Справа № 133/1804/20

Провадження № 22-ц/801/2180/2021

Категорія: 31

Головуючий у суді 1-ї інстанції Кучерук І. М.

Доповідач:Якименко М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2021 рокуСправа № 133/1804/20м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді - доповідача: Якименко М.М.,

суддів: Ковальчука О.В., Панасюка О.С.,

за участю секретаря судового засідання Ліннік Я.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 29 липня 2021 року, ухвалене суддею Козятинського міськрайонного суду Вінницької області Кучерук І.М.,-

ВСТАНОВИВ:

В липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Козятинського районного нотаріального округу Вінницької області Кондратьєва В.Ю. про визнання недійсним договору дарування.

Позовна заява мотивована тим, що позивач з чоловіком у м.Донецьк продали все своє майно та купили в м.Козятині трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яку оформили на її чоловіка, та ще одну трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , в яку заселились та оформили на позивача.

В квартиру АДРЕСА_1 заселились, з їх дозволу, племінниця ОСОБА_2 (на той час - ОСОБА_2 ) разом з чоловіком ОСОБА_4 та дітьми на умовах, що вони будуть їм допомагати по господарству, купувати та приносити продукти харчування, ліки, воду тощо, оскільки позивач та її чоловік мали 2 групу інвалідності, а тому у них існували труднощі в організації та підтриманні свого побуту.

Позивач вказує, що спочатку племінниця з чоловіком допомагали по господарству та між ними склались довірливі відносини, у зв`язку з чим чоловік позивача у 2009 році склав заповіт, яким придбану ними квартиру АДРЕСА_1 заповів в рівних частках її племінниці ОСОБА_2 та її чоловікові ОСОБА_4 . Однак восени 2013 року шлюб між її племінницею ОСОБА_2 і ОСОБА_4 було розірвано ,а відповідач разом з дітьми перейшла проживати до своєї матері та фактично припинила спілкування з позивачем та її чоловіком, в той час як чоловік племінниці - ОСОБА_4 продовжував з ними спілкуватись та всіляко допомагав по господарству. Тому чоловік позивача - ОСОБА_5 в січні 2014 року скасував раніше складений ним заповіт і склав новий, яким придбану квартиру АДРЕСА_1 заповів лише ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті ОСОБА_4 ще пів року допомагав позивачу по господарству, а після оформлення своїх спадкових прав на квартиру припинив надавати будь-яку допомогу. Вважаючи, що ОСОБА_4 скористався довірливим станом та ошукав їх, заволодівши квартирою, позивач в судовому порядку визнала квартиру об`єктом права спільної сумісної власності та права власності на 1/2 частку цієї квартири.

ОСОБА_1 зазначає, що домовилась з відповідачем укласти договір, за яким ОСОБА_2 буде всіляко допомагати по господарству та надавати довічно матеріальну допомогу в розмірі 1500 грн. щомісячно, а 1/2 частина вказаної квартири щоб була переписана на неї, на що позивач погодилася, оскільки потребувала догляду, допомоги та додаткових коштів через хворобу. Відповідач вказала, що необхідний договір у нотаріуса, позивач надала відповідачу паспорт та довідку про ідентифікаційний номер. У приватного нотаріуса Кондратьєва В.Ю. вже були віддруковані примірники договору, які він дав їм читати, однак позивач не вчитувалася в текст запропонованого їй договору, лише повідомила нотаріуса, що бажає передати квартиру у власність племінниці, яка обіцяє допомагати їй по господарству та довічно надавати кошти на утримання, на що нотаріус відповів: "То домовляйтесь!". На цю фразу позивач не звернула увагу, оскільки відповідач в цей момент почала стверджувати, що вони про все домовились та запевняти її, що буде регулярно допомагати їй та довічно надавати кошти на утримання в розмірі 1500 грн. щомісячно.

Після підписання договору, а саме з 01.07.2020, відповідач відмовилась їй допомагати, вказавши, що виконала свій обов`язок за укладеним договором. Тоді позивач прочитала його зміст і зрозуміла, що подарувала свою квартиру відповідачу, а не уклала договір довічного утримання. Тобто договір був укладений в наслідок її помилки щодо природи правочину.

ОСОБА_1 вказала, що не мала наміру відчужувати відповідачу належну їй частину квартири безоплатно, адже є людиною похилого віку майже 77 років, хворою, з інвалідністю 2 групи та дітей не має. Умовою укладення договору- була згода та обов`язок відповідача доглядати позивача та утримувати довічно.

Виходячи з наведеного, позивач просила суд визнати договір дарування 1/2 частини квартири недійсним з підстав, визначених ст.229 ЦК України.

Відповідач на позовну заяву подала відзив, в якому просить відмовити в задоволенні позову за безпідставністю та необґрунтованістю позовних вимог.

Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 29 липня 2021 року в задоволені позову відмовлено.

Додатковим рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 12 серпня 2021 року вирішено питання про судові витрати.

Не погодившись з рішенням суду позивач подала апеляційну скаргу. Посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним. Суд не взяв до уваги ту обставину, що позивач зважаючи на свій вік, стан здоров`я, потребу у догляді й утриманні та домовленість з відповідачем, вважала, що нею укладено договір довічного утримання, а не договір дарування, оскільки не мала наміру відчужувати квартиру, яку придбала із чоловіком для отримання додаткових доходів. Договір був укладений з умовою, що відповідач буде доглядати та утримувати її. В якості доводу вказала і на те, що відповідач після укладення договору виплачувала матеріальну допомогу, у тому числі на оплату послуг доглядальниці, що підтверджується розписками.

В свою чергу відповідач ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Вважає рішення цілком обґрунтованим та законним.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Козятинського районного нотаріального округу Вінницької області Кондратьєв В.Ю. також подав відзив на апеляційну скаргу, в кому просив залишити скаргу без задоволення , а справу розглядати у його відсутність.

Скаржник ОСОБА_1 в судове засідання також не з`явилася, однак в апеляційній скарзі просила розглянути справу у її відсутність через стан здоров`я.

Суд вирішив розглянути справу у відсутність нез`явившихся осіб.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали та обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги та в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

За змістом ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам рішення суду не відповідає.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ( а.с.9,11).

29.11.2018 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування1/2 частки квартири номер АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Козятинського районного нотаріального округу Кондратьєвим В.Ю. та зареєстровано в реєстрі за №1012 (а с. 17-18).

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказувала на те, що укладаючи договір дарування, вона помилялася щодо його природи, адже вважала, що укладає саме договір довічного утримання. Так вона є особою похилого віку, має незадовільний стан здоров`я, другу групу інвалідності, самотньою, дітей не має. Саме на довічне утримання зі сторони відповідача вона розраховувала і саме така домовленість існувала між сторонами на момент укладання договору Підтвердженням даної обставини є те, що через день після його укладення, 01.12.2018, відповідач почала виплачувати позивачу щомісячно грошову допомогу в середньому по 1000 грн та відповідач допомагала по господарству, потім припинила надавати таку допомогу та з 01.06.2019 почала виплачувати щомісячно грошову допомогу по оплаті послуг доглядальниці в сумі 500 грн. Вказує, що при підписанні договору вважала, що підписує договір довічного утримання, за яким передасть відповідачу у власність частину квартири, а вона забезпечуватиме довідно утримання та доглядом.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову свій висновок мотивував тим, що позивачем не доведено, що під час укладення договору дарування частини квартири від 29.11.2018 чи напередодні, вона перебувала під впливом лікарських засобів, які б зумовили неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину та вплинули на її волевиявлення. Тобто ОСОБА_1 не могла не розуміти, що йдеться саме про договір дарування, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Крім того суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що обставини, на які посилалась позивач, виникли після підписання договору та не існували на момент його вчинення. Крім того, суд вказав на те, що позивач має інше житло і отримує пенсію.

З таким висновком не погоджується Вінницький апеляційний суд, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

З копії виписок, медичної картки хворого та оглядів лікаря слідує, що позивач перенесла ряд операцій та проходила лікування в медичних закладах (а.с. 20-40). Крім того ОСОБА_1 є інвалідом другої групи.

Позивач є людиною похилого віку, одинокою, дітей не має.

Після укладення договору дарування, відповідно до розписки від 01.12.2018, відповідач почала надавати позивачу матеріальну (грошову допомогу) помісячно в розмірі, який був узгоджений сторонами і був не менший 500 гривень. Кошти надавались у період з 01.12.2018 по 24.06.2020. В розписці зазначено, що угода діє до моменту погашення суми 25000 грн. (а.с. 41).

Заперечуючи дану обставину відповідач вказувала, що дана сума виплачувалась нею в якості компенсації витрат позивача за правничу допомогу в іншій цивільній справі.

Вінницький апеляційний суд відноситься до таких заперечень критично, адже відповідачем дана обставинна не була доведена в суді першої інстанції та спростована. Покази допитаного свідка ОСОБА_6 , не приймаються апеляційним судом до уваги, оскільки не спростовують факт надання відповідачем матеріальної допомоги, про яку остання власноруч вказала в тексті розписки.

Так з матеріалів справи вбачається, що відповідач продовжувала надавати матеріальну допомогу позивачу по оплаті послуг доглядальниці з 01.06.2019 по 01.06.2020 по 500 гривень щомісячно (а.с. 42).

Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз`яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 16.03.2016 в справі №6-93цс16 та від 13.05.2021 у справі № № 126/2609/19.

Відповідно до розписок, які власноручно підписані ОСОБА_2 , відповідач виплачувала щомісячно матеріальну допомогу позивачу та виплачувала щомісячно грошову допомогу для оплати послуг доглядальниці.

Тобто відповідач фактично здійснювала дії щодо виконання домовленості щодо довічного утримання ОСОБА_1 .

Як вбачається із матеріалів справи, відповідач не заперечує той факт, що вона щомісячно здійснювала дані виплати позивачу.

Зазначене вказує на те, що укладаючи договір дарування, позивач не мала наміру безоплатно відчужувати належну їй частину квартири, тобто позивач помилялася щодо природи укладеного договору.

На вказані обставини суд першої інстанції не звернув увагу, а тому дійшов помилкового висновку, що вказані виплати, які виникли після укладення договору, не доводять обставини, на які посилається позивач у своєму позові. Вінницький апеляційний суд вважає, що саме дії по наданню матеріальної допомоги позивачу після укладення договору дарування, свідчать про виконання відповідачем обов`язку матеріального утримання ОСОБА_1 .

Вінницьким апеляційним судом встановлено, що позивач хворіє, одинока та є особою похилого віку, оскільки на момент укладання договору їй було майже 77 років, а отже, у зв`язку із віком вона потребує догляду й сторонньої допомоги, а тому погодилася на передачу частини квартири у власність відповідачу лише за умови піклування про неї, забезпечення її допомогою.

ОСОБА_2 заперечуючи позов, у відзиві на нього вказала, що позивач є фінансово забезпеченою, має кошти на банківських рахунках. Тобто на її переконання сторонньої допомоги не потребує.

Вінницький апеляційний суд звертає увагу, що дана обставинна не була доведена відповідачем у визначеному ЦПК України порядку, а тому такі заперечення не можуть братися судом до уваги.

Так позивач, укладаючи оспорюваний правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов`язків сторін за цим договором, а попередні домовленості із відповідачем про надання позивачу матеріальної допомоги вказували на те, що позивач мала намір укласти саме договір довічного утримання.

Відтак позивач, укладаючи договір дарування, вважала, що при укладенні договору було узгоджено надання їй догляду та матеріальної допомоги, як особі похилого віку, що свідчить про неправильне сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

На переконання апеляційного суду ОСОБА_1 не мала наміру безоплатно дарувати Ѕ частину квартири відповідачу.

За таких обставин, вимоги позивача, є обґрунтованими. В свою чергу, позивач надала суду першої інстанції належні та допустимі докази на підтвердження заявлених нею вимог, у тому числі показами свідка ОСОБА_4 - колишнього чоловіка відповідача, який підтвердив необхідність сторонньої допомоги позивачу і на даний час.

Приймаючи до уваги викладене та виходячи із норм ст.ст. 203, 717 ЦК України, апеляційний суд приходить до висновку про задоволення позову. Оскільки договір, укладений між сторонами, що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Наведені в апеляційній скарзі доводи є вагомими та такими, що спростовують висновки суду, а тому приймаються апеляційним судом до уваги.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

На вказані обставини справи суд належної уваги не звернув, не дав ім належної правової оцінки, не правильно застосував норми матеріального і порушив норми процесуального права та дійшов неправильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, що є підставою для скасування судового рішення з ухваленням нового про задоволення позову.

Поряд з цим, оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню, відповідно підлягають вирішенню питання розподілу судових витрат.

Згідно з частиною 1, 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Положеннями ч. 6 ст. 141 кодексу визначено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки позивач за подачу позову до суду першої інстанції та за подачу апеляційної скарги була звільнена від сплати судового збору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», тому з відповідача на користь держави необхідно стягнути судові витрати, а саме судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції в розмірі 840,80 грн та судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції в сумі 1261,20 грн.

Що стосується судових витрат понесених позивачем на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції та в апеляційному суді, колегія суддів зазначає наступне.

Ч.1 ст. 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3).

Ст. 137 ЦПК України передбачає підстави та порядок вирішення питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд має з`ясувати склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.06.2018 в справі №826/1216/16.

Як свідчать матеріали справи, відповідно до договору (а.с. 43, 231) професійну правничу допомогу позивачу в суді першої інстанції та в апеляційному суді надавав адвокат Навроцький А.П., повноваження якого підтверджуються, ордером та копією свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (а.с. 96-97).

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивач надала суду: детальний опис робіт виконаних адвокатом (а.с. 44, 200, 232); акт приймання-передачі виконаної роботи (а.с. 45, 199, 233) та квитанції про оплату юридичних послуг в розмірі 2000,00 грн, 8000,00 грн та 2000,00 грн (а.с. 46, 201, 234).

Також, позивачем не було порушено норму ст. 141 ЦПК України, адже відповідну заяву про розмір витрат на професійну правничу допомогу подано до суду в межах п`ятиденного строку, визначеного цією ж статтею.

Витрати на професійну правничу допомогу в судах на суму 12 000,00 грн. із врахуванням витраченого часу на їх надання, колегія суддів вважає співмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг, відповідають критеріям реальності таких витрат, розумності їх розміру.

Крім того, підстав для зменшення розміру суми цих витрат немає, оскільки відповідач ОСОБА_2 не заявляла клопотання про зменшення розміру таких витрат, хоча не була позбавлена такої можливості та не надала доказів того, що ці витрати не є співмірними зі складністю справи, виконаними адвокатом роботами, часом, витраченим адвокатом на їх виконання, обсягом наданих послуг, ціною позову або значенням справи для сторін, як передбачено частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

Враховуючи, надані адвокатом позивача документи на підтвердження надання професійної правничої допомоги, положення ст.ст.137,141 ЦПК України, задоволення позову, колегія суддів приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача судові витрати на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді першої інстанції та в апеляційному суді в розмірі 12 000,00 коп.

Керуючись ст.ст. 141, 374, 376, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 29 липня 2021 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування Ѕ частини квартири номер АДРЕСА_1 , укладений 29 листопада 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 29 листопада 2018 року приватним нотаріусом Козятинського районного нотаріального округу Кондратьєвим В.Ю. та зареєстрованим в реєстрі за №1012.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 2102,00 гривень.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12000,00 гривень.

Постанова набирає законної сили з дня її постановлення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 20 жовтня 2021 року.

Головуючий М.М. Якименко

Судді О.В. Ковальчук

О.С. Панасюк