АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа - № 22а- 589 Головуючий в 1 інстанції - Рябуха Ю.В.
Категорія Доповідач - Темнікова В.І.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 травня 2007 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області в складі:
головуючого - Темнікової В.І.,
суддів - Мартинюка В.І, Пригорнєвої Л.І.,
за участю секретаря - Трачук О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луганську адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Жовтневої районної у м. Луганську ради на постанову Жовтневого районного суду м. Луганська Луганської області від 20 грудня 2006 року за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Жовтневої районної у м. Луганську ради про стягнення недоплаченої щорічної одноразової грошової допомоги до 05 травня, -
ВСТАНОВИЛА: Постановою Жовтневого районного суду м. Луганська Луганської області від 20 грудня 2006 року вимоги ОСОБА_1 були задоволені повністю. З відповідача на користь позивача було стягнуто щорічну одноразову допомогу за 2003 - 2005 роки у сумі 1898,75 грн.
Не погодившись з зазначеною постановою, відповідач - УПСЗН Жовтневої районної у м. Луганську ради звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати постанову суду і ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог. Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обгрунтованість постанови суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:
Ухвалюючи постанову по справі, суд виходив з того, що в судовому засіданні було встановлено, що позивач є учасником бойових дій і згідно п. 5 ст. 12 Закону України " Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" як учасник бойових дій має право на щорічну одноразову допомогу в розмірі п'яти мінімальних пенсій за' віком, яка виплачується щорічно до 05 травня. Саме право позивача на отримання грошової допомоги відповідачем не оспорюється. Також суд виходив з того, що розмір грошової допомоги визначений у п. 5 ст. 12 Закону України " Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і тому суд виходив саме з цього розміру при розрахунку боргу. Судом було встановлено, що позивачеві виплачувалася щорічна допомога відповідно до бюджетного законодавства у 2003р.- у розмірі 90грн., у 2004р. - у розмірі 120грн., у 2005р. - у розмірі - 250грн., а повинна була виплачуватися у розмірах : у 2003р.-236,50грн., у 2004р. - 462,25грн., у 2005р. - 1660грн., виходячи із розміру мінімальної пенсії за віком. Тому борг за 2003 - 2005р.р. становить 1898,75 грн. Крім того, враховуючи те, що позивач є юридично неосвіченою людиною похилого віку ( йому 82 роки), суд визнав ці обставини поважними та поновив позивачу строк на звернення до суду за захистом своїх прав в частині позовних вимог, починаючи з 2003 року.
Згідно до ст.22 Конституції України не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів. Конституція України має вищу юридичну силу порівняно з іншими Законами України, тому суд правильно з огляду на положення ст.22 Конституції України при вирішенні даного позову дійшов висновку про неприпустимість при встановленні розміру щорічної допомоги учасникам бойових дій виходити з положень Законів України про бюджет на 2003-2005 роки, якими виплата щорічної допомоги передбачена у значно менших розмірах. Законом "Про статус ветеранів війни, гарантії
їх соціального захисту" також не передбачено обмеження розміру таких виплат наявністю певних коштів чи фінансування. Не припустимість звуження прав і свобод ветеранів війни закріплена також в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004р., яким визнані такими, що не відповідають Конституції України положення ст. 44 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік", згідно яких у 2004 році виплата щорічної разової допомоги відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" повинна була здійснюватися у таких розмірах: інвалідам війни І групи 195 гривень, інвалідам війни II групи - 160 гривень, інвалідам війни III групи - 130 гривень, учасникам бойових дій 120 гривень, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, -195 гривень, членам сімей загиблих та дружинам (чоловікам) померлих учасників бойових дій і учасників війни, визнаних за життя інвалідами, - 65 гривень. Цим же рішенням Конституційного Суду України було закріплено, що зменшення розміру щорічної допомоги суперечить вимогам статті 2 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", згідно з якою права та пільги для ветеранів війни і членів їх сімей, встановлені раніше законодавством України і законодавством колишнього Союзу РСР, не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни, а нормативні акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги ветеранів війни, передбачені цим Законом, є недійсними. Зважаючи на викладене та враховуючи, що згідно з Конституцією України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що на осіб, які за Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" належать до ветеранів війни, повинні поширюватися гарантії державного соціального захисту відповідно до положень частини п'ятої статті 17 Конституції України.
Крім того, згідно ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди України при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї і практику Європейського Суду як джерело права. Відповідно ж до ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Розглядаючи борги по виплатам у сенсі поняття власності, яке міститься у ст.1 ч.І Протоколу №1 до Конвенції, ці борги становлять майно, а отже майнові права і таким чином підпадають під поняття власності. Тому при розгляді справи "Качко проти України" Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. При цьому органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Тому доводи у скарзі на відсутність фінансових можливостей держави також не можуть бути прийняті до уваги. Оскільки правові положення, які передбачають виплату разової щорічної допомоги учаснику бойових дій і іншим прирівняним до них особам до Дня Перемоги є чинними, тобто не скасовані, не змінені і позивач має право на їх отримання, органи державної влади не можуть свідомо зменшувати ці виплати. З огляду на наведене, а також на те, що звернення до суду є правом , а не обов'язком людини, не можуть бути прийняті до уваги і доводи апеляційної скарги про те, що виплата позивачу вказаних в рішенні сум призведе до заборгованості перед іншими ветеранами війни, які не звернулися до суду, тобто про порушення судом норм ст. 24 ^Конституції, яка передбачає, що. громадяни мають, рівні, права і свободи і є рівними перед законом.
Не заслуговують на увагу також посилання в апеляційній скарзі на те, що суд не дав належної оцінки факту сплину строку позовної давності, так як суд першої інстанції в межах наданої йому компетенції, оцінивши встановлені ним фактичні обставини по справі, дійшов висновку про можливість поновлення строку позовної давності для позивача починаючи з 2003 року.
З огляду на наведене, апеляційний суд вважає, що постанова суду першої інстанції ухвалена з додержанням вимог матеріального та процесуального права і підстав для її скасування за доводами апеляційної скарги не має.
На підставі викладеного, керуючись п.1 ч.1 ст. 198, ст.200, ст.205, 206 КАС України, судова
колегія, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Жовтневої районної у м. Луганську ради відхилити.
Постанову Жовтневого районного суду м. Луганська Луганської області від 20 грудня 2006 року залишити без змін.
Ухвала набирає чинності негайно, але може бути оскаржена до Вищого Адміністративного Суду України безпосередньо протягом одного місяця шляхом подання касаційної скарги.