АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22-271/11 Головуючий у 1-й інстанції: Чорненко Л.І.
Суддя-доповідач: Боєва В.В.
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
19 січня 2011 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
Головуючого: Боєвої В.В.
Суддів Коваленко А.І., Денисенко Т.С.
При секретарі: Карацюпі О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою прокурора Вільнянського району Запорізької області в інтересах держави в особі Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель в Запорізькій області на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа Михайлівська сільська рада Вільнянського району Запорізької області про визнання права договору купівлі-продажу об’єктів нерухомого майна дійсним та визнання права власності,
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2010 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа Михайлівська сільська рада Вільнянського району Запорізької області про визнання права договору купівлі-продажу об’єктів нерухомого майна дійсним та визнання права власності.
В позові зазначала, що 25.06.2010 року між нею та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: вул. АДРЕСА_1, загальною площею 0,1500 га, посвідченої державним актом на право власності на земельну ділянку від 24.11.2008 року та зареєстрованим за № 010826000427 в Книзі записів реєстрації державних актів та об’єкт нерухомого майна - житловий будинок, який розташований за адресою: вул. АДРЕСА_1
На підтвердження укладеної угоди того ж дня нею було сплачено відповідачу 4 000 гривен, а відповідач в свою чергу пообіцяв засвідчити вказаний договір купівлі-продажу у нотаріальному порядку, але цього зроблено не було.
З 25.06.2010 року вона постійно користується придбаною нерухомістю та земельною ділянкою. Посвідчити договір купівлі-продажу в нотаріальному порядку вона не має можливості, оскільки відсутні правовстановлюючі документи.
Посилаючись на вищевикладене, просила визнати об’єктом нерухомого майна завершеного будівництва житловий будинок АДРЕСА_1 Визнати право власності на об’єкт нерухомого майна, а саме: житловий будинок - літера А, житлова прибудова - літера А1, вбиральня - літера Е, гараж - літера Г, сарай - літера Д, душ - літера Ж, замощення - І, яма зливна - № 3, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2. Визнати право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, розташованою за адресою: вул. АДРЕСА_1 за ОСОБА_2.
Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2010 року позов задоволено. Визнано об’єктом нерухомого майна завершеного будівництва житловий будинок АДРЕСА_1 Визнано право власності на об’єкт нерухомого майна, а саме: житловий будинок - літера А, житлова прибудова - літера А1, вбиральня - літера Е, гараж - літера Г, сарай - літера Д, душ - літера Ж, замощення - І, яма зливна - № 3, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2. Визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, розташованою за адресою: вул. АДРЕСА_1 за ОСОБА_2.
В апеляційній скарзі прокурор Вільнянського району Запорізької області, діючи в інтересах держави в особі Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель в Запорізькій області, посилається на порушення норм матеріального та процесуального права і просить рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
Вислухавши доповідача, пояснення апелянта, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Статтею 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.
Відповідно ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Згідно ч. 2 ст. 314 ЦПК України апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового рішення і ухвалення нового або зміни рішення.
Згідно статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення не відповідає.
Задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_2 та визнавши об’єктом нерухомого майна завершеного будівництва житловий будинок АДРЕСА_1 і визнавши за позивачем право власності право власності на нерухоме майно – у вигляді будівель, споруд та земельної ділянки, які вона отримала в результаті укладення сторонами договору купівлі - продажу в простій письмовій формі – без нотаріального оформлення, суд першої інстанції посилався на положення статей 205, 207 ЦК України, якими визначені поняття форми правочину, способів волевиявлення та встановлено вимоги до письмової форми правочину.
