КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у суді першої інстанції Жук М.В.

Єдиний унікальний номер справи № 756/202/2021

Апеляційне провадження № 22-ц/824/ 9707/2021

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 жовтня 2021 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Мережко М.В.,

суддів - Верланова С.М., Фінагеєва В.О.

секретар - Малашевський О.В.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , особи яка не брала участі у справі, на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 15 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного сумісного майна подружжя,

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, -

В с т а н о в и в :

У січні 2021 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 03 вересня 1994 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 . Шлюб розірваний 07 березня 2018 року. Від шлюбу мають двоє дітей - ОСОБА_4 , 1996 року народження , ОСОБА_5 , 2009 року народження.

Під час перебування у шлюбі, 29 березня 1996 року, вони придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яку оформили на ім`я ОСОБА_3 .

Враховуючи,що квартира є спільним майном подружжя, позивач просив поділити спільне майно, визнавши за кожним із них право власності на 1\2 частину квартири .

Сторони не можуть дійти згоди щодо поділу вищевказаного майна, тому позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 15 квітня 2021 року позов задоволено.

В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1\2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 ,

визнано за ОСОБА_3 право власності на 1\2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 , особа яка не приймала участі у справі, подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі просить скасувати рішення суду та ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на ту обставину, що порушується її право. У скарзі зазначила, що рішення незаконне та необґрунтоване, суд не в повній мірі з`ясував обставини, що мають істотне значення для справи, не надав їм належної правової оцінки, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Суд не врахував наявні боргові зобов`язання, які існують у ОСОБА_3 перед апелянтом, і задоволення вказаного позову утруднить виконання рішення суду про стягнення боргу на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_3 .. На думку апелянта позов є штучним, направлений на ухилення від виконання рішення суду.

У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_2 зазначив, що рішення є законним і обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними.

Відповідачка ОСОБА_3 у відзиві на скаргу зазначила, що вимоги ОСОБА_2 є цілком обґрунтованими,оскільки вказана квартира ними придбана у 1996 році, коли вони перебували у шлюбі, і є спільним майном подружжя.

Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.

Відповідно до ст.ст 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 09 вересня 2021 року, 26 жовтня 2021 року за адресами, які зазначені в матеріалах справи.

Сторони та їх представники приймали участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

За правилом статті 60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 Сімейного Кодексу України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 Сімейного Кодексу України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до положень частини першої статті 71 Сімейного Кодексу України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно із частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

За загальним правилом, при розгляді справ про поділ спільного майна подружжя вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 Сімейного Кодексу України, згідно з частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 Сімейного Кодексу України кореспондує частині четвертій статті 65 Сімейного Кодексу України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб.

Судом першої інстанції встановлено, що з 03 вересня 1994 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 . Шлюб розірваний 07 березня 2018 року. Від шлюбу мають двоє дітей - ОСОБА_4 , 1996 року народження , ОСОБА_5 , 2009 року народження .

Під час перебування у шлюбі, на підставі договору купівлі продажу від 29 березня 1996 року була придбана квартира за адресою : АДРЕСА_1 , яку оформили на ім.»я ОСОБА_3 ( а.с. 10) .

За положеннями статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із ч. 1 ст. 69 Сімейного Кодексу України, дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 Сімейного Кодексу України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма статті 60 Сімейного кодексу України вважається правильно застосованою.

Згідно пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60,69 СК, ч. 3ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Норми Сімейного Кодексу України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими: 1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що придбання спірного майна відбулося під час перебування сторін у шлюбі, а відтак квартира є спільним майном подружжя і частки в цьому майні є рівними.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 07 грудня 2020 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти в розмірі 25 000 доларів США та 405 000 грн, 10 510 грн .

Посилання апелянта ОСОБА_1 на ту обставину, що рішення про поділ майна подружжя ОСОБА_6 порушує її право на отримання боргу за рішенням суду є безпідставним.

У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України визначено, що основною засадою судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи .Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 117рп/2007 у справі за щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. "Право на суд", одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).

