АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22-11 349/2010 р. Головуючий у 1-й інстанції: Носик М.А.
Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2010 р. м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого: Савченко О.В.,
суддів: Кочеткової І.В.,
Стрелець Л.Г.,
при секретарі Мосіній О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 4 листопада 2010 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення боргу та відшкодування моральної шкоди, -
ВСТАНОВИЛА :
У квітні 2010 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення боргу та відшкодування моральної шкоди, який в ході розгляду справи уточнював і доповнював.
Зазначав, що 23 листопада 2009 року позичив ОСОБА_3 і ОСОБА_5 25 000 грн., про що була складена відповідна розписка. За умовами договору відповідачі зобов’язалися солідарно повернути 12 500 грн. до 1 березня 2010 року, а решту боргу – рівними частинами по 1000 грн. кожні два місяці, починаючи з 1 травня 2010 року.
Посилаючись на те, що відповідачі повернули йому тільки 1000 грн., від виконання своїх обов’язків за договором позики відмовляються, просив стягнути з боржників солідарно суму боргу у розмірі 24 000 грн., проценти за користування позикою у розмірі 1577 грн.10 коп., інфляційні витрати 1140 грн., 3% річних від простроченої суми у розмірі 449 грн., моральну шкоду в сумі 3 000 грн., та відшкодувати судові витрати.
Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 4 листопада 2010 року позов задоволений частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 і ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 борг за договором позики у сумі 24 000 грн., сума індексу інфляції за час прострочення платежу у розмірі 1140 грн., проценти від суми позики у розмірі 1604 грн. 21 коп., судові витрати у розмірі 387 грн.44 коп., 1500 грн. – компенсації витрат за правову допомогу адвоката.
В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.
В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового про відмову у позові ОСОБА_3 посилається на порушення судом норм матеріального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Зокрема, апелянт зазначає, що розписка про позику являється безгрошовою, була складена відповідачами під впливом обману.
Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судом встановлено, що 23 листопада 2009 року за договором позики ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_3 і ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 25 000 грн., які останні зобов`язалися солідарно повертати частками: 12 500 грн. – до 1 березня 2010 року, решту суми боргу – по 1000 грн. кожні два місяці, починаючи з 1 травня 2010 року (а.с.9).
У встановлений договором позики строк відповідачі грошові кошти не повернули, .
Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Статті 1049 та 1050 ЦК України встановлюють обов`язок позичальника повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 1051 ЦК України передбачає право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обов`язок довести зазначений факт покладений на позичальника.
Як вбачається із заперечення на позов та апеляційної скарги ОСОБА_3, відповідач заперечував договір позики на тій підставі, що грошові кошти не були одержані ним від позикодавця в якості позики, зазначав про написання розписки під впливом обману після судового засідання, в якому вирішувався спір між тими ж сторонами про усунення ОСОБА_4 від спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_6 – дружини відповідача.
Будь-які допустимі докази безгрошевості договору позики або звернення відповідача до відповідних органів щодо укладення договору позики під впливом обману в матеріалах справи відсутні.
На виконання умов договору позики у листопаді 2009 року і лютому 2010 року відповідач направляв поштовими переказами ОСОБА_4 кошти (а.с.46-48).
Таким чином, суд першої інстанції вирішив справу по суті згідно із законом, його висновки щодо стягнення боргу є такими, що відповідають матеріалам справи, а докази (посилання на можливість показань свідків) , на які посилається відповідач, в силу вимог ч. 2 ст. 59 ЦПК, абз. 2 ч. 1 ст. 1051 ЦК України не можуть мати істотного значення для правильного вирішення справи.
Установивши, що відповідачі отримали у власність від ОСОБА_4 25 000 грн. і своєчасно не повернули суму позики, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про покладення на відповідачку обов`язку сплатити позивачеві 24 000 грн. в рахунок суми за договором позики урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення в сумі 1140 грн., а також відсотки в розмірі 1604 грн.
Під час встановлення зазначених фактів судом першої інстанції не було порушено норм процесуального права, рішення суду відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи й скасоване апеляційним судом бути не може.
Отже, суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами у справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.
Доводи апеляційної скарги є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію відповідача, яку він вважає такою, що є єдино вірною та єдино можливою.
Разом з тим, при вирішенні питання про розподіл судових витрат між сторонами суд допустився порушень норм процесуального права, а тому судове рішення в зазначеній частині відповідно до ст.309 ЦПК України підлягає зміні.
Частиною 1 ст.88 ЦПК України передбачено пропорційне, а не солідарне відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалено рішення. А тому з відповідачів на користь ОСОБА_4 підлягають стягненню не 387 грн.44 коп. компенсації, як зазначив суд першої інстанції, а з кожного – по 193 грн. 72 коп.
Крім того, за змістом ст.ст.79, 84 ЦПК до витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать, в тому числі, витрати на правову допомогу адвоката або іншого фахівця в галузі права.
Процесуальне становище особи, яка надає правову допомогу, її права і порядок вступу у процес визначені ст.56 ЦПК. Зазначені особи відносяться до інших учасників процесу.
Із матеріалів справи вбачається, що при розгляді справи в суді першої інстанції в якості представника позивача, а не в якості особи, яка надає правову допомогу, приймав участь фізична особа – підприємець ОСОБА_7 (а.с.10).
Документів, які свідчать про те, що представник ОСОБА_7, якому позивач за квитанцією сплатив 1500 грн. за надання правової допомоги, являється адвокатом, в матеріалах справи не має.
Представник особи, яка бере участь у розгляді справи за дорученням або за договором (ордером), має процесуальний статус саме представника цієї особи, що передбачено ст.ст.26,42 ЦПК, відноситься до осіб, які приймають участь у розгляді справи, і не може одночасно мати процесуальний статус особи, яка надає правову допомогу. ЦПК не відносить до судових витрат витрати за послуги представника у суді.
Оскільки ОСОБА_7 приймав участь в якості представника позивача, а не як особа, яка надає правову допомогу, відповідно до ст.85 ЦПК саме він, а не позивач набуває право на компенсацію втраченого заробітку або за відрив від звичайних занять.
Клопотання про виплату компенсації втраченого заробітку представник позивача суду не заявляв, відповідних доказів і розрахунків не надавав.
За таких обставин судове рішення в частині стягнення з відповідачів на користь позивача витрат на правову допомогу представника не ґрунтується на вимогах ст.ст.79,84,85 ЦПК і підлягає зміні, оскільки правова допомога, яку надавав представник, стороні не компенсується.
Керуючись ст.ст.307, 309, 314-317 ЦПК України, колегія суддів, -
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 4 листопада 2010 року у цій справі в частині солідарного стягнення з ОСОБА_3 і ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 387 грн.44 коп. судових витрат і 1500 грн. компенсації витрт на правову допомогу адвоката змінити.
Стягнути з ОСОБА_3 і ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 по 193 грн.72 коп. з кожного компенсації судових витрат.
У відшкодуванні 1500 грн.витратна правову допомогу ОСОБА_4 відмовити.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий :
Судді :