Справа № 22 Ц- 8110/2010 р. Суддя 1- інстанції :Тихонова Н.С.
Категорія-27 Суддя-доповідач апеляційної інстанції: Галущенко О.І.
Р І Ш Е Н Н Я
Іменем України
17 листопада 2010 р. Судова колегія судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:
головуючого: Галущенка О.І.
суддів: Кутової Т.З.
Шолох З.Л.
при секретарі: Голубкіної О.О.
за участю:
представника
позивача - Глущенка О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за
апеляційною скаргою
ПАТ «Кредитпромбанк» на рішення Ленінського районного суду м. Миколаївської області від 23. 06. 2010 р., у справі за
позовом
Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» ( далі – ПАТ «Кредитпромбанк» ) до ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з квартири, за зустрічним
позовом
ОСОБА_4 до ПАТ «Кредитпромбанк» про визнання кредитного договору нікчемним,
встановила:
11.11.2009 р. ПАТ «Кредитпромбанк звернувся з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з квартири.
Позивач зазначав, що 07.03.2007 р. з ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 03/1/058/07-Z за умовами якого позичальник отримав 2100 дол. США кредиту, зобов’язавшись повернути їх до 06.03.2012 р.
За умовами цих договорів позичальник мав щомісячними платежами, відповідно до графіку, погашати заборгованість перед Банком, у тому числі, частину кредиту та проценти за його користування у розмірі 16%.
В разі порушення цих зобов’язань, нараховується пеня від суми простроченого платежу у розмірі подвійної ставки, встановленої в договорі процентної ставки за кожний день прострочення платежу.
Внаслідок невиконання позичальником цих зобов’язань утворилась заборгованість, розмір якої станом на 07.10.2009 р. складає 15210 дол.. 69 цент. США.
Посилаючись на наявність цієї заборгованості та її гривневий еквівалент позивач просив про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким відповідно до договору іпотеки, укладеного з ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від 07.03.2007 р., є квартира, належна їм на праві спільної часткової власності та виселення відповідачів шляхом скасування їх реєстрації в Ленінському РВ Управління УМВС України в Миколаївській області..
03.02.10 р. ОСОБА_4 звернувся з зустрічним позовом до ПАТ «Кредитпромбанк» про визнання кредитного договору нікчемним.
Як на підстави нікчемності кредитного договору боржник посилався на невиконання вимог Закону України «Про захист прав споживачів», щодо ненадання Банком інформації про умови та форми кредитування, їх відмінності, вартість послуг з оформлення кредиту, відсутності умов щодо права на зміну процентної ставки за вимогою споживача та інші порушення, які вводять його в оману та свідчать про нечесну підприємницьку практику.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаївської області від 23. 06. 2010 р. постановлено про відмову у задоволенні вимог Банку про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відповідачів.
Цим же рішенням зустрічний позов задоволено та постановлено про визнання кредитного договору нікчемним, відшкодування судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення
В апеляційній скарзі Банк ставить питання про скасування рішення та ухвалення нового про задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на неповне з’ясування обставин справи, неналежну оцінку доказів та неправильне застосування норм матеріального права.
Перевіряючи законність та обгрунтованість рішення в межах оскарження, визначених ст. 303 ЦПК України, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково виходячи з таких підстав.
Ухвалюючи рішення суд виходив з того, що кредитний договір суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», а тому є нікчемним, тобто з часу його підписання не породжує для сторін правових наслідків на досягнення яких була направлена ця угода.
Але з цими висновками погодитись повністю не можливо, оскільки вони суперечать вимогам норм матеріального права та не відповідають дійсним обставинам справи.
Згідно з приписами ст. ст. 203-204 ЦК України, зміст правочину не може суперечити положенням цього Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом.
При цьому, згідно з положеннями ст. 627 ЦК, сторони є вільними у визначенні умов договору з урахуванням вимог зазначеного Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
З матеріалів справи вбачається, що 07.03.2007 р. ОСОБА_4 уклав з Банком кредитний договір № 03/1/058/07-Z за умовами якого отримав на власні потреби 21000 дол. США кредиту, зобов’язавшись повернути їх до 06.03.2012 р.
Будучи вільним у виборі банку та умов отримання кредиту, позичальник зобов’язався щомісячними платежами, відповідно до графіку, погашати заборгованість перед Банком, у тому числі, частину кредиту та проценти за його користування у розмірі 16%.
При цьому сторонни домовились, що у разі порушення цих зобов’язань, нараховується пеня від суми простроченого платежу у розмірі подвійної ставки, встановленої в договорі процентної ставки за кожний день прострочення платежу.
Внаслідок невиконання позичальником цих зобов’язань утворилась заборгованість, розмір якої станом на 07.10.2009 р. складав 15210 дол.. 69 цент. США, що згідно з встановленим Нацбанком курсом дорівнює 121.837 грн. 63 коп.
В матеріалах справи відсутні докази того, що наведені умови зазначеного договору, його форма та порядок укладення суперечать положенням цього Кодексу, або іншим актам цивільного законодавства, що волевиявлення позичальника було обмеженим та не відповідало його внутрішній волі
Зазначене свідчить про відповідність кредитного договору вимогам ст. 203 ЦК України та відсутність правових підстав для визнання цього правочину недійсним ( нікчемним).
Посилання відповідача на порушення кредитором положень Закону України «Про захист прав споживачів», якими обумовлено порядок та умови укладення договорів про споживчий кредит, є безпідставними, оскільки позичальником не надано доказів того, що він в рамках процедур, передбачених цим законом, оспорював умови договору до його підписання та укладення.
Після укладення договору, у спорах що виникли з кредитних правовідносин, підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу та спеціальне законодавство в системі кредитування.
Вирішуючи спір, суд цих обставин та вимог закону не врахував, внаслідок чого дійшов висновків, які, згідно з вимогами ч.1 ст. 309 ЦПК України, тягнуть скасування рішення та ухвалення нового.
При ухваленні рішення колегія суддів виходить з таких установлених фактів та вимог закону.
Згідно з вимогами ст. 638, дійсним є договір, який відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, а сторони при його укладенні в належній формі досягли згоди з усіх істотних його умов.
07.03.2007 р. ОСОБА_4 уклав з Банком кредитний договір за умовами якого отримав 2100 дол. США кредиту, зобов’язавшись повернути їх до 06.03.2012 р.
Сторони домовились, про розмір плати за користування кредитом, строки та порядок його повернення, а також відповідальність за неналежне виконання умов цієї угоди.
Діюче кредитне законодавство не забороняє надання Банками валютних кредитів, за умов отримання відповідної ліцензії.
Кредитор, як фінансова банківська установа, отримав генеральну ліцензію № 174, видану Національним Банком України 24.09.2001р., письмовий дозвіл на право здійснення операцій визначених ч.1 п.п.5-11 ч.2 ст.47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та додаток до дозволу № 174-2 від 11.09.2003 р. на право залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.
В матеріалах справи відсутні докази того, що будь-які з суттєвих умови зазначеного договору, його форма та порядок укладення суперечать положенням цього Кодексу, або іншим актам цивільного законодавства, що волевиявлення позичальника було обмеженим та не відповідало його внутрішній волі
Зазначене свідчить про відповідність кредитного договору вимогам ст. 203 ЦК України та відсутність правових підстав для визнання цього правочину недійсним ( нікчемним) в цілому, за виключенням п.2.6 зазначеного договору, який містить умови щодо права Банку на додаткове підвищення процентної ставки на 0,5 % річних за порушення ( неналежне виконання) кредитних зобов’язань.
В той час, як санкції за такі порушення умов договору вже передбачені п.3.5 згідно з яким нараховується пеня від суми простроченого платежу у розмірі подвійної ставки, встановленої в договорі процентної ставки за кожний день прострочення платежу.
Тобто, кредитор нав’язав позичальнику умови про подвійну відповідальність за одне і те ж порушення договору, що суперечить конституційному принципу відповідальності, передбаченому ст.61 Конституції України.
