБА_3, дій ОСОБА_4 при укладанні додаткової угоди до договору оренди землі, взагалі не мають правового значення, оскільки підставою недійсності договору дарування є недодержання сторонами вимог, які встановлені законом на момент вчинення правочину .
Посилання ОСОБА_5 в апеляційній скарзі на те ,що підписання договору дарування пов’язано з певними домовленостями з колишньою дружиною і поділом майна не ставлять під сумнів правильність висновків суду. Мотиви укладення угоди не тягнуть за собою її недійсність.
Не заслуговують на увагу і доводи щодо порушення ст.722 ЦК України. Прийняття подарунку обдарованим підтверджується п.8 договору дарування ,в якому сторонами зазначено, що ОСОБА_4 підтверджує прийняття дарунка одержанням документів на зупиночний комплекс та ключів від нього до підписання договору
З огляду на вище встановлені обставини та застосувавши положення чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд дійшов обґрунтованого та правомірного висновку про відсутність підстав, з якими чинне законодавство пов'язує недійсність договору, відповідно до змісту позовних вимог, та не підлягають задоволенню через їх недоведеність .
Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Суд правильно встановив, що з позовом позивач звернувся з пропуском позовної давності.
Проте положення про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватись лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення чи оспорювання іншою особою. Оскільки позиваемч не доведено порушення права , то у задоволенні його позову слід відмовити за необґрунтованістю, а не у зв'язку із спливом позовної давності.
Тому рішення суду підлягає зміні на підставі п.4 ч.1 ст. 309 ЦПК України . в частині підстав відмови у задоволенні позову з виключенням з мотивувальної частині рішення суду посилання на норми ст. 267 ЦК України
Керуючись ст.ст. 307,309 ЦПК України, колегія суддів, -
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 06 жовтня 2010 року в частині підстав відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 змінити, вважаючи, що відмовлено у задоволенні його позову за необґрунтованістю позовних вимог, виключити з мотивувальної частини рішення посилання на ст. 267 ЦК України
В іншій частині рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте воно може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді.