Постанова

Іменем України

14 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 127/15416/19

провадження № 61-1061св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

заявник - Міністерство юстиції України, яке діє в інтересах ОСОБА_1,

боржник - ОСОБА_2,

заінтересована особа - Орган опіки та піклування Вінницької районної державної адміністрації,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, на постанову Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Берегового О. Ю., Сала Т. Б., Стадника І. М.,

Короткий зміст вимог клопотання

У червні 2019 року Міністерство юстиції України, діючи в інтересах громадянина Королівства Данія ОСОБА_1, звернулося до суду з клопотанням про визнання на території України рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Клопотання мотивоване тим, що 16 липня 2018 року Державною адміністрацією Королівства Данії у справі, ініційованій заявником ОСОБА_1, було винесено тимчасове рішення про опіку.

05 жовтня 2018 року Судом Колдінгу (Королівство Данія) ухвалено рішення про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 (справа

№ ВS-25938/2018-КОL).

ОСОБА_2 зазначене рішення не оскаржувала і воно набрало законної сили.

10 жовтня 2018 року до Міністерства юстиції України через Міністерство зі справ дітей та соціальних питань Королівства Данії надійшло клопотання громадянина Королівства Данія ОСОБА_1 про визнання в Україні вказаного рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року.

З урахуванням наведеного, та у порядку, передбаченому Главою 2 Розділу IХ Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) для виконання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, посилаючись на Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (далі - Конвенція про батьківську відповідальність), яка набрала чинності для України з 01 лютого 2008 року, учасницею якої є Королівство Данія, статті 15, 19 Закону України «Про міжнародні договори України», статті 81, 82 Закону України «Про міжнародне приватне право», Головне територіальне управління юстиції у Вінницькій області, діючи в інтересах громадянина Королівства Данія ОСОБА_1, просило задовольнити клопотання про визнання на території України рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, передачу всіх прав опіки над дитиною ОСОБА_4 його батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 16 грудня 2019 року, залишеною без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2020 року, клопотання Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, яке діє в інтересах ОСОБА_1, задоволено.

Визнано на території України рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, передачу всіх прав опіки над дитиною ОСОБА_4 його батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Суди виходили з відсутності передбачених частиною другою статті 468 ЦПК України та статтею 23 Конвенції про батьківську відповідальність підстав для відмови у визнанні на території України рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року з посиланням на те, що розглядаючи клопотання про визнання рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року на території України, суд не може входити в обговорення правильності вказаного рішення по суті. Суди дійшли висновку, що ОСОБА_2 достовірно було відомо про вимоги ОСОБА_1 щодо передачі повної тимчасової опіки над сином ОСОБА_4 його батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, вона була повідомлена уповноваженим органом Королівства Данія про те, що під час розгляду зазначеної справи вона не може подорожувати разом з сином за межі країни; під час розгляду справи про передачу прав опіки над дитиною ОСОБА_4, Судом Колдінгу було вжито усіх необхідних заходів щодо виклику ОСОБА_2 та повідомлення її про розгляд справи, у тому числі ОСОБА_2 було призначено адвоката під час розгляду вказаної справи, який в її інтересах звернувся до суду із зустрічними вимогами про повну опіку над сином.

Постановою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, постанову Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції зазначив, що:

- з дослідженого судами рішення від 05 жовтня 2018 року Суду Колдінгу (Королівство Данія) про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ОСОБА_1, убачається, що справа розглядалася за відсутності ОСОБА_2 за посередництва призначеного їй адвоката, «ОСОБА_2 була викликана до суду через видання «Державний вісник», але вона не відкликнулася на запрошення»;

- спростовуючи доводи ОСОБА_2 про те, що заходи батьківської відповідальності було вжито без надання їй можливості бути заслуханою судом, суди виходили з того, що під час розгляду справи про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ОСОБА_1, Суд Колдінгу вживав усіх передбачених заходів щодо встановлення місцезнаходження ОСОБА_2 та повідомлення її про слухання справи;

- у зв'язку з тим, що місце проживання ОСОБА_2 не вдалося встановити, судове повідомлення про слухання справи у порядку, передбаченому статтею 159 Закону про судочинство Королівства Данія, було опубліковано у Офіційному віснику. У випадку повідомлення про цивільну справу шляхом опублікування судового повідомлення у Офіційному віснику, особа (відповідач) вважається належним чином повідомленим після публікації судового повідомлення Офіційному віснику. Такого висновку суди попередніх інстанцій дійшли, належно не перевіривши доводи ОСОБА_2 про те, що на дату ініціювання ОСОБА_1 справи про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, передачу йому всіх прав опіки над дитиною (17 липня 2018 року), вона не перебувала у Данії, оскільки у зв'язку з психологічним насильством чоловіка змушена була залишити місце проживання та тимчасово перебувати разом із малолітнім сином у Кризовому центрі міста Фредерісія, а потім повернулася до України за адресою її постійного місця проживання, що була достовірно відома ОСОБА_1, який неодноразово відвідував її в Україні, однак про розгляд зазначеної справи не повідомив;

- у контексті доводів ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 достовірно було відоме її місце постійного проживання в Україні, куди могло бути направлено повідомлення суду про розгляд справи про опіку над ОСОБА_4, суди не звернули увагу та не надали оцінки тим обставинам, що рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ОСОБА_1, було ухвалено 05 жовтня 2018 року, а вже 10 жовтня 2018 року до Міністерства юстиції України через Міністерство зі справ дітей та соціальних питань Королівства Данії надійшло клопотання громадянина Королівства Данія ОСОБА_1 про визнання в Україні зазначеного рішення, що може свідчити про його обізнаність про місце перебування