Згідно зі статтею 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують, або припиняють права або обов`язки цих осіб.Тобто, особи, які не брали участь у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права і обов`язки цих осіб. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, причому такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним (Постанова Верховного Суду від 02 серпня 2021 року справа N 1522/19282/12)

Отже, первинним для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 - особи, яка не брала участі у цій справі, є з`ясування апеляційним судом тієї обставини, чи суд оскаржуваним рішенням вирішив питання про його права, інтереси, та (або) обов`язки, чи встановлює, змінює, обмежує, або припиняє права або обов`язки заявника.

Обґрунтовуючи своє право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, ОСОБА_1 зазначила, що рішення про поділ майна подружжя ОСОБА_6 порушує її право на отримання боргу за рішенням суду про стягнення боргу , а отже, рішення суду першої інстанції порушує її права як кредитора. При цьому в суді апеляційної інстанції, представник апелянти зазначив, що боргові зобов`язання перед нею має лише ОСОБА_3 .

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків". У пункті 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося. Тобто, у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.

Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.

Разом з тим, у справі, що переглядається, встановлено ,що предметом розгляду був поділ майна подружжя. Будь - яких обставин щодо цивільних прав і обов`язків ОСОБА_1 , суд у даній справі не вирішував, і в резолютивній частині рішення відсутні будь-які посилання про права і обов`язки ОСОБА_1 . Питання щодо невиконання рішення суду про стягнення боргу з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 має вирішуватися в іншому провадженні, а не шляхом подання апеляційної скарги на судове рішення про поділ майна подружжя.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду першої інстанцій щодо встановлених обставин справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду першої інстанції , колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції вирішувалися питання, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права і обов`язки апелянтки ОСОБА_1 ..

Апеляційна скарга не містить доказів, що вирішення судом питання про поділ спільного майна подружжя зачіпає право, інтерес, обов`язок апелянти ОСОБА_1 , і що такий зв`язок є очевидним та безумовним, а не ймовірним, а відтак, відкрите апеляційне провадження підлягає закриттю.

До Київського апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Завгородня Н.В. щодо відшкодування витрат на правову допомогу. Заяву подано під час розгляду справи 26 жовтня 2021 року. До заяви додані докази понесених витрат. Клопотання мотивоване тим, що під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції позивач поніс витрати на правову допомогу, які, у разі відмови у задоволенні апеляційної скарги, просить стягнути з відповідачів на свою користь.

Представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Сігало В.Л. заперечував проти задоволення заяви .

Колегія суддів доходить висновку про задоволення заяви та ухвалення додаткового судового рішення з таких підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Крім цього, пунктом 1 ч.3 ст.133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин 1-6 ст.137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Як видно із заяви , позивач ОСОБА_2 поніс витрати на правову допомогу, пов`язані із розглядом апеляційної скарги ОСОБА_1 ..

На підтвердження розміру понесених витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги представник позивача надав суду: угоду про надання правової допомоги № бн від 22 липня 2021 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 , квитанції до прибуткового касового ордеру від 22 липня 2021 року та від 09 вересня 2021 року про сплату коштів на суму 6000 грн та 3000 грн

Апеляційний суд, розподіляючи витрати, понесені позивачем ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу, враховує, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 закрито , в той час як позов ОСОБА_2 було задоволено, у апеляційному порядку сторони судове рішення не оскаржували.

За таких обставин, враховуючи складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення клопотання ОСОБА_2 про стягнення судових витрат і стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 9 000 грн.

Керуючись ст.ст.п.3 ч.1 ст. 362 , 365, 367, 369,374, 381 - 384 ЦПК України, суд ,

П о с т а н о в и в :

Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , особи яка не брала участі у справі на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 15 квітня 2021 року закрити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 9000 (дев`ять тисяч) грн, понесені на правову допомогу.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення виготовлено 26 жовтня 2021 року.

Реквізити сторін :

Позивач: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 )

Особа, яка не брала участі у справі: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 )

Головуючий

Судді