Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
11 листопада 2010 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого – судді: Хилевича С.В.
суддів: Гордійчук С.О., Шеремет А.М.
при секретарі судового засідання Колесовій Л.В.
за участю ________________________________________,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дубенського міськрайонного суду від 6 жовтня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Дубенської міської ради та Виконавчого комітету Дубенської міської ради про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 6 жовтня 2010 року зазначений позов ОСОБА_2 задоволено частково: визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового АДРЕСА_1, вчинений 12 березня 1991 року між Виконавчим комітетом Дубенської міської ради (далі – Міськвиконком) та ОСОБА_1.
Позовні вимоги до Дубенської міської ради залишено без задоволення.
Не погодившись із законністю та обґрунтованістю рішення та вважаючи його таким, що підлягає скасуванню з ухваленням нового – про відмову в задоволенні позовних вимог, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, де покликалася на неправильність застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
На її обґрунтування зазначала про те, що договір найму між позивачем та Дубенською міською радою після ухвалення судом рішення про поділ будинку між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не укладався, а тому позивач не була наймачем житлового приміщення, а ордер на вселення їй не надавався. Цей факт дозволив ОСОБА_1 звернутися до Міськвиконкому з метою продажу їй одноособово АДРЕСА_1 а Міськвиконком своїм рішенням задовольнив цю вимогу і уклав відповідний цивільно-правовий договір. З наведених підстав, а також зважаючи на чинність рішення Міськвиконкому, на те, що позивач не була стороною в оспорюваному договорі, не мала і не має права власності на спірний житловий будинок, тому наполягала, що підстави для визнання недійсним зазначеного договору відсутні.
Крім того, вважала, що місцевий суд не встановив, коли позивач дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права чи прав її неповнолітніх дітей при відчуженні будинку, з якого часу розпочався перебіг позовної давності та з яких поважних причин ОСОБА_2 пропустила його. Вказані обставини можуть бути самостійною підставою для відмови судом в позові за пропущенням цього матеріального-правового строку.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник, підтримавши апеляційну скаргу, надали пояснення в межах її доводів.
Справа №22-1801-09 Головуючий у суді 1 інстанції: Тростянчук Г.Г.
Категорія: 19. 20 Суддя-доповідач у апеляційному суді: Хилевич С.В.
ОСОБА_2, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, посилалася
на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення.
Представник Дубенської міської ради та Міськвиконкому висловився про відхилення апеляційної скарги.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що вона не втратила права користування спірним житловим будинком, а тому ОСОБА_1 і Міськвиконком, уклавши договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 без згоди позивача, порушили її право на житло.
Між тим, колегія суддів не може погодитися з правильністю досягнутих судом попередньої інстанції висновків, оскільки вони суперечать обставинам, що мають значення для справи, та зроблені з порушенням норм матеріального і процесуального права.
Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 проживає і користується житловим будинком АДРЕСА_1 з 1970 року, ОСОБА_2 проживає за цією ж адресою з 1982 року (а.с. 106). 5 квітня 1988 року рішенням Дубенського міського суду проведено поділ квартири по АДРЕСА_1 виділивши ОСОБА_2 кімнату І-2 площею 10, 5 кв.м., кімнату І-3 площею 19, 2 кв.м., залишивши в користуванні ОСОБА_1 кімнату І-4 площею 13, 0 кв.м., кухню І-5 площею 10, 0 кв.м.. Підсобні приміщення – коридор І-1, І, ІІ залишено в спільному користуванні. Зобов’язано будинкоуправління №2 після набрання рішенням законної сили протягом місячного строку провести перепланування в будинку на дві ізольовані квартири 5-5. зв.).
Сторони в судовому засіданні визнали той факт, що до виконання зазначене рішення суду звернено не було, а договору найму житла ОСОБА_2 з житлово-експлуатаційною організацією не укладала.
28 грудня 1990 року рішенням Міськвиконкому №461 про продаж громадянам в особисту власність квартир, будинків державного житлового фонду було вирішено дозволити продати ОСОБА_1 будинок АДРЕСА_1 (а.с. 67). 12 березня 1991 року на виконання вказаного рішення між Міськвиконкомом та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу цього будинку за ціною 3 520 карбованців (а.с. 3-4, зв.).
Встановлено, що документи, які були підставою для ухвалення 28 грудня 1990 року Міськвиконкомом свого рішення №461, не збереглися, про що повідомив у суді представник цього органу.
ОСОБА_2 цієї обставини не спростувала.
Згідно зі ст. 9 Положення про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР та Української республіканської ради професійних спілок 19 травня 1989 року №142, (яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин) - громадянин, який бажає придбати в власність займану квартиру (будинок), подає заяву за місцем проживання до виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів або адміністрації підприємства, об’єднання, організації, у віданні або власності яких перебуває будинок. До заяви додається письмова згода членів сім’ї, проживаючих разом з ним, на придбання квартири (будинку) у його власність і довідка з місця проживання про склад сім’ї та прописку.
Доводи позивача про порушення її прав на житло на увагу не заслуговують, адже чинне законодавство не перешкоджає їй користуватися займаним жилим приміщенням.
Так, відповідно до ч. 3 ст. 64 ЖК України – якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім’ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов’язки, як наймач і члени його сім’ї.
Посилання ОСОБА_2 при обґрунтуванні своїх вимог на положення ст.ст. 203 і 215 ЦК України, з якими погодився місцевий суд, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вимоги цього Кодексу згідно з принципом дії закону в часі застосуванню об’єктивно підлягати не можуть.
Статтею 48 ЦК Української РСР (яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин і підлягала застосуванню) передбачено недійсність тієї угоди, яка не відповідає вимогам закону.
При вирішенні спірних правовідносин та ухваленні оскаржуваного рішення суд попередньої інстанції зважив, що ОСОБА_2 своєї згоди на купівлю спірного будинку ОСОБА_1 не давала. Її ж доводи про відсутність такої згоди на придбання будинку ані відповідачами, ані матеріалами справи не спростовані, а тому оспорюваним договором порушено право позивача на житло.
Однак, з наведеними мотивами не погодилася колегія суддів.
Так, за змістом ст.ст. 10, 60, 11 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим ними відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
З урахуванням того, що ОСОБА_2 не надала належних і переконливих доказів про порушення її права, колегія суддів знаходить, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити, а оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового.
Тому за встановлених обставин на підставі досліджених доказів є очевидним те, що місцевий суд був позбавлений можливості стверджувати факт відсутності згоди позивача на купівлю спірного будинку.
Згідно зі ст. 88 ЦПК України сплачені при поданні апеляційної скарги витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи мають бути стягнуті з позивача на користь ОСОБА_1.
Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 6 жовтня 2010 року скасувати.
ОСОБА_2 відмовити у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1, Дубенської міської ради та Виконавчого комітету Дубенської міської ради про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесених нею 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, що сплачені при поданні апеляційної скарги.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення апеляційного суду безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів, починаючи з дня набрання ним законної сили.
Головуючий: Судді: