2-880

2010р.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

    10 грудня 2010р. Ленінський районний суд м. Луганська, у складі:

        головуючого – судді Матвєйшиної О.Б.    

        при секретарі              Машталенко Ю.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ЗАТ (після перейменування ПАТ) КБ „Приватбанк” в особі Луганської філії про визнання кредитного договору частково недійсним,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2009 року позивачка  ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача  ЗАТ (після перейменування ПАТ)  Комерційний банк  «ПриватБанк» в особі  Луганської філії, в якому послалася, що  14 листопаду 2007 року  між нею та відповідачем було укладено кредитний договір №LGLWGA  00000025 згідно якого нею отримано  суму кредиту у розмірі  185629,25 гр., з яких 150000 гр. на ремонт житлового будинку, 35629,25 гр. на сплату страхових платежів. Вона вважає, що  умови  вказаного договору  суперечить вимогам діючого законодавства. Згідно зі ст.. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договору не повинні  включатися умови, які є несправедливими, такі умови є несправедливими, якщо  всупереч принципу добросовісності їх наслідком є істотний  дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Такими умовами у вказаному договорі є:

П.4 ч.3 – надання можливості  продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену  споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права  споживача  на одержання відповідної компенсації від продавця ( виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням  ним договору – згідно договору  ( п.2.3.3 абз.2 підпункт «а»: банк  на власний розсуд має право зажадати  від позичальника дострокового  повернення  кредиту», тобто  в односторонньому порядку  відмовитися від виконання договору у вигляді надання  кредиту, без встановлення  права позичальника  на одержання відповідної компенсації, також п. 2.3.11 передбачено право банку  відмовити позичальнику  у видачі кредиту чи будь-якої її частини у випадку відсутності  вільних коштів,

П.6 ч.3 – надання  продавцю ( виконавцю, виробнику) права розірвати  договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві  таке право не надається – в договорі  ( п.2.3.3 абз.2 підпункт «в» встановлене право банку  здійснити  на власний розсуд одностороннє розірвання  договору, при цьому  позичальнику  таке право згідно договору не  надається  за жодних умов,

П.11 ч.3 – надання  продавцю ( виконавцю, виробнику)права в односторонньому порядку  змінювати  умови договору на власний розсуд – згідно п.2..3.1 договору банк має право в односторонньому  порядку  збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом при зміні  кон’юнктури ринку  грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більше ніж на 10% у порівнянні з курсом долара  США до гривні, встановленого  НБУ  на момент укладення  даного договору, зміни облікової ставки НБУ, зміни розміру відрахувань у страховий ( резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки по кредитах банків України у відповідній  валюті ( по статистиці НБУ), збільшення  процентної ставки банком  у вищевказаному порядку  можливо у границях кількості пунктів, на яке збільшилася  ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка по кредитах або пропорційно збільшенню курсу долара США. При цьому редакція  договору допускає збільшення  процентної ставки в границях, що визначаються  з застосуванням одночасно на розсуд банку пунктів, на які  збільшилися ставка НБУ,  розмір відрахувань у страховий  фонд та середньозважена ставка  по кредитах.  За результатами  застосування вказаних положень договору за період з 29 вересня 2008 року  по 31  грудня 2008 року  процентна ставка  банком  була збільшена  з 16,08% до 27,42% на рік. При цьому  договір не містить  положень про обов’язок  банку  щодо інформування  позичальника  про підстави збільшення  процентної ставки, що порушую також п.6 ч.1 ст. 15 Закону  щодо надання  інформації про ціну, умови та  правила придбання  послуги.

П.17 ч.3 – надання  продавцю ( виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов’язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення  гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди, згідно договору ( п.2.3.10) банк має право

-2-

здійснювати  відступлення  права вимоги за даним договором третім особам без будь-яких застережень щодо статусу  таких осіб,

      П.2.3.7 – згідно якого банк має право стягнути кредит до настання  дати, передбаченої п.7.1 договору – 15 січня 2027 року.

Таким чином,  вказаний договір укладено без додержання вимог  ст.. 203 ч.1 та 215 ЦК України, тому він має бути визначний недійсним. Відповідно до ст.. 548 ЦК України має  бути визнаний недійсним також договір іпотеки від 14 листопаду 2007 року, укладений у забезпечення  вказаного кредитного договору.  

Тому позивачка просить визнати  недійсними вказаний кредитний договір та  іпотечний договір. В подальшому позивачка просила не визнавати кредитний договір недійсним повністю, а лише в частині вказаних пунктів.

    У судовому засіданні позивачка та її представник підтримали позовні вимоги, дали пояснення аналогічні викладеному у позовній заяві.

    Представник відповідача проти позову заперечував, вважає, що договір укладено за взаємною згодою, всі його умови було обговорено з позивачкою до його укладення, їй було надано всю необхідну інформацію з приводу  його укладення

 Заслухавши пояснення сторін, дослідивши надані  докази, суд приходить до наступного.    

Статтею 55 Закону України  «Про банки  і банківську діяльність» встановлено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.  

Згідно ст.1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.  

      Договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитодавця і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства, статті 11 Закону України « Про захист прав споживачів»  та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.

Судом встановлено, що 14 листопаду 2007 року  між  позивачкою та відповідачем було укладено кредитний договір №LGLWGA  00000025,  строком до  15 листопаду 2027 року,  згідно якого нею отримано  від відповідача суму кредиту у розмірі  185629,25 гр., з яких 150000 гр. на ремонт житлового будинку, 35629,25 гр. на сплату страхових платежів,  яку вона згідно умов  цього договору  зобов’язалася  погашати та сплачувати відсотки за користування кредитом у порядку та строки, встановлені договором.

Крім того, 14 листопаду 2007 року  сторонами було укладено у забезпечення  вказаного кредитного договору  договір іпотеки, згідно якого позивачкою передано в іпотеку  житловий будинок №3-апо вул.. Декабристів м. Луганська.

        Вказані обставини підтверджуються наданими до суду документами, стосовно договорів.

Суд не вбачає підстав  для визнання вказаних договорів  недійсними у повному обсязі.  

      Обґрунтування позивачкою заявлених нею позовних вимог  посиланням на норми Закону України «Про захист прав споживачів»  не може бути взято  до уваги.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

У наведеному Законі чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення. При цьому в разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Отже, з урахуванням викладеного можна зробити висновок, що застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникають з кредитних

-3-

правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору.

      Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, які перш за все регулюються нормами ЦК України, а не Законом України «Про захист прав споживачів»,  тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.    

За таких обставин, суд не вбачає підстав для визнання  спірного кредитного договору недійсним у цілому  з зазначених позивачкою  підстав, тобто у зв’язку з невідповідністю договору Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки  даний спір виник між сторонами не на стадії укладення кредитного договору, а під час  його виконання.  

Разом з тим, суд вважає, що  доводи позивачки щодо несправедливості  умов договору стосовно    права відповідача  збільшувати  процентну ставку, заслуговують на увагу.    

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який втілюється в положеннях статей 3 та 627 ЦК України.

      Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.    

      Згідно ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).

Згідно зі ст. 627 ЦК УКраїни, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.  

Стаття 47 Закону України «Про банки і банківську  діяльність»  від 07.12.2000 передбачає право комерційних банків самостійно визначати процентні ставки як складової частини кредитної політики банку, а не підстави для її зміни в укладеному кредитному договорі.

      Банки самостійно визначають процентні ставки для надання послуг клієнтам, проте, зазначена в договорі процентна ставка може бути змінена на підставах, передбачених законодавством.  

Ст.651 ЦК України передбачає, що  зміна договору допускається  лише за  згодою сторін, якщо інше не  встановлено договором або законом.

Зі змісту пп. 2.3.1 кредитного договору вбачається, що його  положення порушують права та законні інтереси позивачки, містять дискримінаційні стосовно позивачки правила зміни відсоткової ставки, та є несправедливою умовою договору (такою, що в супереч принципу добросовісності має наслідком істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника).

Згідно зі ст..  215 ЦК України   підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

-4-

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності зі ст..  203 ЦК України:  

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 204 ЦК України   Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, оскільки підпункт 2.3.1 пункту 2.3 вказаного Кредитного Договору про право  відповідача  змінювати в односторонньому порядку процентну ставку, є несправедливим по відношенню до позивачки, що суперечить  положенням ст.. 3 ЦК України, то цей підпункт 2.3.1 пункту 2.3  підлягає визнанню недійсним, а позов в цій частині є обгрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

Однак  сама по собі ця обставина не дає підстав для визнання  всього кредитного договору у цілому  недійсним.

Суд не вбачає підстав для визнання  недійсними  інших положень кредитного договору, на що посилається позивачка, оскільки  крім обґрунтування їх недійсності   посиланням на  Закон України «Про захист прав споживачів», інших підстав щодо недійсності  цих положень  кредитного договору нею не наведено.  

Згідно зі ст.. 217 ЦК України  недійсність окремої частини правочину не має наслідком  недійсності інших його частин і правочину у цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення  до нього недійсної частини.

За таких обставин, суд не знаходить підстав  для визнання  недійсним   всього договору у цілому,  згідно заявлених позивачкою вимог.

Згідно зі ст.. 548 ЦК України  недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню, недійсність основного  зобов’язання  спричинює недійсність зобов’язання щодо його забезпечення.

У зв’язку з тим, що  кредитний договір,  є основним зобов’язанням позивача,  стосовно якого суд не зайшов підстав для визнання недійсним,  то  і стосовно договору іпотеки,  укладеного   у забезпечення його виконання, на що посилається позивач,  немає підстав для  визнання  його недійсним.  

Достатніх обґрунтувань з наданням відповідних доказів  з інших підстав щодо необхідності визнання цих договорів недійсними, позивачкою не наведено.  

      Таким чином, суд вважає необхідним задовольнити  позовні вимоги позивачки тільки в зазначеній вище частині.

Керуючись ст. 10,15,57,60,212 ЦПК України, ст. 3,203,204,215,217,548,627,629,615 ЦК України, Законом України  «Про банки  і банківську діяльність», Законом України „Про захист прав споживачів”, суд                              ВИРІШИВ:

Позовні вимоги  ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати недійсним  підпункт 2.3.1 пункту 2.3 кредитного договору №LGLWGA  00000025, укладеного 14 листопаду 2007 року між ОСОБА_1  та ПАТ  Комерційний банк  «ПриватБанк» в особі  Луганської філії.

Забов’язати ПАТ КБ „Приватбанк” в особі Луганської філії перерахувати розмір плати за користування кредитом згідно договору за період з 20 жовтня 2008р. по наступний час з урахуванням встановленої договором процентної ставки у розмірі 15% річних.

      У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовити за необґрунтованістю.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Луганської області через Ленінський районний суд м. Луганська протягом 10 днів з дня його проголошення.

        Суддя