КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Єдиний унікальний номер справи № 755/17313/17 Головуючий у суді першої інстанції - Катющенко В.П.

Номер провадження № 22-ц/824/13327/2021 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2021 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді: Яворського М.А.,

суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,

за участю секретаря - Владімірової О.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану представником Соколовською Оксаною Володимирівною , на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Чернишова Вікторія Валеріївна, про визнання недійсним договору дарування квартири, застосування двосторонньої реституції, -

ВСТАНОВИВ:

В листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири, застосування двосторонньої реституції, відповідно до якого просила суд: визнати недійсним з моменту укладення Договір дарування квартири, укладений 01 квітня 2017 року між нею та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу, Чернишовою В.В., та зареєстрований в реєстрі за № 727, застосувавши наслідки недійсності Договору дарування квартири у вигляді двосторонньої реституції шляхом повернення квартири за адресою: АДРЕСА_1 , у її власність; стягнути з відповідача судові витрати.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилалась на те, що 01 квітня 2017 року між сторонами був укладений спірний Договір, за умовами якого вона подарувала, а ОСОБА_3 прийняла у дар належну позивачу на праві особистої власності квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 19,3 кв.м, загальною площею 43,0 кв.м.

Позивач вказувала, що напередодні укладення Договору, сторони домовилися, що за отримання дарунку квартири у м. Києві, відповідач подарує позивачу дві квартири у м. Маріуполь, та 26 жовтня 2017 року відповідачем була видана відповідна розписка про те, що вона зобов`язується виконати свої зобов`язання та в рахунок подарованої квартири у м. Києві, зобов`язується подарувати ОСОБА_1 однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , та двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , а також - здійснити доплату у розмірі 1 500 доларів США до 09 листопада 2017 року.

Позивач зазначала, що вона з відповідачем перебувала у дружніх відносинах, а тому вона не мала підстав не довіряти ОСОБА_3 , однак жодного нерухомого майна у її власність відповідачем передано не було, а тому вона фактично залишилася без житла, оскільки подарована нею квартира була єдиним її нерухомим майном, призначеним для проживання.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 вважає, що оспорюваний Договір був укладений шляхом зловживання її довірою та обману зі сторони відповідача, а також вважає його фіктивним, оскільки він мав на меті вчинення прихованого правочину - договору міни, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсним.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 12 липня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - Соколовська О.В. подала апеляційну скаргу, у якій вказує, що судом неповно досліджено обставини, що мають значення для справи, а висновки суду, викладені у рішенні, не відповідають фактичним обставинам справи.

Так, апелянт зазначає, що розписка від 26 жовтня 2017 року на думку суду не має відношення до справи, оскільки складена через пів року після дарування спірної квартири, однак саме наявність вказаної розписки свідчить про те, що між сторонами виникли правовідносини, що походять з договору міни.

Апелянт звертає увагу й на невигідність умов договору дарування для ОСОБА_1 , оскільки остання відчужила шляхом укладення договору дарування своє єдине нерухоме майно та фактичного єдине місце проживання, а відповідач набувала на вигідних для неї умовах житло в м. Києві, не перебуваючи з позивачем ні в сімейних, ні в родинних відносинах. Вважає, що очевидною є усна домовленість сторін про обмін однієї квартири в м. Києві на дві в м. Маріуполі.

Представник ОСОБА_1 - Соколовська О.В. вказує на реєстрацію місця проживання свого довірителя у спірній квартирі, що на її думку, також свідчить про відсутність наміру ОСОБА_1 вчиняти безоплатний договір дарування на користь ОСОБА_3 .

Разом з тим наголошує, що ОСОБА_1 з дитинства має поганий зір, який протягом останніх п`яти років не піддається корекції окулярами, що підтверджується наявними в матеріалах справи медичними висновками, а тому прочитати оскаржуваний договір самостійно вона не могла, що спростовує покази відповідача про відсутність жодних зауважень про зір та можливість прочитати текст договору.

