АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 10-39-2010 Головуючий у 1-й інстанції: Рудяк О.О.
Категорія: запобіжний захід Доповідач у 2-й інстанції: Пустовар М.Л.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Колегія суддів судової палати у кримінальних справах
апеляційного суду Миколаївської області
у складі:
головуючого Ржепецького О.П.,
суддів Значок І.С., Пустовара М.Л.,
за участю прокурора Данчука В.М.,
захисника ОСОБА_2,
25 лютого 2010 року розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві матеріали з питання запобіжного заходу за апеляцією захисника ОСОБА_2 на постанову судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 лютого 2010 року, якою у відношенні:
- ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Речиця Гомельської області Республіки Беларусь, громадянина Республіки Берарусь, не судимого, обвинуваченого у вчинені злочинів, передбачених ч.2 ст.166, ст.286 КК Республіки Берарусь;
- обрано міру запобіжного заходу у виді тимчасового арешту до 40 діб з утриманням в окремій камері СІЗО м. Миколаєва.
Постановою суду ОСОБА_5, який перебуває у розшуку за вчинення злочинів на теріторії Республіки Беларусь, обрано запобіжний захід у виді тимчасового арешту до отримання вимоги про видачу правоохоронним органам Республіки Беларусь.
На обгрунтування рішення суд зазначив, що перебуваючи у розшуку, ОСОБА_5 затриманий на теріторії України 10 лютого 2010 року, тому відповідно до Конвенції «Про правову допомогу та правові відношення по цивільним, сімейним та кримінальним справам» від 22.01.1993 р., ратифікованої Україною, учасники Конвенції повинні видавати один одному осіб, що знаходяться на їх теріторії для притягнення до кримінальної відповідальності.
В апеляції захисник просить постанову щодо ОСОБА_5 скасувати.
Посилається на те, що суд постановив рішення відповідно до Конвенції від 1993 року, яка на час розгляду подання втратила чинність.
Крім того судом, на думку апелянта, порушені:
- положення ч.2 ст.161 КПК України, за якими постанова про арешт іноземця має бути направлена до Міністерства закордонних справ України;
- абзац 10 ч.2 ст.8 Закону «Про попереднє ув’язнення» про окреме утримання від інших осіб, які перебувають під вартою, особи, яка раніше працювала в органах внутрішніх справ та прокуратури;
- ч.2 ст.148 КПК України, за якою запобіжні заходи застосовуються лише за наявності достатніх підстав, перелічених у цій правовій нормі;
- ч.2 ст.149 КПК України, що передбачає тимчасовим запобіжним заходом лише затримання підозрюваного, а не арешт, застосований судом;
- ст.150 КПК України, яка зобов’язує при вирішенні питання про запобіжний захід враховувати тяжкість злочину, в якому обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний та матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують;
- п. б) ч.1 ст.57 Конвенції від 22.01.1993 р. про заборону видачи, якщо карне переслідування відповідно до законодавства запитуваної Договірної сторони не може бути порушено внаслідок витоку строку давності або з іншої законної підстави.
Заслухавши доповідача, пояснення захисника на підтримку апеляції, думку прокурора про залишення постанови без зміни, перевіривши матеріали подання та обговоривши доводи апеляції, колегія суддів визнає апеляцію такою, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів подання, ОСОБА_3 правоохоронними органами Республіки Беларусь притягується до відповідальності за ч.2 ст.166 (зловживання владою і службовими повноваженнями, що потягли тяжкі наслідки) та ст.286 (бандитизм) КК Республіки Беларусь (а.с.1-2, 8-13).
З 2 червня 2006 року перебуває у розшуку (а.с14), а з 4 чеврня 2009 року йому обрано запобіжний захід - взяття під варту (а.с.4-7).
10 лютого 2010 року ОСОБА_3 затримано на теріторії України, після чого з Міністерства внутрішніх справ Республіки Беларусь відповідному органу МВС України направлено письмове повідомлення з клопотанням про утримання обвинуваченого під вартою до вирішення питання про його екстрадицію (а.с.3).
Відповідно до Конвенції «Про правову допомогу та правові відношення по цивільним, сімейним та кримінальним справам» від 22.01.1993 р., Домовляючі Сторони зобов’язуються на умовах, передбачених цією Конвенцією, на вимогу видавати один одному осіб, що перебувать на їх теріторії, для притягнення до кримінальної відповідальності.
Видача у таких випадках провадиться за діяння, які згідно із законодавством запитуваючої та запитуваної сторони є карними та за вчинення яких передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не менше одного року чи більш тяжке.
За ст.60 Конвенції, після отримання вимоги про видачу запитувана Домовляюча Сторона негайно приймає заходи для взяття під варту особи, вимога якої необхідна.
Статтею 61-ю Конвенції встановлено, що взяття під варту або затримання особи може бути здійснене за клопотанням і до получення вимоги про видачу, а також і без такого клопотання, якщо є передбачені законом підстави для підозри, що особа вчинила на теріторії іншою Домовляючої Сторони злочин, який тягне за собою видачу.
Повно та всебічно дослідивши та надавши оцінку викладеним обставинам справи та застосувавши зазначені положення Конвенції, суд 1-ї інстанції дійшов вірного висновку про небхідність взяття ОСОБА_3 під варту і на визначений у постанові строк.
Тому, підстави для скасування оскаржуваного судового рішення, про що просить апелянт, відсутні.
Доводи в апеляції про неналежне застосування при розгляді подання положень Конвенції від 22.01.1993 р. не суттєві, тому як на да даний час вона є чинною, оскільки Конвенція від 07.10.2002 р. Україною не ратифікована.
Посилання на недотримання судом вимог ч.2 ст.148, ч.2 ст.149, ст.150 КПК України також безпідствавні, бо взяття під варту ОСОБА_5 здійнене на підставі міжнародного договору, який, за ст.9 Конституції України, є частиною національного законодавства України.
Посилання на порушення а.10 ч.2 ст.8 Закону «Про попереднє ув’язнення» не відповідає дійсності, оскільки у резолютивній частині постанови суд зазначив про утримання ОСОБА_3 в умовах СІЗО в окремій камері.
Щодо витоку строку давності про притягнення до кримінальної відповідальності, ці доводи не грунтуються на санкції ст.286 КК РБ (а.с.16).
Враховуючи наведене, керуючись ст.ст.365,366 КПК України, колегія суддів
у х в а л и л а:
Апеляцію захисника ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 лютого 2010 року у відношенні ОСОБА_3 - без зміни.
Головуючий
Судді: