РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

                               Головуючого, судді      Берзіньш В.С.

                                                       суддів       Павловської І.Г.

      Шестакової Н.В.

                                          при секретарі            Моногошевій В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Сімферополі цивільну справу за позовом  ОСОБА_5 до ОСОБА_6, третя особа ВДРІФО ЦРВ СМУ ГУ МВС України в АРК про усунення перешкод в праві користування житловим приміщенням, зняття з реєстрації,

за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ВАТ "Кримбуд", ОСОБА_8, ОСОБА_5, Сімферопольської міської ради, ОСОБА_9, Комунальне підприємство "Приватизаційне бюро", треті особи: Кримське республіканське підприємство СМБРТІ, третя Сімферопольська державна нотаріальна контора про визнання недійсними розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на квартиру, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, виселення та вселення,

 за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Центрального районного суду м. Сімферополя АРК від 26 жовтня 2010 року,

ВСТАНОВИЛА:

          У квітні 2008 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6 про усунення перешкод в праві користування житловим приміщенням, зняття з реєстрації, мотивуючи тим, що квартира АДРЕСА_1 належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 18.12.2007р.. Проте в квартирі залишається зареєстрованим відповідач ОСОБА_6, що перешкоджає їй у користуванні і володінні квартирою. Просила визнати відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою та зняти його з реєстрації.

          В червні 2009р. ОСОБА_6 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_7, ВАТ "Кримбуд", ОСОБА_8, ОСОБА_5, Сімферопольської міської ради, ОСОБА_9, Комунальне підприємство "Приватизаційне бюро", треті особи: Кримське республіканське підприємство СМБРТІ, третя Сімферопольська державна нотаріальна контора про визнання недійсними розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на квартиру, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, виселення та вселення. Уточнивши позовні вимоги, просив визнати недійсним та скасувати розпорядження органу приватизації від 24.09.2007р.  про передачу квартири АДРЕСА_1  в порядку приватизації ОСОБА_7; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, видане 24.09.2007р. на ім’я ОСОБА_7; визнати недійсними договори купівлі-продажу  спірної квартири, укладені: 05.10.2007р. між ОСОБА_7 і ОСОБА_9; 10.10.2007р. між ОСОБА_9 і  ОСОБА_8; 18.12.2007р. між  ОСОБА_8  і ОСОБА_5. Просив також виселити із спірної квартири ОСОБА_5 та вселити його у цю квартиру. Вимоги мотивовані тим, що він з часу народження і до теперішнього часу зареєстрований у спірній квартирі, тимчасово був відсутній за поважними причинами. Заочним рішенням Центрального райсуду м.Сімферополя АРК від 21.08.2007р. його необґрунтовано було визнано таким, що втратив право користування спірною квартирою, проте це рішення скасовано ухвалою суду від 05.11.2007р. та ухвалою Центрального райсуду м.Сімферополя АРК від 25.12.2007р. позов ОСОБА_7 залишено без розгляду; тобто, його право на користування квартирою поновлено. Квартира ОСОБА_7 приватизована без відома позивача, чим порушено його права. Оскільки приватизація є незаконною, то є недійсними і договори купівлі-продажу цієї квартири, оскільки квартира відчужувалась не її власником. Зазначені угоди порушують його право на житло.

          Рішенням Центрального районного суду м.Сімферополя АРК від 26 жовтня 2010 року ОСОБА_5 у задоволенні позову відмовлено. Позов ОСОБА_6 задоволено частково: визнано недійсним і скасовано розпорядження органу приватизації від 24.09.2007р. №80 про передачу квартири АДРЕСА_1  на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» ОСОБА_7. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, видане 24.09.2007р. на імя ОСОБА_7. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.

         В апеляційній скарзі ОСОБА_6 просить рішення суду в частині відмови йому в позові про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірної квартири, виселення ОСОБА_5 та вселення його в спірну квартиру скасувати з ухваленням в цій частині вимог нового рішення про задоволення позову, посилаючись на невідповідність рішення суду в цій частині вимогам ст.ст.203,215,328,658 ЦК України. Вважає, що суд прийшов до неправильного висновку про те, що він не має права вимоги визнання зазначених договорів недійсними, оскільки оспорюваними договорами купівлі-продажу порушено його права на проживання в квартирі, то визнання цих договорів недійсними та вселення в квартиру є передбаченим законом способом захисту його порушеного права.

          Уточнивши в процесі розгляду справи позовні вимоги, позивач як на матеріально-правову підставу свого позову посилався на ст.391 ЦК України, яка встановлює речово-правовий спосіб захисту порушеного права – усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном. Таке посилання є правильним, оскільки відповідно до ст.396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Ухвалою судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 02 грудня 2003 року рішення Ялтинського міського суду           від 09 березня 2000 року було скасовано та справу направлено на новий розгляд.

           У судовому засіданні 17 лютого 2004 року, протокольною ухвалою  за заявою ОСОБА_10  її прізвище було змінено, у зв’язку з укладанням  нею шлюбу, на ОСОБА_10, а також проведена  заміна позивача на ОСОБА_12, оскільки на момент розгляду справи власником спірної частки квартири був він.

           ОСОБА_12 подав самостійний позов до ОСОБА_13, у якому просив визначити порядок користування квартирою АДРЕСА_2  згідно висновку експерта від 30 жовтня 1999 року, виділити йому у користування кімнату площею 17,6 кв.м. і 1/2 частину веранди,                        а ОСОБА_13 – кімнату площею 11,7 кв.м. і  1/2 частину веранди, залишивши у загальному користуванні кухню, ванну, санвузол і коридор. Також, просив стягнути з відповідача половину затрачених ним коштів на ремонт місць спільного користування  у сумі 12501 грн. і судові витрати по справі у вигляді витрат на послуги адвоката та держмито у сумі 625 грн.

           Вимоги мотивував тим, що власником квартири він став у той період, коли  згідно рішенню суду від 09 березня 2000 року, яке набуло законної чинності, у його  користуванні знаходилась, окрім місць спільного користування, жила кімната площею 17,6 кв.м.  У зв’язку з тривалою відсутністю ремонту, він для нормального проживання змушений був провести у спірній квартирі ремонтні роботи як жилої кімнати, так і місць спільного користування, у зв’язку з чим просив половину вкладених  ним у ремонт витрат  у розмірі 12501 грн. стягнути з відповідача.

           Представник ОСОБА_13 проти позову заперечувала, пославшись на те, що вона попереджувала ОСОБА_12 про те, що рішення суду від 09 березня          2000 року скасовано та просила його призупинити ремонтні роботи до розгляду справи по суті. ОСОБА_13 пред’явлена зустрічна позовна заява, згідно уточненим вимогам якої він просив визнати недійсними:  приватизацію квартири  АДРЕСА_2 та виданого на її підставі свідоцтва про власність на квартиру  від 12 березня 1997 року; свідоцтво  про право власності  по заповіту  від 12 серпня 1998 року  на і’мя ОСОБА_10, договору дарування від 14 березня 2001 року, який укладено між  ОСОБА_10 і ОСОБА_14  та договору дарування  від 14 лютого 2003 року, який укладено між ОСОБА_14 і ОСОБА_12 Також просив усунути перешкоди у користуванні спірною квартирою шляхом передачі йому ключів від вхідних дверей, вселити його в квартиру,  та стягнути з ОСОБА_12 на його користь  матеріальну шкоду у сумі 10000 грн. і моральну шкоду у сумі 10000 грн., а також судові витрати по справі.

            Вимоги про визнання недійсною приватизації мотивував тим, що своєї згоди  на неї він не давав  і дати не міг, оскільки у момент приватизації знаходився у місцях позбавлення волі. Крім того, у теперішній момент первинні приватизаційні документи, які підтверджують процес  приватизації квартири та видачу самого рішення відсутні, у зв’язку з чим  вона повинна бути визнана недійсною, а відповідно повинні бути визнані недійсними  і всі подальші  правові документи та договори, які спрямовані на відчуження спірної квартири. Вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення мотивує тим, що відповідач ОСОБА_12, який проживає у теперішній момент у спірній квартирі, не дає йому ключі від вхідних дверей, чим перешкоджає у проживанні та спричинює матеріальну шкоду, оскільки змушує його орендувати квартиру на протязі 10 місяців, у результаті чого він поніс матеріальні витрати у сумі 10000 грн., із розрахунку 300 доларів США щомісячно згідно договору оренди, а також моральну шкоду, яка виявилась у нервових стресах  від необхідності  звертатися у різні інстанції для захисту своїх прав та у тривалому перешкоджанні  у проживанні у квартирі, яка йому належить. Оскільки приватизація спірної квартири недійсна, то є недійсними і договори дарування, які, крім того, було укладено у момент знаходження спору відносно права власності на квартиру у суді.

            Представник ОСОБА_13 також клопотав про поновлення пропущеного строку позовної давності  по вимозі про визнання недійсною приватизації  у зв’язку з її пропуском з поважної причини, так як ОСОБА_13  у приватизації участь не брав, а дізнався про те, що квартира приватизована лише  27 листопада 2001 року, коли  одержав  копію рішення суду від 09 березня 2000 року.

           Відповідач ОСОБА_12 зустрічний позов не визнав  на тій підставі, що ОСОБА_13  строк позовної давності для пред’явлення вимоги про визнання недійсною приватизації пропущено за неповажною причиною. Свідоцтво про приватизацію було видано 12 березня 1997 року, а в колонії ОСОБА_13 знаходився з 04 червня 1997 року. До цього часу він знаходився в Ялті та Сімферополі, і його мати мала можливість підписати у нього заяву на приватизацію квартири. Крім того, з листа ОСОБА_13, якого написано та відправлено ним з Москви, слідує, що домова книга на квартиру весь час знаходилась у нього, а у такому разі він не міг  не  знати, що квартира приватизована. Крім того,            ОСОБА_13 не пред’явлено ні одного доказу, який підтвердив би той факт, що процес приватизації було проведено з порушенням вимог закону. А оскільки позов у даній частині задоволенню не підлягає, просив відмовити і в інших вимогах про визнання угод недійсними за їх необгрунтованісттю.  Що стосується позову  про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення ОСОБА_13, то ОСОБА_12 стверджував, що ніяких перешкод у користуванні квартирою ОСОБА_13 та його представнику він не чинив,  а навпаки, надав ОСОБА_15, яка виступає від імені  ОСОБА_13 за дорученням, ключі від квартири, після чого вона поміняла замок і поїхала, залишивши йому записку, що для нього квартира закрита. Після даного інциденту  він хотів надати ОСОБА_13 ключі, але на тій підставі, що той не буде перешкоджати  до розгляду  справи у суді  у користуванні йому  квартирою. Однак, ОСОБА_13 і його представник  відмовились  взяти ключі  на такій умові, у зв’язку з чим  вважає позов про усунення перешкод, вселення, стягнення матеріальної і моральної шкоди необґрунтованим і надуманим.

            Представник відповідача ОСОБА_10 зустрічний позов також не визнала  за тими підставами, що строк позовної давності  для звернення в суд  ОСОБА_13 пропущено без поважних причин. Після повернення ОСОБА_13 з колонії  в березні 1998 року, він і ОСОБА_10 на протязі 1998 – 1999 років спільно проживали у спірній квартирі.  Йому було відомо, що ОСОБА_10 проживає в квартирі на тій підставі, що його мати залишила їй по заповіту  частку квартири, а тому він знав і про те, що квартира приватизована.  Також, йому було відомо і про те, що ОСОБА_10 звернулась до суду  про розподіл квартири  та вселення, про що свідчить той факт, що йому особисто під підпис було вручено телеграму з повідомленням  про виклик в суд. Йому було відомо і про ухвалення рішення суду, про що свідчить написана ним 12 травня 2000 року розписка про те, що він не буде чинити перешкоди ОСОБА_10 у користуванні квартирою, а також акт, який складено державним виконавцем  у присутності понятих про те, що ОСОБА_13 було належним чином повідомлено про майбутнє вселення ОСОБА_10, але до вказаного часу не з’явився.  

          Рішенням Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим                  від 23.05.2005 року  позов ОСОБА_12 задоволено частково.

           Визначено порядок користування квартирою АДРЕСА_2 між ОСОБА_12 і ОСОБА_13.

           Виділено у користування ОСОБА_12 жилу кімнату  „36-2” площею 17,6 кв.м., частину веранди „36-8”  площею 3,6 кв.м. ОСОБА_13  виділено  у користування жилу кімнату  „3-6” площею 11,7 кв.м., шафу у прихожій літер 36-7, площею 0,5 кв.м., шафу на веранді „36-9”  площею 0,7 кв.м., частину веранди „38-8” , площею 3, 9 кв.м.

            У спільному користуванні ОСОБА_12  і ОСОБА_13 залишено кухню    „3-6” площею  6,1  кв.м., коридор „36-4”, площею 5,9 кв.м., ванну „36-5” площею 2,1 кв.м., уборну „36-6”, площею 1,1 кв.м.

            У іншій частині позову ОСОБА_12 відмовлено.

             Зустрічний позов ОСОБА_13  задоволено частково-         вселено його в квартиру АДРЕСА_2 та зобов’язано ОСОБА_12 не чинити йому перешкод у користуванні нею.

             У решті позовних вимог  ОСОБА_13 до ОСОБА_10, ОСОБА_14, ОСОБА_12, санаторія „Соснова роща” про визнання недійсними приватизації, свідоцтва про право власності на житло, свідоцтва про право власності за заповітом, договорів дарування від 14.03.2001 року та від 14.02.2003 року, стягнення моральної і матеріальної шкоди відмовлено.

              Достягнуто з ОСОБА_13  державне мито у дохід держави  у сумі 488 грн. і  на користь ОСОБА_12  судові витрати у сумі 500 грн.

           Частково не погодившись з рішенням суду від 23.05.2005 року ОСОБА_12 приніс апеляційну скаргу, в якій ставить питання про скасування рішення суду  у частині відмови у задоволенні його позовних вимог до ОСОБА_13 про стягнення вартості ремонту місць спільного користування у сумі 12501 грн. і скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_13 до нього про вселення у спірну квартиру та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги і стягнути зі  ОСОБА_13 на його користь 12501 грн., а ОСОБА_13  у позові про вселення відмовити. В апеляційній скарзі ОСОБА_12 послався на те, що виcновки суду у частині відмови у позові про стягнення  вартості ремонту та в частині задоволення позову ОСОБА_13 про вселення не відповідають фактичним обставинам справи, крім того, має місце неправильне застосування норм матеріального права.

            ОСОБА_13 також подав апеляційну скаргу, в якій ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про поновлення йому строку позовної давності і задоволення його позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що рішення незаконне та необґрунтоване, постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що суд не в повному обсязі з’ясував обставини справи, які мають суттєве значення для справи, помилково вважав встановленими обставини, які фактично є недоведеними.

         В засіданні апеляційного суду ОСОБА_12 підтримав доводи своєї апеляційної скарги, проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_13 заперечував на підставах, вказаних ним при розгляді справи у суді першої інстанції. Представники ОСОБА_13 підтримали доводи  апеляційної скарги ОСОБА_13, апеляційну скаргу ОСОБА_12 вважають необгрунтованною та не підлягаючою задоволенню.  Представник ОСОБА_10 підтримала доводи апеляційної скарги ОСОБА_12, проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_13 заперечувала.

              Обговоривши наведені у скаргах доводи, заперечення на них, та перевіривши матеріали справи, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_12   задоволенню не підлягає, а апеляційна скарга ОСОБА_13 підлягає задоволенню частково- в частині вимог про стягнення моральної шкоди, з таких підстав.

                   Відповідно до ст.ст.303,308,309п.3 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права; рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення при невідповідності висновків суду обставинам справи.

                   Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_12 та ОСОБА_13 є співвласниками спірної квартири, визначення порядку користування спірною квартирою можливе з виділенням ОСОБА_12 жилої кімнати більшою площею відповідно до експертизи від 30.10.1999р., вимоги ОСОБА_12 про стягнення витрат на ремонт квартири необгрунтовані, ОСОБА_13 пропустив строк  позовної давності на звернення з вимогами про визнання недійсною приватизації та виданого внаслідок приватизації свідоцтва про право власності на спірну квартиру, не доказав наявності реальної матеріальної шкоди.

                Такі висновки суду узгоджуються з матеріалами справи і не суперечать діючому законодавству.

                Так ст.ст.71,76 ЦК України 1963р., чинного на час виникнення спірних правовідносин, передбачалось, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено, встановлюється у три роки; перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов; право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.  Аналогічні положення містяться і в ст.ст.257,261ч.1 чинного ЦК України.

                 По справі встановлено, що спірна квартира була приватизована в 1997р. і 12 березня 1997 року видано свідоцтво про право власності на неї внаслідок приватизації в рівних частках на ім»я ОСОБА_16 та ОСОБА_13. С 12.08.1998р. власником 1\2 частки квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_16 стала ОСОБА_10, в подальшому ОСОБА_10..   14.03.2001р. ОСОБА_10 подарувала свою частку квартири ОСОБА_14, який в свою чергу 14.02.2003р. подарував належну йому 1\2 частку спірної квартири ОСОБА_12

                       З позовом про визнання приватизації недійсною ОСОБА_13 звернувся лише у травні 2004 року, тобто за сплином семи років.                          

                 Доводи ОСОБА_13 і його представників про те, що строк позовної давності пропущено за поважними причинами та що суд  необгрунтовано не застосував положення  ч.4 ст.258, ч.3ст.264 ЦК України неспроможні, оскільки перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.  ОСОБА_13 звільнився з місць позбавлення волі  04.03.1998р. і вибув на попереднє місце проживання, проживав в спірній квартирі і в 1999-2000р.р. працював в санаторії «Золотий пляж». Таким чином ОСОБА_13 повинен був дізнатися про порушення свого права в 1998 році.  Крім того,  в позовній заяві від 11.05.2004р. ОСОБА_13 сам вказує, що про приватизацію квартири взнав після звільнення із місць позбавлення волі  від мешканців будинку; з травня 1999р. у суді на розгляді знаходився позов ОСОБА_10 до ОСОБА_13 про реальний розділ спірної квартири і вселенні і ОСОБА_13 10.02.2000р. отримав виклик в судове засідання по розгляду цього позову; 15.03.2000р. ОСОБА_13 дав  розписку про те, що він не буде перешкоджати ОСОБА_10 в користуванні належною їй кімнатою у спірній квартирі, а 12.09.2000р. ОСОБА_13 у присутності понятих був повідомлений про вселення ОСОБА_10 у спірну квартиру, що стверджується актом державного виконавця. Доводи про те, що ці документи складено під тиском та внаслідок самоправних дій судового виконавця не підтверджені належними доказами.

             Відповідно до положень ст.79ЦК України 1963р., чинного на час виникнення спірних правовідносин, оскарження рішення суду та оспорювання договорів дарування спірної квартири, усунення перешкод у користуванні нею  не переривають строк позовної давності відносно вимог по оспорюванню приватизації. Відповідно до  п.п.4,6 Прикінцевих та перехідних положень чинного ЦК України в редакції 2003р цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності; його положення застосовуються також до тих прав і обов»язків, що виникли до набрання ним чинності і продовжують існувати після набрання ним чинності; правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред»явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.. Правовідносини по приватизації закінчилися у березні 1997р., чинний Цивільний кодекс України набрав чинності з 01.01.2004р. і на цей час строк позовної давності за вимогами по оспорюванню приватизації квартири уже закінчився, тому посилання ОСОБА_13 і його представників на необхідність застосування положень ч.4ст.258,ч.2ст.264 цього Кодексу неспроможні.

                     Оскільки позови про визнання недійсними приватизації та договорів дарування обгрунтовувались недійсністю приватизації, то, виходячи з наведеного, підстав для їх задоволення у суду не було. Не можуть бути взяті до уваги і посилання на вчинення договорів дарування під час знаходження спору у суді, оскільки рішення суду від 09.03.2000р. набрало законної сили у березні 2000р. і скасовано лише 02.12.2003р., арешт на квартиру накладено не було. Не можуть бути взяті до уваги і доводи апелянта про те, що суд, розглянувши справу у відсутність представника санаторію «Соснова роща», не з»ясував всіх обставин приватизації і не дав їм оцінки, оскільки у позові про визнання приватизації недійсною відмовлено у зв»язку з пропуском строку позовної давності.

             Висновки суду про визначення порядку користування спірною квартирою узгоджуються з матеріалами справи, наявними у ній доказами. Посилання ОСОБА_13 і його представників на те, що ОСОБА_12 виділено  кімнату більшою жилою площею ніж 1\2 частки спірної квартири і не вирішено питання про розмір компенсації неспроможні, оскільки судом проведено не реальний поділ квартири, а визначено порядок користування нею, ідеальні долі співвласників не змінились, а реальні не встановлювались; позову про стягнення сум за користування частиною належної йому жилої площі апелянт не заявляв.

             Відповідно до ст.ст.10,11 ч.1, 60,303 ЦПК України суд розглядає  цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

         Ставлячи питання про стягнення 10000грн. матеріальної шкоди, спричиненої перешкоджанням у користуванні спірною квартирою, ОСОБА_13 не надав достовірних доказів у підтвердження своїх вимог.  Договір найму жилого приміщення від 10.02.2004р., на який посилається ОСОБА_13 у підтвердження  своїх вимог, не може бути взятий до уваги, оскільки цей договір не зареєстровано, як це передбачено ст.158 ЖК України, реальне його існування та виконання не підтверджено належними доказами.

                Разом  з тим, колегія вважає, що висновки суду про необгрунтованність в повному обсязі позову ОСОБА_13 про стягнення моральної шкоди не узгоджуються з матеріалами справи, суперечать діючому законодавству.

                Так ст.23,1167 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

                         По справі встановлено, що спірна квартира закрита ОСОБА_12, який поміняв замок, і ключа від вхідних дверей у ОСОБА_13 немає. ОСОБА_12 в судовому засіданні підтвердив, що не передав ключ від квартири ОСОБА_13 та його представнику, оскільки ті не прийняли його умову про нечинення перешкод йому у користуванні нею. Законом не передбачено надання доступу одним із співвласників житла іншому із зазначенням окремих умов.  Самим фактом перешкоджання ОСОБА_13 у користуванні своєю власністю ОСОБА_12 спричинив йому моральну шкоду. Виходячи з наведеного, колегія вважає необхідним рішення суду першої інстанції в частині  вимог про стягнення моральної шкоди скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.

                      Враховуючи обставини справи, те, що розмір моральної шкоди ОСОБА_13 пов»язував також із тим, що із-за неправомірних дій ОСОБА_12 він став хворіти, ОСОБА_12 поселяє в спірну квартиру відпочиваючих, з якими неможливо проживати, відключає світло та воду,  не надавши доказів вказаним фактам; спонукає його ходити по судах, що є правом особи на звернення до суду і за що не передбачено стягнення моральної шкоди; позивач не посилався та не надав доказів також тому, що він намагався реально поселитись у спірній квартирі і відповідач йому в цьому перешкодив, враховуючи вимоги розумності і справедливості, колегія вважає необхідним позовні вимоги про стягнення моральної шкоди задовольнити у розмірі 500грн., в решті цього позову відмовити.

              Виходячи з наведеного, положень ч.ч.1,2ст.321 ЦК України, доводи апелянта ОСОБА_12 про необгрунтованність рішення суду про вселення у спірну квартиру ОСОБА_13 неспроможні. Не можуть бути взяті до уваги і доводи цього апелянта в частині оспорювання рішення суду про відмову у стягненні 12501грн. затрат на ремонт квартири, оскільки ст.360 ЦК України, ст.151 ЖК України, на які посилається апелянт, мають на увазі витрати, які необхідні для належного функціонування спільного майна і збереження його схоронності. Позивач не надав доказів того, що без проведення ремонтних  робіт і в обсязі, які ним проведено, не було б належного функціонування спільного майна і порушилась би його схоронність. ОСОБА_12 також не надав належних доказів наявності згоди співвласника ОСОБА_13 на проведення ремонтних робіт.

           Підстав для скасування рішення суду за доводами апеляційної скарги немає.

         На підставі вказаного і керуючись статтями 303,308,309 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,

ВИРІШИЛА:

           Апеляційну скаргу ОСОБА_12 відхилити, апеляційну скаргу ОСОБА_13 – задовольнити частково.

               Рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 23 травня 2005 року в частині відмови ОСОБА_13  в позові про стягнення моральної шкоди скасувати.

                  Позов ОСОБА_13 задовольнити частково: стягнути з ОСОБА_12 на користь  ОСОБА_13 моральну шкоду у розмірі 500грн.(п»ятьсот грн.), в решті позову про стягнення моральної шкоди відмовити.          

                Це ж  рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 23 травня 2005 року в іншій частині - залишити без змін.                        

                     Рішення набирає чинності з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців.

                 Судді: