КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

___________________________________

Справа №755/19669/20

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/9234/2021

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А.

при секретарі Баллі Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 8 квітня 2021 року (суддя Хромова О.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест Кредо», треті особи: Акціонерне товариство «УкрСиббанк», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кравченко Ірина Сергіївна про визнання договору іпотеки недійсним,

встановив:

у грудні 2020р. позивач звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 27 грудня 2007р. між ОСОБА_2 та АКІБ «УкрСиббанк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.С. 27 грудня 2007р. за реєстровим №6921 та стягнення судових витрат.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначала, що у 1989р. вона уклала шлюб з ОСОБА_2 , мають доньку ОСОБА_3 30 травня 2001р. ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Вказана квартира була придбана за спільні кошти подружжя, але право власності було зареєстровано лише за ОСОБА_2 .

Позивач зазначала, що 27 грудня 2007р. між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений договір про надання споживчого кредиту №11280211000 та договір іпотеки №74654, предметом якого була вищезазначена квартира. В цей же день між банком та нею був укладений договір поруки №171022.

Позивач посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 раптово помер. 21 грудня 2012р. рішенням Дніпровського районного суду м. Києва був встановлений факт спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 та визнано за нею право власності на Ѕ частину вказаної квартири. 15 вересня 2014р. рішенням Печерського районного суду м. Києва було визнано договір поруки № 171022 від 27 грудня 2007р., укладений між нею та ПАТ «УкрСиббанк», припиненим з 27 грудня 2007р.

Позивач вважала, що в силу презумпції належності подружжю майна, придбаного під час шлюбу, вона набула право власності на спірний об`єкт нерухомості 3 травня 2001 року, тому договір іпотеки має бути визнаний недійсним.

Також позивач посилалася на те, що спірний договір був укладений без згоди

органу опіки та піклування, хоча в квартирі проживала неповнолітня дочка.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 8 квітня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Позивач посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права, неповне з`ясування обставин справи та дослідження наданих суду доказів, та їх оцінки, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Позивач вважає, що наявна в матеріалах справи її заява про нібито надання згоди на передачу квартири в іпотеку не свідчить про надання нею згоди на розпорядження її власністю. Більш того, вказана заява не містить дозволу саме на укладення договору іпотеки за №74654 в забезпечення виконання зобов`язань за двома кредитними договорами споживчого кредиту.

Позивач стверджує, що оскільки її заява не містить її волевиявлення, як власника майна, на передачу вказаного майна в іпотеку, а окремий договір із нею не укладався, можна дійти висновку про те, що договір іпотеки має бути визнаний судом недійсним.

Крім того, договір іпотеки №74654 від 27 грудня 2007р. був укладений без отримання згоди органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки, хоча в квартирі проживала неповнолітня дитина. Нотаріус при посвідченні зазначеного договору, не пересвідчилася у тому, що у квартирі, яка передається в іпотеку, проживає малолітня дитина, та не отримала відповідну інформацію (згоду) від органу опіки та піклування та інших органів на посвідчення договору іпотеки. Таким чином, оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, так як суттєво звужує обсяг існуючих майнових прав дитини, порушує охоронювані законом інтереси дитини, суттєво зменшує і обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.

Позивач зазначає, що за таких обставин передача нерухомості в іпотеку відбулася всупереч вимогам статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», без попередньої згоди органу опіки та піклування, спірний договір іпотеки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України, а тому на підставі статті 215 ЦК України він підлягає визнанню недійсним як такий, що порушує майнові права малолітньої дитини.

Позивач стверджує, що суд першої інстанції помилково у своєму рішенні послався на довідку Комунального підприємства «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Дніпровської районної у місті Києві ради від 19 грудня 2007 року, яка була надана відповідачем, та не може достеменно свідчити про те, що на час укладення договору іпотеки дитина не була власником спірного жилого приміщення та не мала права користування ним.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Інвест-Кредо» просить залишити рішення суду без змін, посилаючись на безпідставність доводів апеляційної скарги, оскільки ОСОБА_2 підписала заяву, яка посвідчена нотаріально, про надання згоди своєму чоловікові на передачу спільної квартири в іпотеку.

Також відповідач зазначає, що доньці позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на час пред`явлення даного позову виповнилося більше 30 років, тому позивач не мала правових підстав для звернення до суду за захистом її інтересів, так як вона здатна самостійно здійснювати дії на захист своїх прав та інтересів.

Інші учасники справи правом надання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду апеляційної скарги, у судове зсідання своїх представників не направили, приватний нотаріус Кравченко І.С. направила до апеляційного суду листа про розгляд справи у її відсутність.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача - адвоката Здоренка В.Є., який підтримав апеляційну скаргу, пояснення представника відповідача - адвоката Тімкової Н.В., яка просила залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 9 грудня 1989 року.

На підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2001 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.В., ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 .

27 грудня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки № 74654, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.С.

Згідно умов договору він укладений у забезпечення виконання грошових зобов`язань ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту № 11280211000 від 27 грудня 2017 року та за договором про надання споживчого кредиту № 11280215000 від 27 грудня 2007 року, які укладені між ОСОБА_2 та АКІБ «УкрСиббанк».

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 помер.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 21 грудня 2012 року визнано право власності ОСОБА_1 на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 .

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки від 16 квітня 2020року, іпотекодержателем спірної квартири зареєстроване ТОВ «Фінансова компанія «Інвест-Кредо».

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 надала нотаріально посвідчену згоду на передачу спірної квартири в іпотеку, а доказів того, що спірною квартирою на час укладення договору іпотеки користувалася неповнолітня дитина, позивачем не надано.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, так як він відповідає обставинам справи, наданим сторонами доказам та ґрунтується на нормах матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцеві положення Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 1 січня 2004 року.

Відповідно до статей 16, 17 Закону України "Про власність", статті 22 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю).

В інших випадках спільна власність громадян визнавалась частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності при

придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Суд встановив, що спірна квартира набута ОСОБА_2 за час шлюбу з позивачкою.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

З наданих суду першої інстанції документів вбачається, що позивач 27 грудня 2007 року надала своєму чоловікові ОСОБА_2 письмову згоду на передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 . Письмова заява ОСОБА_1 посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.С. і недійсною не визнана.

За таких підстав суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку, що договір іпотеки був укладений за згодою співвласника предмета іпотеки і порушень вимог ст. 65 СК України, ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про іпотеку» не встановлено.

Доводи апеляційної скарги, що спірна квартира перебувала у спільній частковій власності позивача та ОСОБА_2 , є безпідставними, оскільки на час укладення договору іпотеки квартира АДРЕСА_1 перебувала у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_4 і свою частину у спільній сумісній власності ОСОБА_1 визначила після смерті чоловіка ОСОБА_2 .

Посилання у апеляційній скарзі на те, що заява ОСОБА_1 від 27 грудня 2007 року не містить згоди на розпорядження частиною майна, яке належить безпосередньо ОСОБА_1 , колегія суддів вважає безпідставним, так як на час складання заяви майно перебувало у спільній сумісній власності і текст заяви свідчить, що ОСОБА_1 надала згоду на передачу в іпотеку всієї квартири, а не тільки її частини.

Твердження в апеляційній скарзі, що заява від 27 грудня 2007 року не містить дозволу на укладення саме договору іпотеки № 74654 в забезпечення виконання зобов`язань за двома кредитними договорами, колегія суддів вважає необґрунтованими, так як позивачем не надано суду доказів, що ОСОБА_2 були укладені інші

договори іпотеки, предметом яких є спірна квартира.

Доводи апеляційної скарги, що судом не взято до уваги, що у квартирі на час укладення договору іпотеки проживала неповнолітня дочка ОСОБА_5 , а відтак згоду на укладення договору іпотеки повинен був надавати орган опіки та піклування, колегія суддів вважає безпідставними, так як судом першої інстанції надана оцінка вказаним обставинам.

Згідно довідки по формі № 3 від 19 грудня 2007 року, яка видана житловою ремонтно-експлуатаційною організацією № 408, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані тільки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

У пункті 1.4. договору іпотеки іпотекодавець засвідчив, що укладенням цього договору не порушені права та/або інтереси третіх осіб, у тому числі не порушені права дітей.

Згідно з частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

У відповідності до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей» встановлено, що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

Положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, є порушення майнових прав дитини внаслідок укладання такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

Аналогічна правова позиція висловена у рішеннях Верховного Суду України, зокрема від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15, від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16, від 09 листопада 2016 року у справі 6-930цс16 та від 10 липня 2017 року у справі 6-1002цс17.

Позивачем ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не надані докази, що у спірній квартирі на час укладення договору іпотеки проживала неповнолітня дитина, а з наявних у матеріалах справи документів вбачається, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності тільки подружжю ОСОБА_4 .

За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання недійсним договору іпотеки на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на ту обставину, що дочка позивача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , отже на час подання даного позову є повнолітньою, а відтак має цивільну дієздатність і може самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав у разі їх порушення, а позивач, як її мати, втратила таке право після набуття дочкою повноліття.

Також колегія суддів зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав

спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».

Відповідно до частини другої статті 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).

У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не особа, яка набула права вимоги за договором.

Сторонами за спірним договором іпотеки від 27 грудня 2007 року є ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , та АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк». Позов пред`явлено ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Інвест-Кредо», яке набуло право вимоги за спірним договором іпотеки за результатами електронного аукціону активів ПАТ «Дельта Банк». АТ «УкрСиббанк» є третьою особою, а не співвідповідачем. Позивач клопотань про залучення АТ «УкрСиббанк» відповідачем не заявляла.

За таких обставин підставою для відмови у задоволенні даного позову є також неналежне визначення складу відповідачів.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані сторонами докази, правильно застосував норми матеріального права, посилання суду першої інстанції на норми ст. 60 СК України, замість норм ст. 22 КпШС України, які діяли на час придбання спільного майна подружжя, не призвели до неправильного вирішення спору, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-83 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 8 квітня 2021 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 13 жовтня 2021 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.А. Семенюк