Вирішуючи спір щодо визнання об’єктом нерухомого майна завершеного будівництва житловий будинок АДРЕСА_1, суд першої інстанції вважав доведеним, що нерухоме майно знаходиться у власності відповідача ОСОБА_3, а відтак, може бути предметом договору купівлі-продажу
Проте, з матеріалів справи, зокрема, з технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_1 вбачається, що на земельній ділянці, розташованій за цією адресою вбачається, що частина житлового будинку А, житлова прибудова А1, гараж літ. Г, сарай літ. Д, вбиральня літ. Е, душ літ. Ж збудовано самочинно (а. с. 11).
Висновок суду щодо визнання об’єктом нерухомого майна завершеного будівництва житловий будинок АДРЕСА_1 суперечить ст. ст. 213, 214 ЦПК України,
Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди, тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 22 Закону України „Про основи містобудування” забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Право на забудову (будівництво) полягає у можливості власника, користувача земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, будівництво об’єктів містобудування, перебудову чи знесення будинків та споруд.
Статтею 18 Закону України „Про основи містобудування” в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин , було передбачено , що закінчені будівництвом об’єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об’єктів забороняється.
Відповідно до ст. 30-1 Закону України „Про планування і забудову територій” у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів здійснюється приймальними комісіями. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
До 01.01.2009 року був чинним Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, затверджених постановою КМУ від 22.09.2004 року №1243, яким визначалися основні вимоги та умови прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів незалежно від джерел фінансування їх будівництва; з 01.01.2009 року механізм та умови прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів установлено Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, затвердженим постановою КМУ від 08.10.2008 року № 923.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані чи будуються на земельній ділянці, котра не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила чи здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Статтею 376 ЦК України також визначені певні правила, за якими можливе визнання за особою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.
Визнавши право власності позивача на об’єкти нерухомості, суд виходив з того, що правочин – договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений сторонами в простій письмовій формі є правомірним, оскільки його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним, а тому суд дійшов висновку, що в силу вимог статті 220 ЦК України такий договір може бути визнаним дійсним, що тягне за собою набуття за покупцем права власності на будівля, споруди і земельну ділянку, які є предметом спору. При цьому суд також посилався на приписи статті 131 ЗК України, якою передбачена можливість набуття права власності на земельні ділянки на підставі цивільно-правових угод та на положення статті 319 ЦК України – згідно якої власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Цей висновок суду першої інстанції також не відповідає положенням статей 213, 214 ЦПК України.
Так, суд першої інстанції не з'ясував, чому договір купівлі-продажу нерухомого майна не був нотаріально посвідчений, оскільки згідно ст. 657 ЦК України такий договір має укладатися у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Також суд не дослідив, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, чи відповідає договір сторін вимогам ст.203 ЦК України, якою передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
З'ясування цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору, оскільки за змістом ч. 2 ст. 220 ЦК України суд може визнати дійсним правочин, що підлягає нотаріальному посвідченню, за умови, що сторони домовились щодо всіх істотних умов договору, є письмові докази такої домовленості, відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, не існує передбачених законом перешкод для його нотаріального посвідчення.
Суд першої інстанції не врахував, що нерухоме майно є однією з основ функціонування економічної системи держави. Саме тому оптимальна організація цивільного обороту об'єктів нерухомого майна є однією з головних завдань держави в галузі економічної політики. Керівну роль в організації такого обігу відіграє правове регулювання відносин, пов'язаних з нерухомим майном. Об'єкти нерухомого майна мають особливий правовий режим, який полягає, зокрема, у тому, що дані об'єкти, а також права на них підлягають спеціальній державній реєстрації відповідним органом, що встановлено ст.182 ЦК України та Законом України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень".
Відповідно до ст.2 Закону України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою факту виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно.
Згідно роз'яснень п.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
За таких обставин судове рішення не можна визнати таким, що відповідає вимогам закону і матеріалам справи, воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст.307, 309, 314, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу прокурора Вільнянського району Запорізької області в інтересах держави в особі Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель в Запорізькій області задовольнити.
Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2010 року скасувати. Ухвалити нове рішення наступного змісту: ОСОБА_4 в задоволенні позову відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: