У Х В А Л А
іменем України
16 грудня 2010 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі
головуючого – судді: Хилевича С.В.
суддів: Гордійчук С.О., Шеремет А.М.
при секретарі судового засідання Колесовій Л.В.
за участю прокурора Гіліс І.В.; представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2; ОСОБА_3; ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на рішення Костопільського районного суду від 26 жовтня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок та визнання договору дарування частково недійсним,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Костопільського районного суду від 26 жовтня 2010 року відмовлено у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок.
Не погодившись з законністю та обґрунтованістю рішення, ОСОБА_1 і ОСОБА_5 подали апеляційні скарги, де покликалися на порушення місцевим судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків обставинам справи, які мають значення для справи.
ОСОБА_1 на обґрунтування своєї апеляційної скарги вказувала про неврахування судом обставин, за яких було безоплатно передано майно у власність відповідачам. Зокрема, стверджувала, що дарування нею житлового будинку відбулося через уникнення в майбутньому відповідальності у виді конфіскації майна за вчинення кримінально караних дій, а саме незаконного посіву 40 кущів коноплі. Вироком суду від 6 листопада 2006 року її було визнано винною та призначено міру покарання за ч. 2 ст. 310, ч. 2 ст. 307 КК України, однак конфіскацію майна судом застосовано не було. Після постановлення вироку вона пропонувала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвати укладений договір дарування, на що останні відмовилися. Вважала, що в зв’язку з наведеним оспорюваний правочин було укладено під впливом тяжкої для неї обставини, що судом попередньої інстанції необґрунтовано залишено без уваги. Крім того, зазначала про невірне тлумачення судом положень ст. 233 ЦК України щодо правових наслідків правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини, та п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Враховуючи наведене та покликаючись на дії відповідачів, які надали їй
Справа №22-2043-09 Головуючий у суді 1 інстанції: Олійник П.В.
Категорія: 19.21 Суддя-доповідач у апеляційному суді: Хилевич С.В.
неправильну інформацію про можливу конфіскацію житлового будинку, чим її налякали, просила скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким задовольнити її вимоги.
ОСОБА_5, обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу, зазначав про суперечність обставинам спору твердження суду про те, що за час проживання з ОСОБА_1 однією сім’єю за рахунок його праці та грошових коштів житловий будинок істотно збільшився у своїй вартості. Тому цей об’єкт набув юридичного значення спільного сумісного майна подружжя. ОСОБА_1 же, подарувавши будинок відповідачам, діяла всупереч його інтересам і без його на те згоди.
Просив скасувати рішення Костопільського районного суду від 26 жовтня 2010 року і ухвалити нове – про задоволення його позовних вимог.
ОСОБА_1 і ОСОБА_5 надали заяву з проханням розглянути справу за їхньої відсутності, подані апеляційні скарги підтримали.
Прокурор у судовому засіданні підтримала апеляційні скарги і просила їх задовольнити.
Представник ОСОБА_1, підтримавши апеляційну скаргу довірителя і визнавши апеляційну скаргу ОСОБА_5, надав пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_3 та ОСОБА_4, заперечуючи проти задоволення апеляційних скарг, посилались на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційних скарг.
Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні її позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставина уникнення від відповідальності за вчинений злочин і відчуження нею в зв’язку з цим на користь інших осіб майна, яке могло підлягати конфіскації за вироком суду, не може тлумачитися як підстава для визнання оспорюваного правочину недійсним через його вчинення під впливом тяжкої обставини.
Залишаючи без задоволення вимоги ОСОБА_8, місцевий суд врахував відсутність належних і переконливих доказів про збільшення вартості житлового будинку внаслідок спільних трудових, грошових та особистих затрат під час перебування його у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1.
Погоджуючись з правильністю досягнутих судом попередньої інстанції висновків, колегія суддів виходила з такого.
З матеріалів справи безспірно вбачається, що 19 жовтня 2006 року ОСОБА_1 передала відповідачам безоплатно житловий будинок в АДРЕСА_1 у рівних частках, тобто по 1\2 частині кожній, про що свідчить укладений між ними договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу (а.с. 10). Пунктом 22 цього правочину обдаровувані надали позивачу право довічного користування дарунком. Контрагенти 23 жовтня 2006 року зареєстрували свої набуті права на будинок в органі реєстрації прав на нерухоме майно (а.с. 12).
Вироком Костопільського районного суду від 6 листопада 2006 року ОСОБА_9 визнано винною за ч. 2 ст. 310, ч. 2 ст. 307 КК України і призначено покарання за ч. 2 ст. 310 КК України у виді позбавлення волі строком на три роки, за ч. 2 ст. 307 КК України – позбавлення волі строком на п’ять років. На підставі ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточне покарання призначено на п’ять років позбавлення волі та із застосуванням ст. 75 цього Кодексу її звільнено від відбування покарання з випробуванням з однорічним іспитовим строком (а.с. 179-179, зв.). Додаткові види покарань судом не застосовувались.
ОСОБА_1, вважаючи, що договір дарування було укладено в такому стані, коли вона не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними, 2 березня 2007 року звернулась до суду про визнання його недійсним. У судовому засіданні позивач остаточно змінила підставу своїх вимог, покликаючись на те, що заперечуваний договір було укладено під впливом тяжкої для неї обставини. За її доводами, такою виявилась та обставина, що на час укладення оспорюваного правочину органами досудового слідства розслідувалась кримінальна справа про її обвинувачення за незаконний посів і вирощування 42 рослин коноплі. Тому, укладаючи оспорюваний правочин, була переконана про застосування судом при постановленні обвинувального вироку щодо неї додаткової міри покарання у виді конфіскації всього належного їй на праві власності майна, в т.ч. і будинку.
Приходячи до висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів бере до уваги, що судом попередньої інстанції повно і правильно з’ясовані всі обставини, що мають значення для справи, та застосовано закон, який підлягав застосуванню при вирішенні спірних правовідносин.
Так, ч. 1 ст. 717 цього Кодексу вказує про те, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому передати другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Очевидною є та обставина, і на цьому ОСОБА_1 сама наполягала в засіданні місцевого суду, що відчуження житлового будинку відбулося з метою уникнути відповідальності у спосіб можливої конфіскації свого майна за вчинення нею злочинних дій. Таким чином інтереси позивача з відчуження спірного майна по відношенню до держави були об’єктивно недобросовісними і суперечили її інтересам, оскільки санкція ч. 2 ст. 307 КК України передбачає конфіскацію майна засудженого. Однак апеляційний суд вважає, що на законність та обґрунтованість набуття прав і обов’язків контрагентів за оспорюваним договором ця обставина не впливає, адже цей вид покарання до ОСОБА_9 судом застосований не був.
Згідно з ч. 1 ст. 233 ЦК України – правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Роз’ясненнями, наданими Пленумом Верховного Суду України у п. 23 своєї постанови від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», передбачено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
За таких обставин наведена позивачем підстава для визнання правочину недійсним на увагу заслуговувати не може, оскільки її не можна кваліфікувати як тяжку обставину. Тому колегія суддів знаходить, що залишення позову ОСОБА_1 без задоволення відповідає обставинам спору та вимогам закону.
Щодо доводів апеляційної скарги ОСОБА_5, то колегія суддів знаходить їх також такими, що на увагу заслуговувати не можуть.
Так, оскільки сімейні правовідносини між позивачем та ОСОБА_1 виникли з 6 вересня 1986 року і продовжувалися далі, тому при їх вирішенні підлягають застосуванню як норми Кодексу про шлюб і сім’ю України, так і Сімейного кодексу України.
Згідно зі ст. 25 КЗпШС України – якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.
Аналогічне положення міститься і в нормі ст. 62 СК України.
Безспірною колегія суддів знаходить ту обставину, що власником будинку №35 по вулиці Новогвардійській у м. Костопіль з 21 березня 1980 року є ОСОБА_1, яка набула право на це майно в порядку спадкування після смерті свого попереднього чоловіка (а.с. 6). Титульне право на це майно не змінювалося до моменту передачі будинку за договором дарування на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Вбачається, що ОСОБА_5 не надав об’єктивних і переконливих доказів про істотне збільшення вартості житлового будинку в результаті трудових, грошових затрат як подружжя, так і його особисто під час сімейних відносин з ОСОБА_1. Наведений ним перелік виконаних ремонтно-відновлювальних робіт, який до того ж не підтверджений жодними фактичними даними, а також порівняльна вартість будинку в 1980 році і в 2006 році не можуть свідчити про істотне збільшення цінності нерухомого майна, що знаходилося у власності дружини, саме з указаних ним підстав.
Отже, у задоволенні його вимог про визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок та визнання договору дарування частково недійсним районним судом відмовлено з обґрунтованих міркувань.
Рішення суду ухвалено без порушень норм матеріального і процесуального права, судом з’ясовано обставини, що мають значення для справи, в повній мірі, а апеляційні скарги не містять посилань на закон, з порушенням якого ухвалено рішення, та не спростовують правильності висновків суду, а тому колегія суддів не знаходить підстав для його скасування.
Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
у х в а л и л а:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відхилити, а рішення Костопільського районного суду від 26 жовтня 2010 року залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони мають право оскаржити ухвалу апеляційного суду безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів, починаючи з моменту проголошення цієї ухвали.
Головуючий: Судді: