ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
3 грудня 2010 року м. Київ
Верховний Суд України у складі:
головуючого Гусака М.Б.,
суддів: Балюка М.І., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Гуля В.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Колесника П.І., Короткевича М.Є., Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Луспеника Д.Д., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Пилипчука П.П., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М., Таран Т.С., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Шицького І.Б., Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,–
розглянувши за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2010 року у порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом ОСОБА_1 до Державної служби охорони культурної спадщини (далі – Служба) про визнання неправомірними дій,
в с т а н о в и в:
У червні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання неправомірними дій Служби щодо видачі йому листа-висновку від 7 квітня 2006 року № 22-923/9 про неможливість відводу земельної ділянки площею 0, 0050 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, для обслуговування та будівництва індивідуального гаража, і зобов'язання відповідача виконати необхідні дії щодо узгодження можливості відводу позивачу вказаної земельної ділянки. Зазначений висновок мотивований тим, що земельна ділянка розташована в зоні Місхорського парку – пам'ятника національного значення, і відповідно до постанови Ради міністрів Автономної Республіки Крим від 16 листопада 1995 року № 330 “Про затвердження історико-архітектурного опорного плану та комплексного охоронного зонування пам'ятників історії, культури та природи адміністративного району Великої Ялти” (чинної, на час виникнення спірних відносин, далі – Постанова № 330) на цій території будівництво нових об'єктів не передбачено, оскільки земельна ділянка входить до охоронної зони.
Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим постановою від 31 липня 2006 року позов задовольнив: визнав неправомірними дії відповідача щодо видачі висновку про неможливість відводу позивачу земельної ділянки для будівництва та обслуговування гаража, а також зобов'язав Службу виконати необхідні дії для узгодження можливості відведення цієї земельної ділянки.
Апеляційний суд Автономної Республіки Крим постановою від 12 березня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2010 року, скасував рішення суду першої інстанції, позов задовольнив: визнав протиправним висновок голови Служби про неможливість відводу земельної ділянки для будівництва та обслуговування гаража, а також зобов'язав Службу виконати необхідні дії для узгодження можливості відведення цієї земельної ділянки (при цьому змінив мотиви задоволення позову).
Залишаючи без змін рішення апеляційного суду, касаційний суд виходив із того, що частина 3 статті 32 Закону України від 8 червня 2000 року № 1805-III “Про охорону культурної спадщини” (далі – Закон № 1805-III) містить не безумовну заборону на здійснення відповідних перетворень і робіт у межах зон охорони пам'яток, а лише на здійснення їх без дозволу органу охорони культурної спадщини. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази того, що межі охоронної зони винесені в натурі на місцевості, існує картографічний матеріал, який дозволяє встановити розташування відповідних меж, а відповідачем не надано доказів віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель історико-культурного призначення, а саме – зони охоронюваного ландшафту, також відсутні документи про включення зазначеної ділянки до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, межі охоронної зони не визначені на місцевості в натурі, охоронне свідоцтво не видавалося. Також послався на те, що рішеннями судів у іншій справі, які набрали законної сили, встановлено, що Постанова № 330 не виконана, оскільки межі охоронних зон не визначені на місцевості та охоронні свідоцтва не видані, тому визнано недоведеним віднесення спірної земельної ділянки до меж пам'ятника.
У заяві до Верховного Суду України заступник Генерального прокурора України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень чинного законодавства, просить скасувати всі ухвалені судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування зазначеного заявник додав судові рішення Вищого адміністративного суду України від 5, 26 лютого та 30 квітня 2009 року, в яких, на його думку, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано статтю 32 Закону № 1805-III.
8 жовтня 2010 року до Верховного Суду України надійшла заява від Служби про приєднання до заяви заступника Генерального прокурора України.
Заява про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України не підлягає задоволенню з таких підстав.
Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданих до заяви заступника Генерального прокурора України копіях судових рішень Вищого адміністративного суду України було неоднаково застосовано частину 3 статті 32 Закону № 1805-III.
У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, виходив, зокрема з того, що частина 3 статті 32 Закону № 1805-III містить не безумовну заборону на здійснення відповідних перетворень і робіт у межах зон охорони пам'яток, а лише на здійснення їх без дозволу органу охорони культурної спадщини.
В одній з ухвал касаційного суду, на яку посилається заявник як на підставу для допуску справи до провадження Верховного Суду України, вказується, зокрема, що межі зон охорони пам'ятки національного значення – Місхорського парку – встановлено науково-проектною документацією, якою на даний час є Історико-архітектурний план і комплексне охоронне зонування пам'ятників історії і культури та природи адміністративного району “Велика Ялта”, затверджений Постановою № 330. При цьому стаття 32 Закону № 1805-III не містить безумовних вимог про топографічне визначення охоронюваних зон. В інших рішеннях цього суду, доданих до заяви, відсутнє тлумачення зазначеної норми матеріального права.
Аналіз наведених судових рішень суду касаційної інстанції не дає підстави вважати, що ним було неоднаково застосовано частину 3 статті 32 Закону № 1805-III.
Згідно з частиною 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Керуючись статтями 241–244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України
п о с т а н о в и в:
У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий М.Б. Гусак Н.П. Лященко
Судді: М.І. Балюк В.Л. Маринченко
І.С. Берднік В.В. Онопенко
С.М. Вус Л.І. Охрімчук
Л.Ф. Глос М.В. Патрюк
Т.В. Гошовська В.Ф. Пивовар
В.С. Гуль П.П. Пилипчук
А.А. Ємець О.І. Потильчак
Т.Є. Жайворонок Б.М. Пошва
В.В. Заголдний О.Б. Прокопенко
Г.В. Канигіна А.І. Редька
М.Р. Кліменко Я.М. Романюк
П.І. Колесник Ю.Л. Сенін
М.Є. Короткевич А.М. Скотарь
О.А. Коротких Т.С. Таран
В.І. Косарєв О.О. Терлецький
О.В. Кривенда
В.В. Кривенко Ю.Г. Тітов
І.Б. Шицький
О.Т. Кузьменко В.Ф. Школяров
Д.Д. Луспеник А.Г. Ярема