Підсумовуючи викладене, апелянт з посиланням на необґрунтоване та не вмотивоване відхилення доказів, неналежну оцінку наявних в матеріалах справи доказів, неповне з`ясування фактичних обставин справи та невідповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи, просить апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції, ухваливши нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

22 вересня 2021 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив від представника ОСОБА_3 - Костенка В.П. відповідно до якого вважає оскаржуване судове рішення законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не відповідають дійсності, а тому просить апеляційний суд залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Так, представник відповідача у відзиві вказує, що не відповідають дійсності обставини наявності між сторонами усних домовленостей про укладення договору міни, оскільки рішення про дарунок спірної квартири позивач прийняла самостійно, в свою чергу відповідач її попереджала про серйозність таких намірів та просила обміркувати це питання ще раз, оскільки подарунок є дуже цінним. Проте, ОСОБА_1 від свого наміру не відмовилась, неодноразово консультувалась у нотаріуса щодо укладення договору дарування, самостійно забрала свої речі зі спірного житла. Вказане підтверджується показами допитаних свідків і спростовує твердження апелянта щодо укладення між сторонами фіктивного договору дарування замість реального договору міни.

Зазначає, що довідка про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 , а також висновки про стан її здоров`я не є належними доказами та не підтверджують факту введення її в оману ОСОБА_3 , фіктивності правочину, невигідних та тяжких наслідків чи наявності будь-яких усних домовленостей між сторонами. Натомість, позивач на момент укладення оскаржуваного договору мала у своїй власності домоволодіння в Чернігівській області, а тому не позбувалась єдиного житла.

При апеляційному розгляді справи представник апелянта ОСОБА_1 , адвокат Соколовська О.В. підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просила її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. При цьому Соколовська О.В. зазначала, що суд першої інстанції, вирішуючи вказаний спір не дав належної оцінки правовідносинам, які склалися між сторонами вказаної справи, зокрема в частині домовленості про фактичний обмін житловими приміщеннями. Дані обставини фактично були визнані відповідачкою у вигляді написаної розписки від 26 жовтня 2017 року. Разом з тим, в подальшому відповідачка свого слова не дотрималась та відмовилася від укладення аналогічних договорів дарування квартир, що є її власністю та знаходяться в м. Маріуполь, Донецької області.

Представник відповідача у справі ОСОБА_3 , адвокат Костенко В.П. заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. При цьому зазначив, що доводи, викладені як в позові, так і в апеляційній скарзі, не підтверджують факту існування між сторонами будь яких домовленостей щодо обміну сторонами житловими приміщеннями. Посилання позивача на наявну в матеріалах справи розписку від 26 жовтня 2017 року не може бути підставою для висновку про те, що вказані домовленості існували на час укладення оспорюваного договору, оскільки вона написана лише після перебігу 6 місяців після укладення спірного договору, тому не може бути підставою для висновку про наявність вказаних домовленостей.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Так, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 мотивував своє рішення тим, що за наявними матеріалами справи судом не було встановлено наявності на час укладення оспорюваного договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року будь-яких усних чи письмових домовленостей та зобов`язань з боку відповідача передати у майбутньому у власність ОСОБА_1 будь-яке нерухоме майно, у тому числі квартири у м. Маріуполь, а також грошові кошти. При цьому, вказано, що оспорюваний договір дарування квартири також не містить жодних застережень щодо такого роду зобов`язань з боку обдарованої.

Судом першої інстанції також було зазначено, що наявна в матеріалах справи розписка від 26 жовтня 2017 року складена майже через півроку після укладення оспорюваного Договору дарування квартири від 01 квітня 2017 року, а відтак, на переконання суду, її зміст не міг впливати на укладення позивачем такого договору і тому не може бути предметом дослідження в межах розгляду позовних вимог про визнання договору дарування недійсним.

В оскаржуваному рішенні також зазначено, що позивачем не доведено обставин навмисного введення її відповідачем в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Обставини, викладені позивачем не можуть бути підставою для визнання договору дарування недійсним внаслідок обману.

Апеляційний суд не може погодитись із вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 01 квітня 2017 року між ОСОБА_1 , як дарувальником, та ОСОБА_3 , як обдарованою, було укладено Договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу, Чернишовою В.В., та зареєстрований в реєстрі за № 727 (а.с.5-6, т.1).

Відповідно до п. 1 Договору Дарувальник, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно, подарувала, а Обдарована прийняла у дар належну Дарувальнику на праві особистої власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 , жилою площею - 19,3 кв.м, загальною площею - 43,0 кв.м.

У п. 11 Договору Дарувальник та Обдарована підтверджують, що їм роз`яснено нотаріусом законодавство щодо визнання угод недійсними та зміст п. 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України 24.01.2006 року за № 45. Сторони цього правочину свідчать, що мають здоровий глузд, тверду пам`ять та ясну свідомість, діють добровільно, однаково розуміють значення своїх дій та не помиляються у відношенні цього договору, у них відсутні обставини, які примусили укласти цей договір на невигідних стосовно себе умовах, а також ніяких заперечень, зауважень, доповнень до цього договору вони не мають, підтверджують дійсність намірів його укладення, а також те, що він не носить характеру фіктивного та удаваного, не є договором зловмисним, що зміст договору відповідає їх волі, про що свідчать особисті підписи під цим правочином.

Крім того, у п. 13 Договору сторони підтверджують, що цей договір вчинюється за відсутності тяжкої обставини та обставин, що спонукають вчинити даний договір на вкрай невигідних умовах. У сторін відсутні будь-які заперечення щодо кожної з умов договору, вони однаково розуміють значення договору, умови та правові наслідки для кожної із сторін. Дарувальник та Обдарована також стверджують, що не обмежені в праві укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними повністю або частково, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього Договору.

Договір був підписаний сторонами у присутності приватного нотаріуса, Чернишової В.В. , а також містить застереження про тещо, що нотаріусом був зроблений усний переклад тексту договору з української на російську мову.

Згідно з Інформаційною довідкою № 103550180 від 13 листопада 2017 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта об`єкт нерухомого майна реєстраційний номер: 1213566980000 - однокімнатна квартира, загальною площею 43 кв.м, житловою площею 19,3 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності зареєстрований за ОСОБА_3 31 травня 2017 року, номер запису про право власності: 20776502 (а.с.11-13, т.1).

Крім того, в матеріалах справи міститься також копія розписки ОСОБА_3 від 26 жовтня 2017 року наступного змісту : «Я, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язуюсь виконати свої зобов`язання та у рахунок подарованої мені квартири у АДРЕСА_1 зобов`язуюсь: подарувати однокімнатну квартиру по: АДРЕСА_5 та двокімнатну квартиру: АДРЕСА_6 та обіцяну мною доплату у розмірі 1 500 доларів США до 09.11.17 р. зобов`язуюсь передати у власність ОСОБА_1 шляхом дарчої» (а.с.7, т.1).

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами справи виник спір щодо дійсності укладеного правочину, зокрема щодо дійсності договору дарування квартири з тих підстав, що вказаний правочин укладено з метою приховування іншого правочину - договору міни.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.

Згідно з частинами першою - третьої, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно зі статтями 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Звертаючись з позовом про визнання недійсним договору дарування, позивач переслідує як кінцеву мету захист свого права власності на майно, яким вона розпорядилася за оспорюваним правочином. Зокрема, апелянт наголошує на тому, що оспорюваний договір було укладено з метою приховування іншого правочину, зокрема договору міни.

Згідно зі статтею 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати на момент вчинення правочину.

В матеріалах справи міститься також копія розписки ОСОБА_3 від 26 жовтня 2017 року наступного змісту : «Я, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язуюсь виконати свої зобов`язання та у рахунок подарованої мені квартири у АДРЕСА_1 зобов`язуюсь: подарувати однокімнатну квартиру по: АДРЕСА_5 та двокімнатну квартиру: АДРЕСА_6 та обіцяну мною доплату у розмірі 1 500 доларів США до 09.11.17 р. зобов`язуюсь передати у власність ОСОБА_1 шляхом дарчої» (а.с.7, т.1).

Відповідно до положень статті 715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов`язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.

Системний аналіз матеріалів справи дає підстави для висновку, що суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про те, що написана ОСОБА_3 розписка від 26 жовтня 2017 року не свідчить про те, що між сторонами склались правовідносини, що випливають із договору міни.

Так, із тексту вказаної розписки ОСОБА_3 від 26 жовтня 2017 року вбачається, що остання зобов`язується виконати взяті на себе зобов`язання та у рахунок подарованої їй квартири у АДРЕСА_1 зобов`язується передати у власність ОСОБА_1 шляхом дарчої: однокімнатну квартиру по: АДРЕСА_5 та двокімнатну квартиру: АДРЕСА_6 та здійснити обіцяну нею доплату у розмірі 1 500 доларів США до 09 листопада 2017 року.

Укладаючи оспорюваний правочин, а саме договір дарування від 01 квітня 2017 року, воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, оскільки як вбачається із розписки, наявної в матеріалах справи, сторони мали на меті укладення саме договору міни, за яким ОСОБА_1 мала подарувати ОСОБА_3 квартиру в місті Києві, а ОСОБА_3 в подальшому мала укласти договір дарування щодо двох квартир в м. Маріуполь на ім`я ОСОБА_1 .

Укладений оспорюваний договір дарування квартири від 01 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання змісту договору міни об`єктів нерухомого майна. Крім того, стороною відповідача не було належним чином спростовано наявність вказаної розписки.

Враховуючи вищевикладені обставини, апеляційний суд доходить висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у вказаній частині та визнання укладеного договору дарування квартири недійсним.

Висновок суду першої інстанції та доводи відповідача проте, що факт написання ОСОБА_3 розписки після спливу 6 місяців з моменту укладення правочину не впливає на суть та правомірність укладення договору дарування колегія суддів вважає помилковим, оскільки написання відповідачкою вказаної розписки підтверджує попередньої домовленості сторін щодо дійсних намірів при укладенні вказаного правочину направленої саме на обмін житловими приміщеннями, який фактично не був реалізований лише з вини відповідачки, яка ухилилася від виконання взятих на себе усних домовленостей.

Таким чином колегія суддів доходить висновку про те, що між сторонами фактично виникли зобов`язання визначені статтею 715 ЦК України, однак вони були реалізовані частково позивачкою шляхом укладення договору дарування, що не відповідало її внутрішній волі, та відповідній форму визначені законом, тому вказаний правочин в силу ст. 203, 215 ЦК України повинен бути визнаний недійсним.

Щодо заявлених позовних вимог про застосування двосторонньої реституції, то апеляційний суд керується наступним.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Апеляційний суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту свого права, зокрема шляхом застосування двосторонньої реституції (відновлення становища яке існувало до порушення) не є належним способом захисту прав ОСОБА_1 у даних правовідносинах, оскільки визнання договору дарування недійсним є підставою для повернення відповідачкою отриманого за вказаним договором майна позивачу.

Відповідно до положень статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Таким чином, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції, оскаржуване судове рішення не можна назвати законним та обґрунтованим в розумінні ст.263 ЦПК України, у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваного судового рішення з ухваленням нового про часткове задоволення поданої позовної заяви ОСОБА_1 .

Згідно до ст. 141 ЦПК України визначено, що суд апеляційної чи касаційної інстанціях, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача у разі задоволення позову.

Оскільки апелянтом за подачу позовної заяви було сплачено судовий збір у розмірі 1280 грн, а за подачу апеляційної скарги у розмірі 1920 грн, що разом становить 3200 грн, а апеляційну скаргу задоволено на 50%, тому апеляційний суд стягує вказану суму судового збору - 1600 грн. з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .

Керуючись ст. 203, 215 ЦК України, ст. 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд , -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Соколовською Оксаною Володимирівною , задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 липня 2021 року скасувати та ухвалити у вказаній справі нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати недійсним з моменту укладення Договір дарування квартири АДРЕСА_4 , що укладений 01 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Чернишовою В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 727.

В задоволенні іншої частини вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 (зареєстрована: АДРЕСА_7 РНКОПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати в розмірі 1600 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови викладено 06 грудня 2021 року.

Головуючий суддя : М.А.Яворський

Судді: Т.Ц.Кашперська

В.О.Фінагеєв