Справа № 2 – 250/2010 року                                                                                                                  

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

24 грудня 2010 року

Нововоронцовський  районний суд  Херсонської області  

В складі  головуючого судді   Каневського В.О.

При секретарі                           Кателевській  Л.А.

Представник відповідача        ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні  в смт. Нововоронцовка цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа Нововоронцовська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування будинку недійсним, -  

 ВСТАНОВИВ:

     Позивачка ОСОБА_2, у своїй позовній заяві просить суд визнати договір дарування будинку в АДРЕСА_1, від 04.04.1995 року, посвідчений державним нотаріусом Нововоронцовської державної нотаріальної контори Мясоедовою В.К., укладений між нею та ОСОБА_3 недійсним, посилаючись на те, що при вчиненні нотаріальної дії вона вважала, що укладає договір довічного утримання. В заяві зазначила, що відповідач обіцяла довічно доглядати її, забезпечувати продуктами харчування, через деякий час, після оформлення договору відповідачка змінила ставлення до неї та почала ігнорувати їхні домовленості. У 2009 році звернувшись до доньки та сина вона взнала що уклала не договір довічного утримання а договір дарування.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_2, підтримала позовні вимоги, посилаючись на обставини зазначені в позовній заяві, та доповнила що укладаючи договір дарування вона вважала, що відповідач її донька ОСОБА_3 буде утримувати її до її смерті а лише потім після її смерті будинок перейде відповідачу у власність, приблизно з 2006 року відповідач змінила ставлення до неї вчиняє сварки, бійки виганяє з будинку.  

Представник відповідача ОСОБА_1, позов не визнала, посилаючись на те, що укладення договору дарування не було викликано тим, що позивачка була непрацездатною за віком і за станом здоров’я була інвалідом другої групи, та у зв’язку з чим потребувала стороннього догляду і матеріальної допомоги. Позивачка отримувала пенсію, ніколи і ні до кого не зверталася за матеріальною допомогою, ніяких медичних висновків, що вона у 1995 році потребувала стороннього догляду не має. Відповідачка не обіцяла довічно доглядати позивачку, не обіцяла забезпечувати її продуктами харчування, оплачувати обов’язкові платежі за будинок та землю, займатися домашнім господарством. Між сторонами не було домовленості про те, як вказано у позовній заяві, що у разі виконання вказаних зобов’язань, дочка за життя матері набуває права користування і володіння жилим будинком, а після смерті набуває права розпоряджатися  ним на свій розсуд. Не відповідає дійсності і те, що відповідачка під час хвороби залишала позивачку без догляду і допомоги, що відповідачка грубо поводиться в нею, ображає її, била і вигнала із будинку. Це спростовується листом Управління праці та соціального захисту населення від 25.05.2010р. № 01-11-1/34, листом сільського голови Наконечного Є.М. від 25.05.2010р. № 262 та від 08.07.2010р. № 339, листом Нововоронцовського РВ УМВС України в Херсонської області від 13.08.2010р. № 51/3790, довідкою Нововоронцовського РВ УМВС України в Херсонської області від 09.09.2010р. № 51/4158.

При укладанні договору дарування не мало місце ніяких помилок з боку позивачки. Позивачка сама прийшла до державного нотаріуса в Нововоронцовську державну нотаріальну контору, особисто збирала довідки для укладення договору дарування будинку, особисто сплатила усі платежі, що підтверджується змістом договору дарування та квитанцією про сплату платежів. Коли 04.04.1995 року відповідачка прийшла до нотаріуса, у присутності відповідачки та позивачки державним нотаріусом договір було прочитано і зміст договору сторонам було роз’яснено.  Позивач у 1995 році, пояснювала свої дії тим, що у сина є хата, у старшої дочки також є хата, тепер і у молодшої дочки, тобто у відповідачки, також буде хата. Ніяких обмежень до користування або розпорядження будинком обумовлено не було, ніяких умов про довічний догляд не було. Тепер, у 2010 році, коли будинок відремонтовано, він знаходиться в доброму стані, позивачка передумала і у зв’язку з наполяганням сина та старшої дочки хоче визнати договір дарування недійсним.  

Третя особа державний нотаріус ОСОБА_4 пояснила, що 04.04.1995 року посвідчував договір дарування, державний нотаріус Мясоєвова В.К. Відповідно до вимог законодавства при укладанні договору дарування сторонам обов’язково роз’яснюються їх права, перевіряється дієздатність сторін, що було і зроблено. Підстав вважати договір дарування недійсним немає, додержано всі вимоги закону.  

Суд, вислухавши пояснення відповідачки, представників сторін, з'ясувавши обставини справи, заслухавши показання свідків, дослідивши письмові докази по справі, прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню з слідуючих підстав.  

Матеріалами справи встановлено, та не заперечується сторонами, що 04.04.1995 року було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_8 житловий будинок що розташований в АДРЕСА_1, а обдарований прийняв цей будинок у дар.

У зв’язку з тим, що договір дарування, відповідно до якого між сторонами настали певні правовідносини, був укладений до вступу в закону силу діючого Цивільного Кодексу України 2003 року, суд керуючись п.4 Заключних та перехідних положень Цивільного Кодексу України 2003 року, вважає, що до правовідносин, які виникли між сторонами повинні бути застосовані виключно норми Цивільного Кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року, тому посилання позивача на норми ЦК України є безпідставними.

Відповідно до ст. 227 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) договір дарування вважався укладеним з моменту передачі майна обдарованому.  

Стаття 128 ЦК УРСР визначала, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачене законом або договором.

Відповідно до довідки Михайлівської сільської ради Нововоронцовського району Херсонської області домоволодіння по вулиці Калініна в селі Михайлівка Нововоронцовського району належало ОСОБА_2 згідно із погосподарською книгою № 2, особовий рахунок НОМЕР_1. В 1995 році в погосподарській книзі № 2 записано договір дарування від 04.04.1995 року № 335.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього кодексу.  

Позивачем в судовому засіданні не надано доказів того, що між нею та відповідачем існувала домовленість щодо укладення договору довічного утримання та що вона підписувала договір дарування не ознайомлюючись із змістом цієї угоди.  

Посилання позивача, що вона не усвідомлювала зміст своїх дій під час укладання договору дарування внаслідок свого фізичного стану є необґрунтованими, оскільки нічим не підтверджені. Долучені копії довідок з медичної картки за 2008-2009 року про те що позивач тяжко хворіє, не підтверджує розумових відхилень у позивача при укладенні спірного договору дарування у 1995 році.

Ані у позовній заяві, ані під час судового розгляду справи, позивач не зазначила, безпосередньо конкретні умови нібито укладеного договору з відповідачем про довічне утримання.  

З моменту укладення договору дарування до пред’явлення існуючих позовних вимог сплинуло 15 років, під час яких жодних претензій позивач не висував відповідачеві.

Згідно п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України в редакції від 16 січня 2003 року вбачається, що «що до позовів про визнання заперечувального правочину недійсним, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством що діяло раніше.  

Відповідно до ст. 173 ЦК УРСР строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено, встановлювався у три роки.  

Враховуючи, що відповідно до ст. 76 ЦК УРСР початок перебігу позовної давності починався з дня виникнення права на позов, право на позов виникало з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, тобто 04.04.1995 року, отримавши копію договору дарування і ознайомившись з нею.

Відповідно до квитанції № 1911 від 04.04.1995 року ОСОБА_2 сплатила необхідні платежі за укладення договору дарування.

Тому, суд вважає, що позивачем пропущений трирічний термін подачі позову до суду про оспорювання договору дарування і поважних причин пропуску такого строку не вбачається, коли позивачка по справі була присутня при укладанні угоди самостійно, і її підписувала.

Відповідно до п.4 статті 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

На підставі ст. ст. 127, 228, 173 УРСР, керуючись ст. ст. 209, 213-215 ЦПК України, суд, -      

В И Р І Ш И В:    

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа Нововоронцовська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування будинку недійсним - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Херсонської області через Нововоронцовський районний суд шляхом подачі в десяти денний строк з дня проголошення рішення, апеляційної скарги.

 Суддя