Крім того, підвищення плати за користування кредитом суперечить положенням Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (затв. постановою Національного Банку України від 10.05.2007 р. № 168), згідно з якими банк має право ініціювати підвищення процентної ставки за кредитом лише у разі настання події, незалежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку.
В зазначеному пункті договору сторони не обумовили додаткове нарахування процентів настанням саме такої події.
Оскільки встановлене суперечить нормі спеціального кредитного законодавства, тому цей пункт договору слід визнати недійсним, відповідно до приписів ч.1 ст. 203 ЦК України.
Зі змісту позовної заяви відповідача вбачається, що підставою позову являється, пов’язане зі світовою фінансовою кризою, підвищення курсу долара США, що робить договір для нього збитковим та позбавляє його того, на що він розраховував при його укладенні.
Зазначені обставини, відповідно до положень ст.652 ЦК України, є підставою для зміни чи розірвання кредитного договору, але відповідач таких вимог у судовому засіданні не заявляв і вони не були предметом зустрічного позову.
Зі змісту позовної заяв Банку вбачається. що він вимагав звернення стягнення на заставлене в іпотеку майно та стягнення заборгованості за кредитом за рахунок цього майна та не заявляв самостійних вимог про стягнення збитків за договором.
Виходячи з такого змісту вимог та положень ст. 303 ЦПК України, колегія судів при вирішенні спору в цій частині вимог виходить з таких установлених фактів та вимог закону.
Відповідно до вимог ст. ст.119, 10 ЦПК України, звертаючись з позовом до суду позивач мав викласти в позовній заяві обставини, якими обгрунтовуються позовні вимоги в частині звернення стягнення на заставлене майно та зазначити докази на їх підтвердження.
Крім того, у відповідності з приписами ч. 4 ст.119 ЦПК, позивач повинен був зазначити і такі обставини, які є обов’язковими, відповідно до закону.
Обставинами, які відповідно до вимог ч. 3 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» № 898- IV від 05.06.2003 р.( далі - Закон № 898- IV) та предмета позовних вимог, підлягають доказуванню є наявність збитків, внаслідок порушення основного зобов’язання та факт зміни обсягу прав іпотекодержателя.
Зазначені обставини мають бути викладені в позовній заяві із зазначенням доказів та доведені позивачем при судовому розгляді.
В позовній заяві позивач зазначив про порушення кредитних зобов’язань боржником та виклав вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення відповідачів з квартири на підставі ч. 2 ст. 39 Закону № 898- IV.
В той же час, позивач не зазначив і не посилався в судовому засіданні на те, що порушення кредитного договору призвели до збитків чи змінили обсяг прав іпотекодержателя і є загроза реалізації його права на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.
При цьому не надано і відповідних доказів, які б підтверджували наявність такої загрози.
Крім того, вимоги про звернення стягнення на квартиру, яка є власністю відповідачів є неспівмірними, оскільки розмір кредитного боргу є значно меншим ніж вартість заставленої квартири.
Враховуючи встановлене, колегія суддів вважає, що судом обгрунтовано відмовлено у задоволенні позову про звернення стягнення на заставлене майно та виселення відповідачів.
Доводи апеляційної скарги про незаконність рішення в цій частині вимог не містять конкретних обгрунтувань та не спростовують висновків суду щодо відсутності правових підстав для звернення стягнення на іпотечне майно.
Встановлене не дає підстав для зміни чи скасування рішення в цій частині вимог.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314-315 ЦПК України, судова колегія
ухвалила:
Апеляційну скаргу ПАТ «Кредитпромбанк» –задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаївської області від 23. 06. 2010 р. в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 до ПАТ «Кредитпромбанк» про визнання кредитного договору нікчемним, - скасувати.
Постановити в цій частині нове рішення.
Визнати недійсними положення пункту 2.6 кредитного договору № 03/1/058/07-Z від 07.03.2007 р. щодо права Банку на підвищення процентної ставки на 0,5 % річних за порушення (неналежне виконання) кредитних зобов’язань.
Рішення в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з квартири, - залишити без зміни.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але з цього часу на протязі двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий: О.І. Галущенко
Судді: Т.З. Кутова
З.Л. Шолох