ОСОБА_2 з дитиною на території України;

- відхиляючи доводи заявника про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки його аргументам про відсутність підстав для задоволення клопотання про визнання рішення іноземного суду у зв'язку з тим, що дитина протягом тривалого часу адаптувалася в Україні, а тому наслідки рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року про скасування спільної опіки над ОСОБА_4 та передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ОСОБА_1, явно більше не відповідають інтересам благополуччя дитини, суд апеляційної інстанції обмежився лише посиланням на те, що такі доводи не заслуговують на увагу, оскільки в рішенні іноземного суду йдеться про опіку над дитиною, і не стосується переміщення дитини з однієї країни в іншу. Проте такий висновок апеляційного суду є необґрунтованим, оскільки наслідком визнання рішення іноземного суду про передачу всіх прав опіки над дитиною ОСОБА_1, буде повернення дитини у країну проживання батька;

- таким чином, перевіряючи законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, апеляційний суд не виправив недоліків неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають істотне значення для вирішення зазначеної справи, зокрема не надав належної оцінки доводам ОСОБА_2 про те, що їй не була надана можливість бути заслуханою під час розгляду Судом Колдінгу (Королівство Данія) справи про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ОСОБА_1, а також її аргументів щодо наявності передбачених пунктом b) статі 10 Конвенції підстав для відмови у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, внаслідок чого дійшов передчасного висновку про залишення ухвали суду першої інстанції без змін.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 16 грудня 2019 року скасовано та постановлено нову.

У задоволенні клопотання Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, що діє в інтересах ОСОБА_1, про визнання на території України рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, передачу всіх прав опіки над дитиною ОСОБА_4 його батьку ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

- заперечуючи щодо задоволення клопотання про визнання в Україні рішення іноземного суду, ОСОБА_2 посилалася на наявність передбаченої пунктом с) частини другої статті 23 Конвенції підстави, вказуючи, що розгляд справи відбувався без її участі та зазначаючи про відсутність в матеріалах справи доказів належного її сповіщення судом Колдінгу про розгляд справи. Беззаперечним фактом з боку учасників справи є те, що ОСОБА_2 не була присутня при розгляді справи про скасування спільної опіки і не була заслухана Судом Колдінгу. З наявної в матеріалах справи довідки слідує, що суд намагався повідомити ОСОБА_2 шляхом направлення повістки через поліцію, через Державну адміністрацію, муніципалітет, за допомогою електронних засобів - направлення повідомлення на адресу електронної пошти (т. 1, а. с. 19). Остаточно ОСОБА_2 була викликана до суду через видання «Державний вісник», але вона не відкликнулася на запрошення. Проаналізувавши обставини, за яких державні органи намагалися зв'язатися з ОСОБА_2, колегія суддів вважає, що суд формально підійшов до питання повідомлення ОСОБА_2 про слухання справи та не вчинив дій, щоб заслухати ОСОБА_2 з приводу опіки. Що стосується направлення повідомлень ОСОБА_2 на електронну адресу, то заслуговують на увагу твердження апелянта щодо того, що згадана електронна скринька була створена не нею, а чоловіком, і така позиція не є безпідставною, адже з поведінки ОСОБА_1 видно, що останній був занадто зацікавлений у вирішенні питання його повної опіки і в досягненні бажаного результату як найшвидше та будь-яким способом. Це підтверджується тим, що на дату ініціювання ОСОБА_1 справи про скасування спільної опіки над ОСОБА_4 (17 липня 2018 року) ОСОБА_2 не перебувала у Данії, оскільки у зв'язку з психологічним насильством чоловіка змушена була залишити місце проживання та тимчасово перебувати разом із малолітнім сином у Кризовому центрі міста Фредерісія, а потім повернулася до України за адресою її постійного місця проживання. Також незрозумілою є поведінка ОСОБА_1, коли останній 22 червня 2018 року приймав участь в розгляді питання Державною адміністрацією про тимчасову опіку над ОСОБА_4, а 26 червня 2018 року розгляд цієї справи був закритий на підставі вказівки ОСОБА_1. У подальшому, вирішення питання Державною адміністрацією про тимчасову опіку було відновлено 16 липня 2018 року знову ж таки за його клопотанням і в період, коли йому достовірно було відомо про залишення ОСОБА_2 разом з сином території Данії. ОСОБА_1 було достовірно відоме постійне місце проживання ОСОБА_2 в Україні, чого він не заперечував у судовому засіданні при розгляді клопотання про визнання в Україні рішення Суду Колдінгу;

- рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) про скасування спільної опіки над дитиною та передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ухвалено 05 жовтня 2018 року, а вже 10 жовтня 2018 року до Міністерства юстиції України через Міністерство зі справ дітей та соціальних питань Королівства Данії надійшло клопотання - заява ОСОБА_1 про визнання в Україні зазначеного рішення, в якому вказана адреса ОСОБА_2 (АДРЕСА_1), що свідчить про його обізнаність про місце перебування ОСОБА_2 з дитиною на території України (т. 1, а. с. 24). ОСОБА_1 не надав Суду Колдінгу інформацію про місце проживання ОСОБА_2 на території України з метою вручення їй судового повідомлення, що забезпечило б її право бути заслуханою у цій справі, чим позбавив Суд Колдінгу можливості повідомити ОСОБА_2 про слухання справи в порядку, передбаченому національним законодавством. Про вірогідність того, що ОСОБА_2 разом із сином повернулася до України, вказано у самому рішенні Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року. Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і комерційних справах від 15 листопада 1965 року, до якої Королівство Данія приєдналося у 1969 році, передбачено, що Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном. Відповідно до § 159 Закону про судочинство Королівства Данія судове повідомлення може друкуватися в Офіційному віснику, якщо: 1) місце проживання особи або місце реєстрації чи місце роботи в цій країні не вдалося встановити; або 2) відповідний іноземний орган відмовляється або не виконує запит на судове повідомлення відповідно до § 158. Суд Колдінгу не звертався до уповноважених органів України щодо вручення судового повідомлення ОСОБА_2 Оскільки на момент розгляду справи про скасування спільної опіки над дитиною ОСОБА_2 перебувала за межами країни, Суд Колдінгу мав змогу доручити компетентному органу України вручити ОСОБА_2 виклик до суду. Тому, враховуючи викладене, не можна стверджувати, що Судом Колдінгу дотримано вимог щодо належного повідомлення ОСОБА_2 про дату, час і місце розгляду справи;

- з матеріалів справи слідує, що ні поліція, ні муніципалітет, ні суд не намагалися з'ясувати (як під час розгляду справи Державною адміністрацією про тимчасову опіку, так і в суді) місце проживання ОСОБА_2, що також свідчить про формалізм при підході до питання належного повідомлення про розгляд справи та отримання пояснень ОСОБА_2;

- з вироку Суду Колдінгу (Королівство Данія) про скасування спільної опіки слідує, що суд для захисту ОСОБА_2 відповідно до положень § 449 Судово-процесуального кодексу призначив адвоката. Призначений ОСОБА_2 адвокат не надавав жодних пояснень та клопотань на захист прав та інтересів ОСОБА_2, що також підтверджує однобічність та поверхневість при вирішенні спору щодо опіки. Про невідкладність випадку розгляду справи за відсутності матері, щодо якої припиняється опіка над малолітньою дитиною, у судовому рішенні не зазначено. Повідомлення Державною адміністрацією учасників справи про тимчасову опіку щодо неможливості подорожувати за межі країни з сином ОСОБА_4 не замінює собою належне повідомлення судом про розгляд справи;

- крім того, є й інші підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду. Так, підпунктом 3 пункту 1 Закону України «Про ратифікацію Європейської конвенції про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми» від 06 березня 2008 року № 135-VI встановлено застереження до статті 17 Європейської конвенції про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20 травня 1980 року, яка ратифікована Україною 06 березня 2008 року та набрала чинності 01 листопада 2008 року, про те, що за наявності будь-якої з підстав, визначених у статті 10 Конвенції, у випадках, передбачених статтями 8 і 9 Конвенції, Україна залишає за собою право відмовитися від визнання та виконання надісланих їй рішень стосовно опіки над дітьми. Пунктом b) частини 1 статі 10 вказаної Конвенції передбачено, що у визнанні та виконанні рішення іноземного суду може бути відмовлено, якщо встановлено, що через зміну обставин, у тому числі через закінчення часу, але не через просту зміну місця проживання дитини після неправомірного переміщення, наслідки первісного рішення явно більше не відповідають інтересам благополуччя дитини. Пунктом b) статті 15 Конвенції визначено, що перш ніж ухвалити рішення згідно з пунктом «b» пункту 1 статті 10 Конвенції, відповідний орган запитуваної Держави може вимагати проведення будь-яких перевірок. 21 жовтня 2019 року судом першої інстанції до участі у даній справі залучено орган опіки та піклування в особі Вінницької районної державної адміністрації, який зобов'язано надати суду письмовий висновок щодо обставин, зазначених у клопотанні про визнання на території України рішення Суду Колдінгу. Враховуючи, що суд, як орган запитуваної Держави, скористався правом, передбаченим пунктом b) статті 15 Конвенції, помилковим є твердження представника ОСОБА_1 про безпідставне залучення органу опіки та використання їхнього висновку. Відповідно висновку органу опіки та піклування, наданого на виконання вимог указаної ухвали, після повернення в Україну ОСОБА_2 разом з малолітнім сином ОСОБА_4 та її старшим сином проживають у будинку її батьків, дитина перебуває на грудному вигодовуванні та соматично здорова, фізичний розвиток дитини відповідає віку. Дитина з першого дня свого життя постійно перебуває з матір'ю ОСОБА_2 Перебуваючи тривалий час в Україні, соціально адаптувалася, їй забезпечені належні побутові умови, умови для фізичного, духовного, освітнього розвитку. Різка зміна укладу життя, розлучення дитини з матір'ю може негативно вплинути на фізичне і психічне здоров'я дитини (т. 1, а. с. 164). Тобто встановлено, що малолітня дитина адаптувалася в Україні, спілкується та проживає з родичами в Україні з 01 липня 2018 року. На час розгляду справи дитині виповнилося 3 роки 2 місяці та на території України дитина проживає 2 роки 5 місяців. Таким чином, дитина, перебуваючи тривалий час в Україні, соціально адаптувалася, їй забезпечені належні побутові умови, умови для фізичного і духовного, освітнього розвитку, через що існує ризик негативного впливу на психічне здоров'я дитини, різкої зміни укладу життя, до якого звикла дитина. З моменту переміщення пройшло більше двох років (з 01 липня 2018 року до 15 грудня 2020 року) і дитина прижилася у новому середовищі, що відповідно до пункту b) частини першої статті 10 Конвенції від 20 травня 1980 року є підставою для відмови у визнанні рішення іноземного суду;

- ОСОБА_1 намагався спростувати таку позицію шляхом проведення комплексної судової психолого-психіатричної експертизи, оскільки у ОСОБА_2, на його переконання, були виявлені психічні розлади. Однак апеляційним судом відмолено у задоволенні вказаного клопотання, зокрема, з підстави відсутності в матеріалах справи медичних документів, висновків спеціалістів, які б підтверджували наявність у ОСОБА_2 будь-яких захворювань психічного характеру з моменту народження дитини і до моменту подання клопотання про призначення експертизи;

- наслідком визнання судом України рішення Суду Колдінгу про передачу всіх прав опіки над дитиною буде повернення дитини у країну проживання батька, а повернення до попереднього місця проживання, до того ж без матері, враховуючи малолітній вік дитини, явно не відповідає інтересам дитини, яким повинне надаватися першочергове значення (про що вказано в преамбулі Конвенції про батьківську відповідальність). При цьому батько не позбавлений права на спілкування з дитиною і держава Україна буде сприяти цьому.

Аргументи учасників справи

Зміст та доводи касаційної скарги

У січні 2021 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

У касаційній скарзі представника ОСОБА_1 зазначає, що:

- відсутній висновок щодо застосування пункту с) частини другої статті 23 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року. Єдина постанова Верховного Суду, в якій зазначається про ці норми Конвенції, є постанова Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у даній справі. Однак цю постанову Верховного Суду не можна визнати такою, в якій викладено висновок Верховного Суду щодо питання застосування вищенаведених норм права у подібних правовідносинах, оскільки в ній зазначено, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно з'ясували обставини, що мають істотне значення для вирішення зазначеної справи. 3 цих міркувань Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, тобто для з'ясування додаткових обставин справи. Крім того, Верховний Суд не встановлював фактів неналежного повідомлення ОСОБА_2 та того, що дитина адаптувалась в Україні, оскільки у суду касаційної інстанції відсутні такі повноваження. Під час нового розгляду апеляційний суд на усунення цих недоліків встановив додаткові обставини, які не були предметом розгляду Верховним Судом при прийнятті постанови від 16 вересня 2020 року. Таким чином, не можна вважати, що у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року мало місце застосування цих норм матеріального права;

- якщо припустити, що постановою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року застосовано вказані норми Конвенцій, то від таких висновків слід відступити, оскільки вони винесені в порушення застосування Верховним Судом та Європейським судом з прав людини статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як установлено судами, ОСОБА_2 неправомірно перемістила спільну дитину ОСОБА_4 з Данії в Україну. Конвенція про батьківську відповідальність покладає на того з батьків, який неправомірно вивіз дитину з Держави-учасниці, певні негативні правові наслідки, а також зобов'язує Держав-учасниць вчиняти заходи щодо негайного повернення дитини (статті 7, 50 Конвенції). При цьому Конвенція не передбачає підстав для відмови у поверненні дитини. Отже, положення Конвенції про батьківську відповідальність стосуються не тільки питань визнання рішень іноземного суду про встановлення батьківської відповідальності, але й питання про повернення дитини, яка була незаконно переміщена в іншу Державу;

- наслідком визнання судом України рішення Суду Колдінгу про передачу всіх прав опіки над дитиною буде повернення дитини у країну проживання батька. У першу чергу, ОСОБА_1 добивався шляхом подання відповідного звернення по цій Конвенції визнання рішення Суду Колдінгу в Україні. Крім того, у формулярі звернення, який заповнено ОСОБА_1 міститься Розділ 6 «Заява про повернення дитини». Цей розділ також заповнений. Отже, заявник скористався механізмом, передбаченим Конвенцією про батьківську відповідальність щодо повернення дитини. Таким чином, у цій справі вирішується одночасно два питання: повернення дитини, яка була неправомірно переміщена та визнання рішення іноземного суду про встановлення батьківської відповідальності. Те, що Міністерство юстиції України в клопотанні зазначило лише одне з цих питань, а саме тільки про визнання рішення Суду м. Колдінгу від 05 жовтня 2018 року, та не зазначило в прохальній частині про запит на повернення дитини в Данію, не може звужувати права ОСОБА_1 на розгляд його запиту на повернення дитини;

- апеляційний суд не міг приймати до уваги позицію органу опіки та піклування, які не погоджуються з тим, що потрібно повернути дитину до Данії, оскільки це прямо заборонено статтею 7 Конвенції про батьківську відповідальність;

- по застосуванню Конвенції про викрадення дітей Верховним Судом напрацьована значна практика, яка дозволить краще тлумачити норми Конвенції про батьківську відповідальність в частині повернення неправомірно переміщених дітей. Висновки Верховного Суду щодо застосування Конвенції про викрадення дітей можуть бути застосовані під час застосування норм Конвенції про батьківську відповідальність за аналогією;

- у випадку, якщо з дати незаконного переміщення дитини до початку процедури у державному органі України як держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року, то наявність даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі, не має правового значення;

-дитина ОСОБА_4 з народження - ІНФОРМАЦІЯ_1 і до прибуття в Україну постійно проживав у державі свого походження Королівстві Данія. У 2018 році між подружжям почали виникати конфлікти, у зв'язку з чим 12 квітня 2018 року ОСОБА_2 вирішила переїхати проживати від ОСОБА_1 до Кризового центру, заявивши, що чоловік нібито піддавав її психологічному насильству. Проте в подальшому заяву в поліцію по факту насильства не подавала. ОСОБА_1 звернувся до Державної адміністрації міста Коліднга для отримання контактів з ОСОБА_4, а в подальшому просив встановити спільну опіку. У ході розгляду справи про спільну опіку, а саме 22 червня 2018 року державна адміністрація провела зустріч з обома батьками, яким було доведено, що ніхто з них не може подорожувати за межі країни з ОСОБА_4 під час розгляду справи про опіку. Дане рішення діяло протягом чотирьох тижнів до передачі справи до суду. При цьому державна адміністрація та інші соціальні служби продовжували сприяти контактам батька ОСОБА_1 з своїм сином ОСОБА_4. 25 червня 2018 року Посольством України у Королівстві Данія ОСОБА_4 за одноосібною заявою матері було зареєстровано громадянином України та на його ім'я видано посвідчення особи на повернення в Україну. 01 липня 2018 року ОСОБА_2 разом з сином ОСОБА_4 виїхали до України на підставі посвідчення особи на повернення в Україну. Отже, станом на 01 липня 2018 року офіційними органами Данії встановлено спільну опіку батьків над дитиною і його переміщення матір'ю без згоди батька порушило спільну опіку. А також переміщення здійснено в порушення заборони, встановленої адміністративними органами Данії, що за визначенням Конвенції про батьківську відповідальність (частина друга статті 7 Конвенції) є неправомірним переміщенням. Вказані обставини також встановлено Судом Колдінгу в рішенні від 05 жовтня 2018 року, а також судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі. Таким чином, переміщення ОСОБА_4 в Україну відбулось у порушення встановленої спільної опіки над дитиною та в порушення заборони адміністративних органів Данії, а тому є неправомірним;

- ОСОБА_2 не заперечує тієї обставини, що вона не має наміру повертати сина до держави її постійного місця проживання. Більш того, наполягає на тому, щоб суди України фактично визнали законність залишення дитини в Україні за відсутності на те згоди батька. Фактично ОСОБА_2 протиправно набула одноосібну опіку над дитиною. З тих пір контакти дитини з батьком припинились повністю. Неправомірність переміщення дитини призводить до того, що органи Королівства Данії зберігають свою юрисдикцію для вирішення питань батьківської відповідальності, а Держава України несе зобов'язання по Конвенції про батьківську відповідальність повернути дитину;

- щодо висновку апеляційного суду про відсутність доказів про належне повідомлення ОСОБА_2 про слухання справи в Суді Колдінгу та надання їй можливості бути заслуханою цим судом, то належить врахувати, що встановлення опіки над дитиною є невідкладним випадком, який повинен вживатись в найкоротший термін в інтересах дитини. Тому такі заходи можуть вживатись навіть без надання особі можливості бути заслуханою;

- апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання представника ОСОБА_1 щодо проведення комплексної судової психолого-психіатричної експертизи.

Короткий зміст відзиву

У березні 2021 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 надійшов відзив, у якому вона просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, посилаючись на обґрунтованість і законність висновків суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні клопотання. Апеляційним судом ретельно перевірено наявні у матеріалах справи докази фактично неналежного повідомлення ОСОБА_2 про слухання справи судом Колдінгу попри його достовірну обізнаність про перебування її у цей час в Україні, незважаючи на що, судом Колдінгу не було вжито заходів для належного її повідомлення у порядку, передбаченому Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і комерційних справах від 15 листопада 1965 року. Клопотання в інтересах стягувача було подано та розглядалося судами на підставі статті 468 ЦПК України, яка регулює визнання або невизнання на території України рішення іноземного суду та не передбачає одночасного розгляду питань про повернення дитини. При цьому, зазначена норма права міститься у розділі IX ЦПК України, який регламентує, зокрема, визнання та виконання рішень іноземних судів, у тому числі порядок та форму звернень (у вигляді клопотання про визнання рішення іноземного суду). Тому є неспроможними доводи про те, що ОСОБА_1 у формулярі звернення заповнив розділ 6, який має назву «Заява про повернення дитини», у зв'язку з чим судам слід було розглядати не клопотання Міністерства юстиції про визнання рішення суду Колдінгу, а безпосередньо «заяву ОСОБА_1 зазначену в формулярі-зверненні, а не його інтерпретацію, яка зазначена в клопотанні про визнання в Україні рішення іноземного суду поданого Головним територіальним управлінням юстиції у Вінницькій області».

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження у складі колегії із п'яти суддів.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 08 грудня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що між громадянином Королівства Данія ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_2 зареєстровано шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Колдінг (Данія) народився ОСОБА_4, батьками якого є громадянин Королівства Данія ОСОБА_1 та громадянка України ОСОБА_2

У довідці соціального працівника Кризового центру міста Фредерісія від 04 червня 2018 року (в перекладі українською мовою) вказані обставини: «ОСОБА_2 разом з своїм сином ОСОБА_4 з 12 квітня 2018 року перебувала у вказаному Кризовому центрі. Причиною перебування ОСОБА_2 в центрі було її бажання піти від чоловіка, який піддавав її психічному насильству впродовж довгого часу. ОСОБА_2 походить з України і пройшла процедуру возз'єднання сім'ї з чоловіком. Її син є громадянином Данії. Після возз'єднання сім'ї ОСОБА_2 перебувала на утриманні чоловіка, що припинилося після того, як ОСОБА_2 пішла з дому, тому вона звернулась до муніципалітету Колдінг по матеріальну допомогу. ОСОБА_2 бажає розірвати шлюб з чоловіком і проживати разом зі своїм сином, тому під час перебування в Кризовому центрі вона подала заяву про розірвання шлюбу і в даний час очікує відповіді від державного управління. Окрім того, був збережений контакт між ОСОБА_4 та його батьком на той період, поки питання, що стосуються співпраці та батьківської відповідальності, вирішуються державною адміністрацією» (т. 1, а. с.104).

