Справа № 2-69\2011                                                                                        

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

14 січня  2011 року   Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі: головуючого - судді  Серебрякової Т.В.,

   при секретарі судового засідання Фінько О.П.,

   за участю позивача ОСОБА_1,

   представника позивача ОСОБА_2,

   відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду  в місті  Вознесенськ Миколаївської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1   до фізичної особи – суб’єкта підприємницької  діяльності  ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє  самостійних вимог щодо предмета спору – Вознесенський міськрайонний  центр зайнятості,   про  стягнення  заробітної плати   за  час  вимушеного  прогулу,  -

ВСТАНОВИВ:

У серпні  2010 р. ОСОБА_1  звернувся до суду з позовом  до фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності  ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє  самостійних вимог щодо предмета спору – Вознесенський міськрайонний  центр зайнятості,   про розірвання трудового договору, зобов’язання   внести  записи   до трудової книжки та   стягнення  заробітної плати   за  час  вимушеного  прогулу.

 В позовній заяві  зазначено,  що  02 червня  2002 р.  між приватним  підприємцем ОСОБА_3 та позивачем ОСОБА_1 укладено трудовий договір, який                          03 липня 2002 р.  було зареєстровано  в  Вознесенському міськрайонному центрі зайнятості за №523 (п’ятсот двадцять три), за умовами якого  позивач займав посаду начальника  цеха. В липні  2009 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до відповідача з письмовою заявою  про звільнення  його з посади  у зв’язку з тим, що останній  систематично не виконує  умови   договору.  Проте,  трудовий договір не було розірвано і  знято з реєстрації  в центрі зайнятості, оскільки сторони не змогли узгодити  підстави   припинення  трудових відносин.

На підставі викладеного, позивач ОСОБА_1  просив позов задовольнити, розірвати трудовий договір  від 02 червня  2002 р., укладений між ним та  фізичною особою -  суб’єктом  підприємницької діяльності  ОСОБА_3, у ув’язку з невиконанням  роботодавцем  умов законодавства  про працю.

Разом з тим,  посилаючись на ст. 235 КЗпП України, позивач також просив стягнути на його  користь з відповідача  заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі  12 313 (дванадцять  тисяч триста тринадцять) грн.  00 коп. за період  з 01 травня 2009 р. по           01 вересня 2010 р.

Також, враховуючи, що у трудовій книжці позивача записи про прийняття й звільнення з роботи відсутні, останній  просив зобов’язати  відповідача внести відповідні записи у   трудову  книжку.

В подальшому позивач ОСОБА_1 збільшив позовні вимоги в частині розміру заробітної плати за час вимушеного прогулу та остаточно просив стягнути з відповідача 16 107 (шістнадцять тисяч сто сім) грн. 18 коп. за період з 01 травня 2009 р. по 12 січня 2011 р.

Окрім того,  в судовому засіданні від 13 січня 2011 р. останній відмовився  від позовних вимог  щодо розірвання трудового договору та зобов’язання внести  записи  до трудової книжки і ухвалою суду від 13 січня 2011 р. провадження  у справі в цій частині закрито.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2    позовні вимоги підтримали в повному обсязі та  просили їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні  не визнав.

Представник третьої  особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Вознесенський  міськрайонний центр зайнятості,   в судове засідання не з’явився, про час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Ухвалою суду справа розглянута  у відсутність представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, оскільки в  справі є достатньо матеріалів про права та взаємовідносини сторін.

Дослідивши та оцінивши матеріали справи  у межах заявлених позовних вимог та на підставі доказів, відповідно  до вимог, передбачених ст.11 ЦПК України, судом встановлені  наступні факти  і відповідні їм правовідносини.

Так, відповідно до ч.2 ст.2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно ч.1 ст.21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

З матеріалів справи вбачається,  що між позивачем  ОСОБА_1 та           відповідачем   фізичною особою – суб’єктом  підприємницької діяльності  ОСОБА_3   02 червня  2002 р. був укладений письмовий  трудовий договір,  який  зареєстрований  у Вознесенському міськрайонному центрі зайнятості 03 липня 2002 р. за  №523 (п’ятсот двадцять три), за умовами  якого позивача  було прийнято на роботу  на посаду начальника цеху.  

Згідно довідки Вознесенського міськрайонного центру зайнятості від                                10 серпня 2010 р. на час звернення позивача до суду з позовом вказаний трудовий договір   був  діючим  та сторонами  не розірваний.

З матеріалів справи вбачається, що в   липні  2009 р.  позивач подав  на ім’я фізичної особи  - підприємця ОСОБА_3  письмову заяву про розірвання  укладеного між  ними трудового договору, однак до 12 січня 2011 р.  зазначений трудовий договір залишався  нерозірваним та зареєстрованим у центрі зайнятості.  

Зокрема, відповідно до запису у  трудовій   книжці позивача, останній    був  звільнений   з роботи   12 січня  2011 р.  на підставі  ч.3 ст.38 КЗпП України та трудовий договір знятий з реєстрації   в державній службі зайнятості 12 січня 2011 р.  

З пояснень сторін та рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 22 травня 2009 р., судом також  встановлено, що з жовтня 2007 р.  позивач був відсторонений  від роботи за ініціативою  відповідача та з цього часу до роботи  не допускався  і заробітна плата  відповідачем не виплачувалася.

Рішенням вищевказаного суду з відповідача на користь позивача  стягнуто   заробітну плату за час  вимушеного прогулу  в сумі 10 210 (десять тисяч двісті десять) грн.  00 коп., що утворилась  за період з 01 жовтня 2007 р. по  01 травня 2009 р. (цивільна справа   №2-1323/09).

Як вбачається, з довідки за №22028/10/171-09 від 03 грудня 2010 р.,  виданої Вознесенською об’єднаною  державною податковою інспекцією  у Миколаївській області, ОСОБА_3 починаючи з 01 січня  2007 р.  по даний час  не сплачував  податок з доходів найманих працівників та не подавав до Вознесенської  об’єднаної  державної податкової  інспекції у Миколаївській області  податкового  розрахунку  сум доходів, нарахованого (сплаченого)  на користь   платників податку, і сум утриманого з них податку за формою 1-ДФ.

Згідно довідки за №8132/02 від 24 грудня 2010 р., виданої  Управлінням пенсійного  фонду України  в м. Вознесенську Миколаївської області,  за період з квітня  по липень 2007 р.  відповідач подав  розрахунок суми страхових  внесків на загальнообов’язкове  державне пенсійне страхування, у яких  зазначено загальну суму нарахувань по трьом  найманим працівникам , а саме: квітень  - 1 800 (одна тисяча вісімсот) грн. 00 коп.,  травень - 1 800 (одна тисяча вісімсот) грн. 00 коп.,  червень - 1 800 (одна тисяча вісімсот) грн. 00 коп.,  липень - 1 800 (одна тисяча вісімсот) грн. 00 коп. З серпня  2007 р.  до управління  пенсійного фонду України в м. Вознесенську Миколаївської області  звітність  за найманих працівників    останнім не подавалися.

У п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику  розгляду судами  трудових спорів” №9  від 06 листопада  1992 р. (з наступними змінами),  зазначено, що  відповідно до ст.ст.3 і 221 КЗпП України в порядку, передбаченому    гл. XV цього  Кодексу, підлягають  розглядові індивідуальні трудові спори  працівників усіх  підприємств, установ, організацій незалежно  від форми власності, виду діяльності і галузевої  приналежності, в тому числі  членів кооперативів, їх об’єднань,  членів колективних сільськогосподарських підприємств,  членів  інших  громадських організацій, які перебували з ними  в трудових відносинах, членів селянських  (фермерських) господарств, осіб, які  працюють за  трудовим договором із фізичними особами.

Окрім того, якщо  в порушення  ст.46 КЗпП України роботодавець  із власної ініціативи без законних підстав  відсторонив працівника  від роботи із зупиненням  виплати заробітної плати, то відповідно до  ст.235 КЗпП України  на користь позивача стягується  середня заробітна плата за час вимушеного прогулу.  

Так,  згідно роз’яснень наданих в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування законодавства  про оплату праці» №13 від                                   24 грудня 1999 р., якщо буде встановлено, що  на порушення  ст.46 КЗпП України роботодавець  із власної  ініціативи  без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням  виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення  заробітної плати  за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП України).

У випадках стягнення  на користь  працівника середнього  заробітку за час вимушеного прогулу  в зв’язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконання рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки  або розрахунку  він визначається  за загальними правилами  обчислення  середнього заробітку, виходячи з  заробітку за останні  два календарні місяці. При цьому  враховуються положення  Порядку  обчислення  середньої  заробітної плати,  затвердженого  постановою Кабінету Міністрів України  від 08 лютого 1995 р. №100 (з наступними змінами та доповненнями).

Крім того, згідно ч.ч. 2 і 3 ст.235 КЗпП України - при винесенні рішення про поновлення на  роботі  орган,  який розглядає  трудовий  спір,  одночасно  приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час  вимушеного  прогулу  або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи,  але не більш як за один рік.  

За таких обставин, враховуючи те, що  в судовому засіданні  належними та  допустимими доказами не вдалося  встановити  достовірних даних щодо середнього заробітку позивача за останні два місяці роботи, але згідно  трудового договору заробітна плата  позивача  дорівнювала  розміру мінімальної заробітної плати, суд вважає за можливе визначити розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу лише за один рік та  виходячи з  мінімальної заробітної плати, яка  становить:

З 01 січня 2009 року  -  605 (шістсот п’ять)  грн . 00 коп., відповідно до Закону  України «Про Державний бюджет України  на 2009 рік» від 26 грудня 2008 р. за №835- VI;

з 1 квітня 2009 року – 625 (шістсот двадцять п’ять)  грн. 00 коп.;

з 1 липня 2009 року – 630 (шістсот тридцять) грн. 00 коп.;

з 1 жовтня 2009 року - 650  (шістсот п’ятдесят) грн. 00 коп.;  

з 1 листопада 2009 року - 744 (сімсот сорок чотири) грн. 00 коп.;

з 1 січня 2010 року – 869  (вісімсот шістдесят дев’ять)  грн.  00 коп., відповідно до Закону України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної   заробітної плати» від 20 жовтня 2009 року №1646-VI;
з 1 квітня 2010 року – 884  (вісімсот вісімдесят чотири) грн. 00 коп.;
з 1 липня 2010 року – 888  (вісімсот вісімдесят вісім) грн. 00 коп.;

Таким чином з відповідача  на користь позивача підлягає стягненню   заробітна пата за час вимушеного прогулу в розмірі 9 653 (дев’ять тисяч шістсот п’ятдесят три) грн. 00  коп. за період з 01 травня 2009 р. по  01 травня  2010 р.  

Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «По практику застосування законодавства  про оплату праці» №13 від 24 грудня 1999 р., оскільки справлення  і сплата  прибуткового податку з громадян  є відповідно обов’язком  роботодавця  та працівника, суд визначає  загальну суму  без утримання  цього податку  і інших обов’язкових  платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.    

На підставі викладеного,  суд приходить до висновку, що позовні вимоги обґрунтовані та підлягають частковому   задоволенню.

В силу ст.88 ЦПК України, з відповідача  підлягають  стягненню судовий збір на користь держави в розмірі 96 (дев’яносто шість) грн. 53 коп.  та витрати на   інформаційно  – технічне забезпечення   розгляду справи  в сумі  120  (сто двадцять)  грн. 00 коп.    

Керуючись ст.ст.10,11,60,88,209,212,213,214,215 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги   ОСОБА_1   до фізичної особи – суб’єкта підприємницької  діяльності  ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє  самостійних вимог щодо предмета спору – Вознесенський міськрайонний  центр зайнятості,   про  стягнення  заробітної плати   за  час  вимушеного  прогулу – задовольнити частково .

Стягнути з фізичної особи – суб’єкта  підприємницької діяльності  ОСОБА_3  на корить ОСОБА_1  заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі   9 653 (дев’ять тисяч шістсот п’ятдесят три) грн.  за період з 01 травня 2009 р. по 01 травня  2010 р., з урахуванням необхідності утримання  прибуткового  податку та  інших обов’язкових платежів.

Стягнути з   фізичної особи – суб’єкта  підприємницької діяльності  ОСОБА_3     судовий збір  в розмірі   96 (дев’яносто шість) грн. 53 коп.  на користь держави в особі місцевого  бюджету м. Вознесенськ, (банк УДК в Миколаївській області, код  банку 23406957,  МФО 826013, код платежу 22090100,                                        р/р  №31415537700007).

Стягнути з фізичної особи – суб’єкта  підприємницької діяльності  ОСОБА_3   витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи  на користь держави   в особі  Державного бюджету м. Вознесенськ (банк  ГУДКУ в Миколаївській області, код  ЄДРПОУ  23406957,  р/р №31210259700007, МФО  826013, код платежу 22050000) в сумі  120   (сто двадцять) грн.  00 коп.

Рішення  може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Миколаївської області  через Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області  шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти  днів з  дня  його проголошення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя                                                           Т.В.   Серебрякова