справа №2-1864/10/18
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
16 листопада 2010 року Київський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого - судді Бородіна Н.М.,
при секретарі Ринденко А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ПАТ «МегаБанк» , 3-ті особи які заявляють самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними, -
встановив:
Позивачі звернулись до суду з позовом до відповідача, після чисельних уточнень якого остаточно просять суд: визнати недійсними - кредитний договір №511ПВ/2006 від 29 грудня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ВАТ «Мегабанк» та додаткову угоду до нього № 6 від 30.11.2007р.; договір іпотеки №511ПВ/2006-з від 29 грудня 2006 року, укладений між ОСОБА_4 та ВАТ «Мегабанк»; договір поруки №64-325-П від 16.03.2007р., укладений між ОСОБА_6 та ВАТ Мегабанк»; договір поруки №64-1162-П від 29 грудня 2006 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Мегабанк» та додаткові угоди до нього № 1 та №2, посилаючись на невідповідність оспорюваних правочинів, вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» , Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007р., ст..13, ч.1 ст.207, ч.3 ст. 203, ст..ст. 230, 509, 524, 533, 1056-1, 1055, 1076 ЦК України.
Також просять визнати, що кредитний договір №511ПВ/2006 від 29 грудня 2006 року був укладений з порушенням, з боку ВАТ «Мегабанк», споживацьких, конституційних та цивільних прав ОСОБА_1, використовуючи нечесну підприємницьку практику з метою ввести ОСОБА_1 в оману.
Відповідач – ПАТ «Мегабанк», в запереченнях проти позовних вимог заперечував, представники відповідача у судових засіданнях проти задоволення позовних вимог також заперечували, зазначаючи, що позивачами та третіми особами не доведено невідповідність оспорюваних договорів ст.ст.203, 215 ЦК України, а тому в задоволені позовних вимог необхідно відмовити.
Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору – ОСОБА_4, подала до суду позовну заяву, в якій просить визнати недійсним договір іпотеки №511ПВ/2006-з від 29 грудня 2006 року укладений між нею та ВАТ «Мегабанк», на підставі ч. 2 ст.. 18 Закону України «Про іпотеку» та ст.ст. 229, 230 ЦК України.
Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору – ОСОБА_5, подала до суду позовну заяву, в якій просить суд визнати недійсним договір кредиту №511ПВ/2006 від 29 грудня 2006 року укладений між ОСОБА_1 та ВАТ «Мегабанк» на підставі ст.65 СК України та ч.1 ст. 215, ст.. 203 ЦК України.
Суд зазначає, позивачами та третіми особами був поданий позов до ВАТ «Мегабанк», однак при розгляді даної справи, судом встановлено, що ПАТ «Мегабанк» є правонаступником ВАТ «Мегабанк», тобто до ПАТ «Мегабанк» перейшли усі права і обов’язки ВАТ «Мегабанк», що підтверджується статутом товариства та витягом з ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, внаслідок чого відповідач був змінений на належного.
Суд заслухавши пояснення позивача, представників сторін, представників третіх осіб, дослідивши матеріали справи встановив.
29.12.2006р. між ОСОБА_1 та ВАТ «Мегабанк» , правонаступником якого з 21.08.2009 р. є ПАТ «Мегабанк» був укладений кредитний договір № 511ПВ/2006 .
Згідно з п. 1.1. Договору банк надав ОСОБА_1 на споживчі цілі грошові кошти в сумі 20 600 доларів США на строк з 29.12.2006 р. до 28.12.2011 р. зі сплатою 13 % річних.
В подальшому між ОСОБА_1 та банком була укладена додаткова угода №6 від 29.12.2006р., якою ОСОБА_1 зменшено процентну ставку з 13% та 12% та збільшений термін повернення кредиту до 28.12.2016р.
В забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ОСОБА_2 та ВАТ «Мегабанком» був укладений договір поруки №64-325-П від 16.03.2007р. та між ОСОБА_3 та ВАТ «Мегабанком» був укладений договір поруки №64-1162-п від 29.12.2006р. В подальшому до договору поруки №64-1162-п від 29.12.2006р. були укладені додаткові угоди №1 від 29.01.2007р. та №2 від 31.05.2007р.
Також в забезпечення виконання зобов’язання між ОСОБА_4 та ВАТ «Мегабанк» був укладений іпотечний договір №511ПВ/2006-з від 29.12.2006р., предметом якого є 2-кімнатна квартира АДРЕСА_1.
В судовому засіданні встановлено та не заперечується сторонами та третіми особами, що позивачами та третіми особами, договір кредиту, додаткова угода до нього, іпотечний договір, договори поруки та додаткові угоди до договору поруки, були підписані сторонами договорів, та позичальник отримав кредитні кошти передбачені договором кредиту.
Суд зазначає, що відповідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України передбачено вимоги до правочинів, зокрема : зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Суд зазначає, що договір кредиту та додаткова угода до нього вчинені у письмовій формі, підписаний обома сторонами та скріплений печаткою банку, тому посилання позивачів на порушення форми укладання договору є безпідставними.
Також, суд зазначає, що саме позивач звернувся до банку з метою отримати кредит, кредитні кошти після укладання договору отримав, як зазначено у судовому засіданні представником позивачів, сплачував кошти за користування кредитом, буд-яких доказів, того що при укладенні кредитного договору волевиявлення позивача не було вільним та не відповідало його внутрішній волі , суду не надано.
Також позивачі посилаються на те, що укладений договір кредиту та додаткова угода до нього №6 не відповідає вимогам ст.. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» та Постанова Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168 Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, якими передбачено зобов’язання кредитодавця перед укладанням угоди про надання кредиту надати позичальнику певної інформації зокрема інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту відомості про умови надання кредиту зазначені у ч.2 вказаної статті.
Однак суд зазначає, що вказані вимоги не встановлюють будь-яких вимог до змісту договору кредиту, а лише передбачають надання попередньої інформації про можливість в подальшому укласти договір кредиту, та ненадання такої інформації не передбачає недійсності договору, а лише встановлює відповідальність передбачену статтями 15 і 23 Закону України «Про захист прав споживачів». Більш того, Постанова Правління НБУ прийнята лише 10.05.2007р., а зареєстрована в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 р., тобто до укладання договору кредиту № 511ПВ/2006 від 29.12.2006 р.
Також, суд зазначає, що згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», на які посилаються позивачі, продавець виконавець, виробник не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Будь-яких доказів на підтвердження наявності істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача при укладенні договору про надання кредиту та додаткової угоди до нього, а також договору іпотеки, позивачем та його представниками суду не надано.
Також суд зазначає, що й доказів не відповідності оспорюваних договорів вимогам ч.2 ст. 203 ЦК України суду також не надано.
Посилання позивачів на введення їх в оману при підписанні договору кредиту, додаткової угоди, договору іпотеки, поруки додаткових угод до нього та укладання вказаних договорів під впливом помилки, судом не приймається, оскільки судом встановлено, що саме ОСОБА_1 звернувся до ВАТ «Мегабанк» щодо отримання кредиту у доларах США, договір кредиту та додаткову угоду №6, підписав власноруч, також власноруч підписали і оспорюванні договори інші позивачі та терті особи, жодних зауважень до договорів при їх підписані позивачі та треті особи не зазначили. Більш того, відповідно до ст.. 230 ЦК України та роз’ясненнях які містяться в ПП ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, однак позивачі та треті особи вказаних обставин не довели. Також згідно роз’яснень зазначеної Постанови Пленуму помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Посилання позивачів на ст.ст 19, 21 Закону України «Про захист прав споживачів» , як підставу визнання договорів недійсними, судом не приймається, оскільки зазначений Закон установлює загальні підстави відповідальності за порушення прав споживачів, однак відносини, що виникають із договорів кредитування, відносяться до договірних відносин, які регулюються насамперед нормами цивільного законодавства.
Щодо умови договору про підвищення процентної ставки, суд зазначає наступне. Цивільний кодекс був доповнений ст. 1056-1 у зв'язку з прийняттям Закону України від 12 грудня 2008 р. № 661, яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, а також, що умова договору банківського вкладу щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Цей закон набрав чинності з 10 січня 2009 року, тоді як договір кредиту та додаткова угода до нього були укладені у 2006р. та у 2007 році, тобто до набрання чинності вищезазначеного Закону. Зважаючи на закріплений Конституцією України принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (ч. 1 ст. 58), підстав для визнання договору кредиту та додаткової угоди до нього, в частині зміни в односторонньому порядку процентної ставки, суд не вбачає.
Стосовно визнання недійсним кредитного договору, додаткової угоди з підстав того, що кредит виданий в іноземній валюті, суд зазначає наступне.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» .
Статтею 1054 ЦКУ передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
При цьому згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.
Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.
Відповідно до п.2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 р. за № 730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких:
- неторговельні операції з валютними цінностями;
- операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами;
- ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України;
- залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;
- залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;
- інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.
З вищенаведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті. Щодо вимог підпункту "в" п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 р. № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку на здійснення яких Національний банк видав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку. Як свідчать надані документи на момент укладання оспорюваних правочинів банк мав генеральну ліцензію та письмовий дозвіл Національного банку України, а тому вимоги позивачів щодо визнання недійсним оспорюваних правочинів, оскільки кредит виданий у іноземній валюті, є безпідставними.
Суд також зазначає, що відповідно до ст.. 627 ЦК України сторони є вільними в
укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.
Як встановлено судом, при укладанні оспорюваного договору кредиту та додаткової угоди №6, позивач був згодний з його умовами, про що свідчить як його підпис на договорах , так і отримання ним кредитної суми та сплата нею коштів, відповідно до умов договору, тобто при підписанні між сторонами досягнуті домовленості по всім умовам договорів.
За таких обставин посилання позивача на те, що п.п. 3.2.4-3.2.6, 3.2.10, 3.3.1, 3.3.2, 3.3.4., 3.5, 3.4.2, 4.5.-4.7, 7.1, 7.2 оспорюваного кредитного договору , порушують його права, а також відсутність відповідальності банку за вказаним договором, отримання договору не удень його підписання, як підстави для визнання кредитного договору та додаткової угоди до нього №6 недійсними, є безпідставними.
Вимоги позивачів щодо визнання недійсними договорів поруки та додаткових угод №1 та №2, укладений в забезпечення договору кредиту, задоволенню також не підлягають, оскільки обставини на які посилаються позивачі не є підставою для визнання договорів поруки та додаткових угоди до договору поруки недійсними.
За таких обставин, суд вважає, що позовні вимоги позивачів задоволенню не підлягають.
Стосовно позовних вимог ОСОБА_5, згідно яких вона просить визнати недійсним кредитний договір №511ПВ/2006 від 29.12.2006р. укладений між її чоловіком – ОСОБА_1 та ВАТ «Мегабанк» недійсним на підставі ст.. 65 СК України, суд зазначає наступне.
Положення ст. 65 СК України щодо порядку розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються саме розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов’язків для другого із подружжя, а лише для позичальника, як сторони договору (ч. 1 ст. 1054 ЦК України).
Також як вже зазначалося, буд-яких доказів того, що оспорюваний правочин не відповідає вимогам ст.. 203 ЦК України, суду не надано.
Враховуючи вищезазначене позовні вимоги ОСОБА_5 задоволенню також не підлягають.
Щодо позовних вимог ОСОБА_4 ,суд зазначає наступне.
Суд зазначає, що в забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором №511ПВ/2006-з від 29.12.2006р. між ОСОБА_4 та ВАТ «Мегабанк» був укладений іпотечний договір №511ПВ/2006-з від 29.12.2006р., предметом якого є 2-кімнатна квартира АДРЕСА_1. Зазначений договір підписаний обома сторонами, що свідчить про досягнення сторонами усіх істотних умов, також догові нотаріально засвідчений.
ОСОБА_4 в обґрунтування недійсності договору іпотеки №511ПВ/2006-з від 29.12.2006р. зазначає невідповідність у договорі фактичному опису предмету іпотеки, зокрема не враховано перепланування квартири, яка є предметом іпотеки.
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про іпотеку» істотною умовою договору іпотеки дійсно є опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані.
Між тим, відповідно до п.1.2. договору предметом оспорюваного договору іпотеки є 2-кімнатна квартира НОМЕР_1,загальною площею 46,9 кв.м., житловою площею 28 кв.м., реєстраційний номер в реєстрі прав власності на нерухоме майно 17361615, розташована за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_4 Тобто в оспорюваному договорі іпотеки зазначений опис предмета іпотеки, який згідно наданого технічного паспорту відповідає технічній характеристики квартири, а тому підстав для визнання договору іпотеки не дійсним, суд не вбачає. Більш того, будь-яких доказів невідповідності опису предмету іпотеки зазначеному у договорі , фактичній технічній характеристики квартири, суду не надано.
Стосовно посилань ОСОБА_4 про несення непередбачених збитків у разі реалізації предмету іпотеки, у зв'язку з не покриттям суми боргу по кредитному договору в умовах різкого зростання курсу долару США, слід зазначити, що вказане не відповідає діючому законодавству, оскільки відповідно до ст. 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.
Виходячи з положень ст.. 229 ЦК України воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об'єкта тощо. Істотною може вважатись помилка, наслідки якої взагалі неможливо усунути або для їх усунення стороні, яка помилилася, необхідно здійснити значні витрати.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину. Помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
ОСОБА_4 не надано жодного доказу наявність помилки, щодо істотних обставин, при укладанні договору іпотеки
Також правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК може бути визнаний судом недійсним. Зі змісту наведеної норми вбачається, що саме ОСОБА_4 як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману, однак ОСОБА_4 не доведено зазначених обставин, а тому її вимоги є безпідставними.
Враховуючи вищезазначене позовні вимоги позивачів та третіх осіб задоволенню не підлягають.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 212 - 215 ЦПК України, суд -
вирішив :
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом
десяти днів з дня його проголошення, через суд першої інстанції. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строків для подачі апеляційної скарги.
Суддя підпис
Згідно з оригіналом Бородіна Н.М.