У вироці Суду Колдінгу від 05 жовтня 2018 року відповідно до інформації, наданої кризовим центром, ОСОБА_2 разом із сином виїхала з кризового центру 28 червня 2018.

25 червня 2018 року Посольством України у Королівстві Данія ОСОБА_4 було зареєстровано громадянином України та на його ім'я видано посвідчення особи на повернення в Україну.

На підставі посвідчення особи на повернення в Україну 01 липня 2018 року ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_4 виїхали до України (т. 1, а. с. 105-107).

16 липня 2018 року Державною адміністрацією Королівства Данії у справі, ініційованій заявником ОСОБА_1, винесено рішення про тимчасову опіку. В даному рішенні описано розгляд заяви ОСОБА_1 про тимчасову опіку над ОСОБА_4, а саме те, що на час розгляду батьки розділяють опіку. Обом батькам зазначено, що ніхто з них не може подорожувати за межі країни з ОСОБА_4 під час розгляду справи про опіку. Розгляд справи про тимчасову опіку було закрито у Державній адміністрації 26 червня 2018 року на підставах вказівки ОСОБА_1, з огляду на те, що ні кризовий центр, ні муніципалітет не були стурбовані тим, що ОСОБА_2 покине країну. У зв'язку з новим клопотанням ОСОБА_1 про повну тимчасову опіку на 16 липня 2018 року останній заявив, що ОСОБА_2 не приводила сина на зустрічі з часу, як покинула кризовий центр, він намагався з нею зв'язатися і не міг це зробити, він боїться, що ОСОБА_2 взяла дитину з собою до України. Державна адміністрація зв'язалася з муніципалітетом, який повідомив, що муніципалітет різними способами намагався зв'язатися з ОСОБА_2, однак не зміг, і має підозру, що ОСОБА_2 взяла дитину з собою до України, кризовий центр не знає, де знаходиться ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 53-60).

05 жовтня 2018 року Судом Колдінгу (Королівство Данія) ухвалено вирок про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ОСОБА_1 (справа № ВS-25938/2018-КОL) (т. 1, а. с. 38-42).

Рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року набрало законної сили.

Після ухвалення вироку ОСОБА_1 звернувся із заявою до Міністерства у справах дітей та соціальних питань Данії, яке звернулося до Міністерства юстиції України, для визнання в Україні вказаного рішення Данії.

Заперечуючи щодо задоволення клопотання про визнання в Україні рішення іноземного суду ОСОБА_2 посилалася на наявність передбаченої пунктом с) частини другої статті 23 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року підстави, вказуючи, що розгляд справи відбувався без її участі та зазначаючи про відсутність в матеріалах справи доказів належного її сповіщення судом Колдінгу про розгляд справи.

21 жовтня 2019 року судом першої інстанції до участі у справі залучено орган опіки та піклування в особі Вінницької районної державної адміністрації, який зобов'язано надати суду письмовий висновок щодо обставин, зазначених в клопотанні про визнання на території України рішення Суду Колдінгу.

Згідно висновку органу опіки та піклування, наданого на виконання вимог згаданої ухвали, після повернення в Україну ОСОБА_2 разом з малолітнім сином ОСОБА_4 та її старшим сином проживають у будинку її батьків, дитина перебуває на грудному вигодовуванні та соматично здорова, фізичний розвиток дитини відповідає віку. Дитина з першого дня свого життя постійно знаходиться з матір'ю ОСОБА_2 Перебуваючи тривалий час в Україні, соціально адаптувалася, їй забезпечені належні побутові умови, умови для фізичного, духовного, освітнього розвитку. Різка зміна укладу життя, розлучення дитини з матір'ю, може негативно вплинути на фізичне і психічне здоров'я дитини.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких мотивів.

Відповідно до статті 471 ЦПК України рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.

Згідно частин шостої, сьомої статті 463 ЦПК України за наслідками розгляду клопотання, а також заперечення у разі його надходження суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. У визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, встановлених статтею 468 цього Кодексу.

У статті 468 ЦПК України передбачено, що клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено: 1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо раніше ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, яка порушена до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Кодексом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) якщо раніше в Україні було визнано та надано дозвіл на виконання рішення суду іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання; 9) в інших випадках, встановлених законами України.

Відповідно до статті 23 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 136-VI, заходи, ужиті органами Договірної Держави, визнаються в силу закону в усіх інших Договірних Державах. У визнанні, однак, може бути відмовлено: a) якщо захід було вжито органом, юрисдикція якого не ґрунтувалася на одній з підстав, передбачених у Розділі II; b) якщо заходу було вжито, за винятком невідкладних випадків, у рамках судового або адміністративного провадження, без надання дитині можливості бути заслуханою в порушення основних принципів процедури Держави, в якій було подано прохання; c) на прохання будь-якої особи, яка стверджує, що захід порушує її батьківську відповідальність, якщо такого заходу було вжито, за винятком невідкладних випадків, без надання такій особі можливості бути заслуханою; d) якщо таке визнання явно суперечить публічному порядку Держави, в якій було подано прохання, з урахуванням найвищих інтересів дитини; e) якщо захід є несумісним із заходом, ужитим пізніше в не-Договірній Державі звичайного місця проживання дитини, у разі, якщо останній задовольняє вимоги визнання в Державі, в якій було подано прохання; f) якщо не дотримано процедури, передбаченої в статті 33.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 638/1720/20 (провадження № 61-6497св21) зазначено:

«Відповідно до частини сьомої статті 473 ЦПК України у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, встановлених статтею 468 цього Кодексу.

Під «повідомленням про процес» слід розуміти саме сповіщення судом сторін про місце та час розгляду справи, що свідчитиме про ефективне забезпечення сторін «правом на суд».

Відповідно до частини першої статті 500 ЦПК України суди України виконують доручення іноземних судів про надання правової допомоги щодо вручення викликів до суду чи інших документів, допиту сторін чи свідків, проведення експертизи чи огляду на місці, вчинення інших процесуальних дій, переданих їм у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - дипломатичними каналами.

Згідно з частинами першою, другою статті 501 ЦПК України доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів виконується у судовому засіданні або уповноваженим працівником суду за місцем проживання (перебування, місцем роботи) фізичної особи чи місцезнаходженням юридичної особи. Виклик до суду чи інші документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, вручаються особисто фізичній особі чи її представникові або представникові юридичної особи під розписку.

Порядок передачі судових та позасудових документів регулюється Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2052-III «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» з відповідними заявами та застереженнями, та яка набула чинності для України з 01 грудня 2001 року (далі - Конвенція про вручення).

Конвенція про вручення також ратифікована США 24 серпня 1967 року. Тобто Україна та США є учасниками Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах.

Відповідно до статті 1 Конвенції про вручення ця Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Згідно зі статтею 3 Конвенції про вручення орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках.

Статтею 15 Конвенції про вручення передбачено, що судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві та це було здійснено в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту. Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя незалежно від положень частини першої цієї статті може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

Згадана правова норма застосовується за умов необхідності повідомлення фізичної особи - нерезидента, який є відповідачем у справі, про наявність справи, яка розглядається судом, для надання особі можливості вжиття заходів захисту, а саме, належного ознайомлення зі справою та вимогами інших сторін, підготовки власної позиції, доказів, доводів та міркувань тощо. Положення Конвенції про вручення не допускають винесення судом рішення у справі до виконання певних умов у разі неявки відповідача.

Відмовляючи в задоволенні клопотання про визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, суд першої інстанції, зокрема, виходив із того, що лише під час перебування в Україні боржнику стало відомо про наявність судового розгляду та постановлення рішення Вищим Судом Каліфорнії, в тому числі і щодо встановлення опікунства над дитиною та визначення місця проживання дитини. Стягувачем та його представником не надано доказів щодо вручення боржнику ОСОБА_2 судових документів або доказів щодо її повідомлення про розгляд справи на території США.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково клопотання про визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, апеляційний суд вважав, що висновок суду першої інстанції про відсутність доказів повідомлення ОСОБА_2 про розгляд справи судом США спростовується наявною заявою, підписаною ОСОБА_2 та поданою до суду США, щодо її вимог у справі № 19LВFL00640, що свідчить про її обізнаність про існування спору, а також про повідомлення ОСОБА_2 зазначено в самому судовому рішенні.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки вказаній заяві та не перевірив, чи є зазначений документ «повідомленням про процес», тобто сповіщення судом сторін про місце та час розгляду справи, особливо враховуючи те, що вказана заява датована 03 червня 2019 року, в той час як судовий розгляд справи з ухваленням відповідного рішення відбувся лише 18 грудня 2019 року.

Апеляційний суд не спростував висновок суду першої інстанції про відсутність доказів на підтвердження факту вручення боржнику ОСОБА_2 судових документів у зв`язку з їх відсутністю у матеріалах справи та не звернув належної уваги на те, що коли документ, поданий на підтвердження виклику сторони в судове засідання, не свідчить про те, яким чином та коли їй вручено цей виклик, і вона оспорює цей факт, суд повинен з`ясувати дійсні обставини її виклику на підставі інших поданих сторонами доказів, а в необхідних випадках - запитати із суду, що постановив рішення, й оглянути документи про виклик сторони, встановлені процесуальним законодавством, за яким провадився розгляд справи.

Апеляційний суд зазначеного не врахував та не надав належної правової оцінки доводам ОСОБА_2 про те, що вона разом із дитиною з 13 червня 2019 року перебуває на території України за адресою їх постійного місця проживання, про що було відомо заявнику. З вказаного часу до моменту ухвалення рішення Вищого Суду Каліфорнії від 18 грудня 2019 року будь-які судові документи щодо розгляду справи їй надіслано та вручено не було жодним зі способів, передбачених положеннями Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах.

Разом із тим, безумовною підставою відмови в задоволенні клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду є той випадок, коли відповідач не брав участі у процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не було своєчасно і належним чином вручено виклик у суд, оскільки жодна особа не може бути позбавлена доступу до суду та права бути заслуханою під час розгляду справи, особливо в надчутливих правовідносинах, що стосуються визначення місця проживання дітей».

Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і комерційних справах від 15 листопада 1965 року, до якої Королівство Данія приєдналося у 1969 році, передбачено, що конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Відповідно до § 159 Закону про судочинство Королівства Данія судове повідомлення може друкуватися в Офіційному віснику, якщо: 1) місце проживання особи або місце реєстрації чи місце роботи в цій країні не вдалося встановити; або 2) відповідний іноземний орган відмовляється або не виконує запит на судове повідомлення відповідно до §158.

