Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
30 грудня 2010 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі
головуючого – судді: Хилевича С.В.
суддів: Оніпко О.В., Шеремет А.М.
при секретарі судового засідання Колесовій Л.В.
за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дубровицького районного суду від 28 січня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Дубровицького районного суду від 28 січня 2009 року у задоволенні зазначених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, відмовлено за пропущенням строку позовної давності.
Не погодившись з законністю та обґрунтованістю рішення, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, де покликався на неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права.
На її обґрунтування вказував про суперечність застосування при розв’язанні спору судом першої інстанції поряд з нормами ЦК УРСР положень ЦК України, адже спірні правовідносини виникли 14 серпня 2000 року, а провадження у кримінальній справі щодо дорожньо-транспортної пригоди закрите тільки 2 серпня 2007 року. Тому переконаний, що позовну давність ним не пропущено через те, що в разі завершення розслідування у кримінальній справі він мав би право пред’явити позов у порядку ст. 28 КПК України. Оскільки за п. 3 ч. 1 ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, то ця норма права не містить винятків відносно способу каліцтва, ушкодження здоров’я чи смерті, в т.ч. може випливати і з наслідків дорожньо-транспортної пригоди.
Крім того, вважав, що відмова в позові за спливом строку позовної давності може мати місце лише у випадку обґрунтованості позовних вимог. У разі їх безпідставності суд має відмовити саме з цієї підстави.
Виходячи з наведеного, просив скасувати рішення Дубровицького районного суду від 28 січня 2009 року і ухвалити нове – про задоволення позовних вимог.
У поданих на апеляційну скаргу запереченнях ОСОБА_3, вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просила апеляційну скаргу відхилити.
Ухвалою судді Апеляційного суду Рівненської області від 16 березня 2009 року подану апеляційну скаргу було повернуто ОСОБА_1 через закінчення строку подання апеляційної скарги і відсутності клопотання про поновлення строку.
Справа №22-2080-10 Головуючий у суді 1 інстанції: Красько В.Й.
Категорія: 30.32 Суддя-доповідач у апеляційному суді: Хилевич С.В.
Ухвалою Верховного Суду України від 4 листопада 2009 року зазначену ухвалу судді апеляційного суду було скасовано, а справу передано для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.
Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18 січня 2010 року скаргу задоволено частково: рішення Дубровицького районного суду від 28 січня 2009 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог за безпідставністю.
Ухвалою Верховного Суду України від 10 листопада 2010 року дане рішення суду апеляційної інстанції було скасовано, а справу передано на новий розгляд до цього ж суду.
У судовому засіданні представник ОСОБА_1, підтримавши апеляційну скаргу, надала пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_3, бувши повідомленою належним чином про час і місце розгляду справи, про що свідчить зміст телефонограми від 20 грудня 2010 року, складеної секретарем судового засідання і зареєстрованої в канцелярії апеляційного суду (а.с. 108), повторно в судове засідання не з’явилась, про поважність причин своєї відсутності не повідомила.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 без поважних причин пропустив строк позовної давності для звернення до суду за захистом своїх права.
Проте з такими висновками районного суду не може погодитися колегія суддів.
З матеріалів справи вбачається, що 14 серпня 2000 року ОСОБА_3 о 1 годині 30 хвилин, керуючи автомобілем «NISSAN-VANETTE» і рухаючись автошляхом Дубровиця-Берестя, здійснила наїзд на транспортний засіб (віз), що рухався в попутному напрямку й у якому знаходилися ОСОБА_1 та його дружина – ОСОБА_6. У результаті дорожньо-транспортної пригоди дружина була травмована і 19 серпня 2000 року від отриманих тілесних ушкоджень померла. Також загинув кінь, а віз і автомобіль одержали механічні пошкодження.
Статтями 60 і 61 ЦПК України установлені правила звільнення сторони від доказування та розподілу доказування між сторонами. За загальним правилом, передбаченим ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу.
Колегія суддів знаходить, що зазначене правило діє, якщо в нормах матеріального права немає вказівки про перерозподіл обов’язків щодо доказування.
Очевидним є те, що статус автомобіля, яким у момент вчинення дорожньо-транспортної пригоди керувала ОСОБА_3, законодавством визначено як джерело підвищеної небезпеки. Натомість з висновків суду касаційної інстанції вбачається безперечним те, що запряжений у гужовий транспортний засіб кінь не є джерелом підвищеної небезпеки.
Згідно з ч. 4 ст. 338 ЦПК України – висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Тому за таких обставин доводи ОСОБА_3 про те, що дорожньо-транспортна пригода трапилася внаслідок взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки і з урахуванням ступеня вини кожної зі сторін виключає цивільно-правову відповідальність відповідача на увагу заслуговувати не можуть.
За змістом ст. 440 ЦК Української РСР (що був чинним на момент виникнення спірних правовідносин) – шкода, завдана особі або майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка заподіяла шкоду. Особа, яка заподіяла шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з її вини.
Стаття 440 (1) ЦК УРСР вказувала, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Зокрема, такими випадком у разі настання якого моральна шкода відшкодовується незалежно від вини, є заподіяння шкоди внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України).
При цьому згідно зі ст. 450 ЦК УРСР організації та громадяни, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточуючих (транспортні організації, промислові підприємства, будівництва, володільці автомобілів і т.п.) зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Виходячи з наведеного, цивільно-правова відповідальність з відшкодування завданої шкоди покладається на особу, яка її заподіяла, і у випадку відсутності її вини, оскільки в судовому засіданні ОСОБА_3 не навела достатніх і переконливих доказів, з яких шкоду заподіяно з незалежних від її волі причин, а саме в результаті непереборної сили чи умислу потерпілого.
З наданої представником позивача в судовому засіданні апеляційного суду розписки від 4 вересня 2000 року, видно, що відповідач повернула ОСОБА_1 коня, рівноцінного загиблому внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, шину лівого колеса повозки, надала продукти харчування для поминального обіду на загальну суму 520 гривень 26 копійок, а також оплатила пальне на суму 20 гривень.
Вартість поминального обіду і витрати на пальне ОСОБА_1 до складу позовних вимог не включено.
Тому, виключаючи вартість коня, що складає 1 094 гривні 50 копійок, гужової повозки, що складає 1 700 гривень, оскільки останню в результаті заміни шини лівого колеса повозки слід вважати відновленою, остаточний розмір матеріальної шкоди становить 2 699 гривень 50 копійок, куди входить 1 350 гривень вартості пам’ятника і 1 349 гривень 50 копійок понесених витрат на лікування, що вираховується шляхом віднімання від загальної суми цієї шкоди, тобто 5 494 гривні, наведених сум відшкодування в добровільному порядку ОСОБА_3. Зазначена матеріальна шкода підлягає стягненню з відповідача на користь ОСОБА_1.
При визначенні розміру моральної шкоди апеляційним судом беруться до уваги характер правопорушення, внаслідок якого ОСОБА_1 завдано шкоди, глибина душевних переживань через смерть близької позивачу людини – його дружини, втрату коня і пошкодження гужової повозки. При цьому враховуються вимоги виваженості, розумності та справедливості.
За наведеного колегія суддів оцінює розмір грошового відшкодування відповідачем на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у 30 000 гривень.
Враховуючи порушення судом попередньої інстанції норм матеріального і процесуального права, оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового.
Оскільки сторони звільнено від сплати судового збору як потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, тому відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України цей вид судових витрат слід віднести на рахунок держави.
Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дубровицького районного суду від 28 січня 2009 року скасувати.
Позовні вимоги задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2 699 (дві тисячі шістсот дев’яносто дев’ять) гривень 50 копійок завданої матеріальної шкоди і 30 000 (тридцять тисяч) гривень моральної шкоди.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони мають право оскаржити рішення апеляційного суду безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів, починаючи з моменту його проголошення.
Головуючий: Судді: