Справа № 2-461/11

Категорія 21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

31 січня 2011 року Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді –          Рейнарт І.  М. ,

при секретарі –                    Віштак С. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2

– про визнання договору дарування удаваною угодою, кваліфікацію його таким, що є договором довічного утримання та розірвання зазначеного договору –

В С Т А Н О В И В :

 позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 1997р. між ним та його дочкою, відповідачкою по справі, удаваною угодою, кваліфікувати його як договір довічного утримання та розірвати договір довічного утримання, посилаючись на те, що перед укладенням договору між ними існувала домовленість про те, що відповідачка після отримання в дарунок квартири бере на себе зобов'язання щодо довічного догляду за позивачем, однак не виконує взяті на себе зобов'язання.

Також у позовній заяві позивач зазначає, що відповідачка ввела його в оману щодо необхідності підписання саме договору дарування, а не узгодженого договору довічного утримання, а він не був обізнаний з даного питання. Позивач вважає, що укладений з відповідачкою договір дарування є удаваним правочином, так як фактично ними був укладений договір довічного утримання.

Позивач стверджує, що після укладення вказаного договору протягом 12 років з відповідачкою були нормальні стосунки, він самостійно міг себе матеріально утримувати та не потребував значного догляду, тому не вимагав від відповідачки виконання укладеного договору довічного утримання. Однак, у 2010р. його стан здоров'я значно погіршився, з серпня 2010р. по жовтень 2010р. він перебував у лікарні, але відповідачка жодного разу його не провідала, не здійснювала інших дій щодо догляду та придбання ліків, що свідчить про небажання відповідачки здійснювати будь-які дії щодо його утримання, тому він просить розірвати укладений з відповідачкою договір довічного утримання.

Також позивач зазначає, що строк позовної давності ним не пропущений, оскільки він дізнався про порушення відповідачкою своїх зобов'язань лише в січні 2010р.

Представник позивача у судовому засіданні позов та його підстави підтримав, додавши, що позовні вимоги заявляються на підставі ст. 235 ЦК України, що конкретні умови договору довічного утримання між сторонами не обговорювалися, відповідачка зобов'язалася утримувати позивача у разі його хвороби, забезпечувати його ліками та здійснювати інших витрати, пов'язані з доглядом.

Відповідачка та її представник у судовому засіданні позов та його підстави не визнали, посилаючись на те, що відповідачка, маючи намір змінити місце проживання, у 1997р. уклала договір доручення та надала завдаток на придбання спірної квартири. За пропозицією позивача договір купівлі-продажу був укладений на його ім'я, щоб у подальшому укласти договір дарування, так як не хотів, щоб чоловік відповідачки міг претендувати на спірну квартиру.

Відповідачка стверджує, що у подальшому вона продала квартиру, власницею якої була, та на вимогу позивача віддала йому отримані від продажу квартири гроші.

Також відповідачка пояснила, що до укладення спірного договору приватний нотаріус роз'яснила наслідки укладення даного договору, а також роз'яснила різницю між договором дарування та договором довічного утримання, позивач прочитав текст договору, особисто його підписав, а її мати підписала заяву про згоду на вчинення ним цього договору, так як в той час позивач перебував з нею у зареєстрованому шлюбі.

Відповідачка зазначила, що не обговорювала з позивачем можливість укласти договір довічного утримання, так як такої пропозиції ніколи не висувалося, а вона, як дочка не заперечує проти свого обов'язку доглядати за батьком та піклуватися про нього, однак від такої допомоги батько відмовляється.

Крім того, відповідачка заявила про застосування строків позовної давності, так як для вказаних спорів строк позовної давності становить один рік, а спірний договір був укладений ще в 1997р.

          Вислухавши сторони, свідків, вивчивши надані докази, судом встановлено, що 08 квітня 1997р. між позивачем та відповідачкою був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 (с.с.84). Вказаний договір був зареєстрований у Київському міському БТІ 16 травня 1997р. (с.с.84 зворот).

Відповідно ч. 1 ст. 243 ЦК УРСР (в редакції 1963р.), який діяв на момент укладення спірного договору, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Частиною 2 ст. 58 ЦК УРСР було визначено, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що намір укласти удавану угоду повинні мати кожна сторона угоди.

У судовому засіданні відповідачка заперечувала, що вона мала намір укласти з позивачем договір довічного утримання, а стверджувала, що погодилася на пропозицію позивача укласти договір дарування.

Відповідно до ст. 425 ЦК УРСР за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

У судовому засіданні представник позивача підтвердив, що позивач на момент укладення спірного договору був працездатним, самостійно себе забезпечував та не потребував стороннього догляду, а також, що умови догляду за позивачем сторонами не обговорювалися.

З наданих суду документів вбачається, що позивач став інвалідом 2 групи у вересні 2001р. (с.с.16), інших доказів, які б підтверджували непрацездатність позивача або доказів щодо його стану здоров'я на момент укладення спірного договору суду не надано.

Враховуючи викладене, суд вважає, що у судовому засіданні не було доведено, що позивач мав на меті укласти з відповідачкою договір довічного утримання, що для цього були законні підстави, та що погодив з відповідачкою свій намір укласти договір довічного утримання, обговоривши його умови.

Також  представник позивача у судовому засіданні визнав, що позивач має вищу освіту, викладає у вищому учбовому закладі, перед підписанням договору прочитав його, підпис під договором дарування належить позивачеві, тому суд вважає, що позивач був обізнаний, який саме договір він підписував.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_4, яка посвідчувала спірний договір, пояснила, що до укладення спірного договору вона з'ясовувала наміри сторін з приводу договору, який вони бажають укласти, а також роз'яснила наслідки укладення договору дарування. Свідок стверджує, що сторони договору ознайомилися з текстом договором перед його підписанням, а дружина позивача підписала заяву про її згоду на укладення позивачем також угоди, тому позивач знав, який саме договір ним укладається.

Також свідок ОСОБА_4 пояснила, що, як приватний нотаріус, у 1997р. вона не мала права на посвідчення договору довічного утримання, тому позивач не міг звертатися до неї з даного приводу.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Представником позивача не було надано жодного доказу у підтвердження того, що сторонами була укладена удавана угода, що вона приховувала договір довічного утримання, який сторони насправді уклали, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Суд вважає, що посилання у позовній заяві на необхідність тлумачення правочину, який уклали сторони, є безпідставним, так як договір дарування, який підписано та укладено сторонами, викладено у письмовій формі, відповідно до вимог законодавства, умови договору є зрозумілими та додаткового тлумачення не потребують.

Посилання у позовній заяві на те, що відповідачка ввела в оману позивача щодо необхідності підписання саме договору дарування, не знайшло свого підтвердження у судовому засіданні, оскільки доказів цьому суду надано не було.

При цьому суд вважає необхідним зазначити, що ні позивачем, ні його представником у судовому засіданні, не було заявлено позовних вимог про визнання спірного договору недійсним у зв'язку із тим, що він укладений внаслідок обману, тому відповідно до ст. 11 ЦПК України у суду відсутні законні підстави розглядати такі вимоги.

Посилання позивача та його представника, як у позовній заяві, так я у судовому засіданні, на норми діючого Цивільного Кодексу України, суд вважає безпідставним, так як вони не діяли на момент укладення спірного договору і застосовуватися до правовідносин, які склалися між сторонами у 1997р., не можуть.

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно ч. 3 та 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено сторонами у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідачкою заявлено про застосування строку позовної давності.

Суд вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності з приводу оспорення договору дарування, який ним був укладений з відповідачкою  08 квітня 1997р., що також є підставою для відмови у задоволені позову.

Відповідно до ч. 6 ст. 154 ЦПК України, суд вважає необхідним скасувати вжиті заходи забезпечення позову.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 58, 71, 243, 425 ЦК УРСР (в редакції 1963р.), ст. 267 ЦК України, ст.ст. 11, 60, 154,  212, 214, 215, 223 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

   у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування удаваною угодою, кваліфікацію його таким, що є договором довічного утримання та розірвання зазначеного договору відмовити.

          Арешт, накладений на квартиру АДРЕСА_1 ухвалою суду від 22 листопада 2010р., скасувати.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя                                                                                               І. М. Рейнарт