У справі, що переглядається:

у запереченні щодо задоволення клопотання про визнання в Україні рішення іноземного суду ОСОБА_2 вказувала що розгляд справи відбувався без її участі та зазначала про відсутність в матеріалах справи доказів належного її сповіщення судом Колдінгу про розгляд справи;

апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 не була присутня при розгляді справи про скасування спільної опіки і не була заслухана Судом Колдінгу. Згідно наявної в матеріалах справи довідки суд намагався повідомити ОСОБА_2 шляхом направлення повістки через поліцію, через Державну адміністрацію, муніципалітет, за допомогою електронних засобів - направлення повідомлення на адресу електронної пошти. Остаточно ОСОБА_2 була викликана до суду через видання «Державний вісник», але вона не відкликнулася на запрошення;

апеляційний суд встановив, що суд формально підійшов до питання повідомлення ОСОБА_2 про слухання справи та не вчинив дій, щоб заслухати ОСОБА_2 з приводу опіки. Так, стосовно направлення повідомлень ОСОБА_2 на електронну адресу, то електронна скринька була створена не нею, а чоловіком, оскільки з поведінки ОСОБА_1 видно, що останній був занадто зацікавлений у вирішенні питання його повної опіки і в досягненні бажаного результату як найшвидше та будь-яким способом. Це підтверджується тим, що на дату ініціювання ОСОБА_1 справи про скасування спільної опіки над ОСОБА_4 (17 липня 2018 року) ОСОБА_2 не перебувала у Данії, оскільки у зв'язку з психологічним насильством чоловіка змушена була залишити місце проживання та тимчасово перебувати разом із малолітнім сином у Кризовому центрі міста Фредерісія, а потім повернулася до України за адресою її постійного місця проживання. Також незрозумілою є поведінка ОСОБА_1, коли останній 22 червня 2018 року приймав участь в розгляді питання Державною адміністрацією про тимчасову опіку над ОСОБА_4, а 26 червня 2018 року розгляд цієї справи був закритий на підставі вказівки ОСОБА_1. У подальшому вирішення питання Державною адміністрацією про тимчасову опіку було відновлено 16 липня 2018 року знову ж таки за його клопотанням і в період, коли йому достовірно було відомо про залишення ОСОБА_2 разом із сином території Данії;

апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 було достовірно відоме постійне місце проживання ОСОБА_2 в Україні, чого він не заперечував у судовому засіданні при розгляді клопотання про визнання в Україні рішення Суду Колдінгу. Рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) про скасування спільної опіки над дитиною та передачу всіх прав опіки над дитиною його батькові ухвалено 05 жовтня 2018 року, а вже 10 жовтня 2018 року до Міністерства юстиції України через Міністерство зі справ дітей та соціальних питань Королівства Данії надійшло клопотання-заява ОСОБА_1 про визнання в Україні зазначеного рішення, в якому вказана адреса ОСОБА_2 (АДРЕСА_1), що свідчить про його обізнаність про місце перебування ОСОБА_2 з дитиною на території України (а. с. 24, т. 1). ОСОБА_1 не надав Суду Колдінгу інформацію про місце проживання ОСОБА_2 на території України з метою вручення їй судового повідомлення, що забезпечило б її право бути заслуханою у цій справі, чим позбавив Суд Колдінгу можливості повідомити ОСОБА_2 про слухання справи в порядку, передбаченому національним законодавством. Про вірогідність того, що ОСОБА_2 разом із сином повернулася до України, вказано у самому рішенні Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року. Суд Колдінгу не звертався до уповноважених органів України щодо вручення судового повідомлення ОСОБА_2 Оскільки на момент розгляду справи про скасування спільної опіки над дитиною ОСОБА_2 перебувала за межами країни, Суд Колдінгу мав змогу доручити компетентному органу України вручити ОСОБА_2 виклик до суду. Тому Судом Колдінгу не дотримано вимог щодо належного повідомлення ОСОБА_2 про дату, час і місце розгляду справи. Ні поліція, ні муніципалітет, ні суд не намагалися з'ясувати (як під час розгляду справи Державною адміністрацією про тимчасову опіку, так і в суді) місце проживання ОСОБА_2, що також свідчить про формалізм при підході до питання належного повідомлення про розгляд справи та отримання пояснень ОСОБА_2

За таких обставин, установивши, що ОСОБА_2 не була належним чином повідомленою про розгляд справи і їй не було надано можливість бути заслуханою в суді з приводу питання припинення її опіки над дитиною, апеляційний суд, зважаючи на наявність підстав, передбачених пунктом с) частини другої статті 23 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року, пунктом 2 частини другої статті 468 ЦПК України, зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання на території України рішення Суду Колдінгу (Королівство Данія) від 05 жовтня 2018 року про скасування спільної опіки над ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, передачу всіх прав опіки над дитиною ОСОБА_4 його батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2. У зв'язку із цим суду апеляційної інстанції обґрунтовано скасував ухвалу суду першої інстанції та відмовив у задоволення клопотання.

Разом із тим суд апеляційної інстанції, установивши, що ОСОБА_2 не була належним чином повідомленою про розгляд справи, помилково як на підставу для відмови у задоволенні клопотання додатково послався також і на те, що дитина, перебуваючи тривалий час в Україні, соціально адаптувалася, їй забезпечені належні побутові умови, умови для фізичного і духовного, освітнього розвитку, через що існує ризик негативного впливу на психічне здоров'я дитини, різкої зміни укладу життя, до якого звикла дитина.

Тому постанову суду апеляційної інстанції належить змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду частково прийнята без дотримання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, задовольнити частково.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2020 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук