АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22-390/2011 р. Головуючий у 1-й інстанції: Калюжна В.В.
Суддя-доповідач: Кухар С.В.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 січня 2011 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого: Бондаря М.С.
суддів: Кухаря С.В.
Гончара О.С.
при секретарі Белименко С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01.11.2010 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: Третя Запорізька державна нотаріальна контора, про визнання заповіту в частині недійсним.
В С Т А Н О В И Л А :
У липні 2009 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання заповіту в частині недійсним, вказавши, в обґрунтування позовних вимог наступне. ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла ОСОБА_5, бабуся позивача. За свого життя ОСОБА_5 склала заповіт, який було посвідчено 08.09.1994 року державним нотаріусом Восьмої Запорізької державної нотаріальної контори Непечій Н.М. Вказаним заповітом ОСОБА_5 розпорядилась належною їй квартирою АДРЕСА_1 на користь своїх дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_4. Про існування заповіту позивачу ніхто ніколи їй не розповідав. 17.05.2007 року помер батько позивача - ОСОБА_7. Після смерті батька під час оформлення своїх спадкових прав позивач дізналася, що існує заповіт. Позивач вказує, що бабуся останні роки свого життя з 1994 по 1996 роки дуже хворіла. В 1994 році в неї стався перший інсульт, а в подальшому ще декілька, після чого вона знаходилася в безпорадному стані та потребувала постійного догляду та піклування про неї. Позивач вважає, що відповідач, пообіцявши бабусі доглядати за нею, ввела її в оману, так як в подальшому ніколи не надавала ніякої допомоги. Позивач зазначає, що за час свого життя бабуся ніколи не мала реального наміру та волевиявлення залишати квартиру або її частину, у спадок своїй дочці - ОСОБА_4. Цей заповіт протирічить будь-яким нормам моралі, вимогам Закону, дійсній волі спадкодавця - заповідача ОСОБА_5 та має бути визнаний судом недійсним. Посилаючись на ст. ст. 48, 56, 57 ЦК УРСР України (1963 року) Позивач просить суд заповіт ОСОБА_5 від 08.09.1994 року, який посвідчено державним нотаріусом Восьмої Запорізької державної нотаріальної контори Непечій Н.М., зареєстрований в реєстрі за № 2-5734, визнати недійсним в частині заповідального розпорядження ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4, судові витрати по справі покласти на відповідача.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 листопада 2010 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись з зазначеним рішенням суду ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просить його скасувати, та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.
Заслухавши пояснення учасників процесу, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті рішення з одних лише формальних міркувань.
Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно встановив правовідносини, які виникли між сторонами і надав їм відповідну оцінку.
Відповідно до ст. ст. 534, 541 ЦК УРСР, який діяв на час складання заповіту який оспорюється, кожний громадянин може залишити заповітом усе своє майно або частину його (не включаючи предметів звичайної домашні обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та інша громадським організаціям. Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.
Відповідно до ст. 544 ЦК УРСР заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт.
Відповідно до ст. 549 ЦК України, визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він подав до державної нотаріальній контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців.
Судом встановлено, що ОСОБА_5, на підставі свідоцтва про право власності № 571, виданого Виконавчим комітетом Орджонікідзевської районної ради 09 квітня 1993 року, належала на праві власності квартира АДРЕСА_1.
08 вересня 1994 року ОСОБА_5 було складено заповіт посвідчений державним нотаріусом Восьмої Запорізької нотаріальної контори Непечій Н.П. за реєстровим № 2-5734 (а.с. 8).
Згідно заповіту, ОСОБА_5 заповіла вказану належну їй на праві власності квартиру у рівних частках своїм дітям ОСОБА_7 та ОСОБА_4.
09 червня 1996 року ОСОБА_5 Федорі померла (а.с. 10). Після її смерті відкрилась спадщина на вказану квартиру.
ОСОБА_4 разом з ОСОБА_7 у встановлений законом 6-місячний термін, звернулися до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5
17 травня 2007 року помер ОСОБА_7 (а.с. 11).
Після його смерті відкрилась спадщина на 1\2 частку квартири АДРЕСА_1, яку померлий прийняв після смерті матері шляхом звернення до нотаріальної контори, однак не встиг за життя отримати свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
18 березня 2008 року позивач ОСОБА_3, яка є донькою ОСОБА_7, отримала в Третій Запорізької державній нотаріальній конторі на своє ім’я свідоцтво про право на спадщину за законом на 1\2 частку квартири АДРЕСА_1 (а.с. 16).
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2009 року за ОСОБА_4 визнано право власності на іншу Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після померлої 9 червня 1996 року ОСОБА_5, за заповітом, складеним 8 вересня 1994 року (а.с. 40-41).
Позивач як на підставу звернення до суду при визнанні заповіту в частині недійсним посилається на ст. ст. 48, 56, 57 ЦК УРСР України, мотивуючи свої вимоги тим, що заповіт було складено внаслідок помилки, погроз та обману збоку позивача та він не відповідає дійсному волевиявленню її бабусі, яка на час складання заповіту була хвора та була в безпорадному стані.
Згідно ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, щодо того що позивач не надав достатніх доказів на підтвердження позовних вимог. Жодних доказів того, що в момент складання заповіту ОСОБА_5 знаходилась в хворобливому, безпорадному стані суду не надано, в матеріалах справи взагалі відсутні будь-які медичні документи щодо стану здоров’я ОСОБА_5, чи експертні висновки. Жодних беззаперечних доказів щодо того, що спадкодавець помилялась в суті заповіту, склала його на невигідних умовах, чи мала інше волевиявлення ніж те, яке в ньому вказано позивачем теж не надано, як і доказів погроз з боку будь-кого на спадкодавця, чи іншого насильства яке привело до спотворення суті волевиявлення.
Навпаки, як вбачається із матеріалів справи, заповіт складений ОСОБА_5 та посвідчений 08 вересня 1994 року державним нотаріусом Восьмої Запорізької державної нотаріальної контори (а.с. 8), відповідає вимогам чинного на той час законодавства, форма та посвідчення заповіту відповідає вимогам інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Окрім цього, у спадкодавця на протязі ще 21 місяця с часу складення заповіту до моменту смерті була можливість а інших доказів в цій частині не надано щодо складання нового заповіту, що вона не зробила.
Твердження позивача щодо невиконання відповідачем обов'язків по догляду за матір'ю не стосуються предмету спору, бо не є підставою для визнання заповіту недійсним.
Тому суд першої інстанції вірно вважав, і з цим погоджується і колегія суддів, що позивачем не доведено, що заповіт був укладений з порушенням норм діючого на той час законодавства, позивачка не навела переконливих доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Позовні вимоги є необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню у повному обсязі.
Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 4 ст. 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.
Позивач звернулась з позовом фактично не в своїх інтересах а в інтересах померлого, який за життя набув право власності лише на Ѕ частину вказаного майна, і вона не може бути спадкоємцем після смерті батька на майно право власності на яке той не набув за життя, тому вказаним заповітом її права жодним чином не були порушені.
Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються, та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуально права, чи його висновки не відповідають обставинам справи, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст. 307, 308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів,
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 листопада 2010 року по цій справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий: Судді: