№2-2805/09

Категорія 45

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2009 року м. Житомир

Богунський районний суд міста Житомира

в складі:

суддя - Грибан І.О.

секретар - Ковальчук Т.С.

розглянув у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частину спільного сумісного майна, визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на майно в порядку спадкування, -

ВСТАНОВИВ:

В січні 2009 року позивачка ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом на захист своїх

інтересів та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В позовній заяві та в

її обгрунтування в судовому засіданні позивачка та її представник зазначали, що з 23.07.1988

року до квітня 1996року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . В шлюбі мають двоє дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

До шлюбу 29.02.1988р. ОСОБА_2 придбав за договором купівлі-продажк будинок

АДРЕСА_1 . Будинок складався з житлової кімнати 1-3, площею 12.5 кв.м,кухні1-2,площею 14,5 кв.м.,тамбура та надвірних будівель : сараю Б,сараю В,туалету У та огорожі.

В червні 1988року чоловік отримав дозвіл на добудову до будинку. Після реєстрації

шлюбу за спільні кошти вони розпочали добудову. На той час позивачка проживала в селі у

своєї матері та займалася підсобним господарством з метою отримання коштів на

будівництвом спільного будинку. Крім того, гроші позичала її мама у своїх знайомих. Всі

кошти вона передавала своєму чоловіку. Які будівельні матеріали і в якій кількості

придбавалися чоловіком для будівництва їй не відомо. Знає,що організацією будівництва

займався відповідач ОСОБА_3 . Після введення в серпні 1989 р. добудови в експлуатацію

будинок чоловіка складався з приміщень : коридор 1-1 площею 9,1 кв.м; житлова кімната 1-2

площею кв.м.; кімната 1-3 площею 12,8 кв.м.; кухня 1-4 площею 14,1 кв.м.; ванна кімната 1-5

площею 5,3 кв.м, кімнати 1-6 площею 14,1 кв.м.; кімнати 1-7 площею 17,5 кв.м. Були

знесені сарай Б і В, та побудовано гараж площею 24 кв.м. В січні 1990 року чоловік продав

відповідачу ОСОБА_3 19/100 частин будинку, а саме кімнати 1-2 та 1-3. Коридор та

кухня були в спільному користуванні. В подальшому через непорозуміння в користуванні

сім`ї позивачки залишилися кімнати 1-6 та 1-7, в зв`язку з чим було облаштовано окремий

вхід до цих приміщень і одну з кімнат використовували під кухню.

Після розірвання шлюбу через зловживання чоловіком спиртними напоями вона

продовжувала проживати з ним в тих же приміщеннях. А в жовтні 2005р. вдруге уклали

шлюб. Чоловік продовжував зловживати спиртними напоями, з 18.07.07р. по 02.08.07р.

перебував на стаціонарному лікуванні в облнаркодиспансері, однак продовжував вживати спиртні напої, бомбував. В травні 2008р. помер. Після смерті чоловіка в листопаді 2008р. їй

стало відомо,що в жовтні 2007р. чоловік подарував 81/100 частину будинку своєму братові - відповідачу ОСОБА_3 .

Оскільки за час спільного проживання в зареєстрованому шлюбі будинок чоловіка суттєво збільшився, то посилаючись на вимоги ст. 24 КпШС України та 62 СК України просила визнати спільною сумісною власністю подружжя 81/100 частку будинку .Визнати за нею право власності на 81/200 (1/2 від 81/100 часток будинку) ідеальної частки будинку.

Враховуючи, що її чоловік без її згоди розпорядився належною їй часткою в спільному сумісному майні, а також здійснив відчуження будинку без згоди органу опіки та піклування, порушивши тим самим права неповнолітнього сина, просила визнати договір дарування від 19.10.07р., укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недійсним. Оскільки вона своєчасно звернулася в нотаріальну контору з заявою про прийняття спадщини після померлого чоловіка, то просила визнати за нею та сином ОСОБА_2 право власності на 81/200 частину будинку,як на спадкове майно в рівних частках.

Позивач ОСОБА_2 , що приймав участь в справі після досягнення повноліття, позовні вимоги, заявлені на його користь підтримав з тих самих підстав.

Відповідач ОСОБА_4 проти задоволення позову на користь своїх матері та брата не заперечував.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували. Вказували на те, що спірний будинок придбавався за кошти відповідача ОСОБА_3 та батьків його дружини. Оформлено будинок було на молодшого брата ОСОБА_2 , оскільки той був ще неодружений, а відповідач не міг прописати свою сім`ю через недостатність житлової площі в будинку. Добудову здійснював також відповідач за кошти своєї сім`ї. Брати лише допомагали здійснювати деякі будівельні роботи, зв`язку з чим, він в подальшому виділив їм по одній кімнаті для проживання, а саме приміщення 1-6,1 -7.Добудова будинку здійснювалася за рахунок знесених сараїв літери

В та Б. В добудові до будинку позивачка участі не приймала, оскільки не працювала, а небувала в декреті то з першим, то з другим сином. В Житомир переїхала після народження другого сина. Приміщенням кухні сім`я позивачки не користувалася, плитка розташовувалася в одній із двох кімнат, які вони займали. Вхід в будинок був спочатку спільний, в подальшому позивачка з чоловіком зробили собі окремий вхід. Про те, що будинок первісно придбавався для сім`ї відповідача позивачка знала і не заперечувала проти отвору купівлі-продажу частини будинку, що відбувся між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в 1990 році. В частині будинку , в якій проживала сім`я відповідача а ні позивачка, а ні її сім`я не проживали навіть в той період, коли відповідач з сім`єю біля десяти років перебував на заробітках в Росії . Вказували на те,що позивачкою не доведено в суді, що саме , їїкошти, або спільні кошти її сім`ї значно збільшилася цінність будинку. Крім того, вказували на пропуск позивачкою строку позовної давності з вимог про визнання будинку спільною сумісною власністю подружжя, оскільки з 1990 року,після виділення їм на сім`ю приміщень 1-6 та 1-7 із всього будинку, знала про порушене право. Просили відмовити їй в задоволенні позовних вимог.

Щодо позовних вимог ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним , вказували, що позивач на час укладення угоди не мав права власності в частину будинку, а лише мав право користування жилим приміщенням в цьому будинку. Після укладання говору дарування цього права позивач позбавлений не був і зберігає його на даний час. Оскільки права неповнолітньої дитини не були істотно порушені укладеною угодою, то угода не може бути з цих підстав визнана недійсною.

Третя особа - приватний нотаріус Рогальска Р.М. проти позову в частині визнання договору дарування від 19.10.07р. недійсним заперечувала. Вказувала, що при посвідченні вказаної угоди нею було перевірено волевиявлення сторін, всі необхідні правовсгановлюючі документи та дозволи. Згідно домової книги перевірено прописку неповнолітніх дітей та дозвіл органу опіки та піклування на відчуження будинку.

Розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, виходячи з зазначених позивачами підстав та наданих в їх обгрунтування доказів, суд приходить до наступного висновку.

Позивачка ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі між особою двічі: з 23.07.1988 року по квітень 1996 року та з жовтня 2005 року.

До укладення шлюбу ОСОБА_2 мав у приватній власності будинковолодіння АДРЕСА_2 { а.с.11-12). Згідно технічної документації (а.с.89-90) будинковолодіння складалося з кімнати 2-3 площею 12,5 кв.м.,кухні 2-2 площею 9,4 кв.м., коридору 2-1 площею 4,4 кв.м.,сараїв Б та В ,туалету У,огорожі.

Майнові правовідносини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на час перебування в першому шлюбі регулювалися лювалися кодексом про шлюб та сім`ю України (КпШС).

Відповідно до вимог ст.. 24 КпШС України майно , яке належало кожному з подружжя до оруження є власністю кожного з них.

Відповідно до вимог ст.. 25 КпШС України якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності в наслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю.

Позивачка на протязі спільного сімейного життя позов щодо визнання майна спільною

сумісною власністю та визнання за нею права на це майно не заявляла, хоча з її пояснень вбачається, що з боку відповідача ОСОБА_3 не тільки не визнавалося її право на спірне

майно(добудову до будинку) , але й не визнавалося право її чоловіка на добудову, зокрема

зазначає.що спочатку проживали всі разом в перебудованому будинку, а потім відповідач

видідив їй та чоловіку в користування лише кімнату та кухню, а рештою будинку

користувався своєю сім`єю. Проти такого порядку користування її чоловік ( якого вона

вважає власником всього будинку) не заперечував.

На момент продажу в січні 1990 року ОСОБА_2 17/100 частин будинку

ОСОБА_3 жила площа будинку становила 56 кв.м.. Продано було дві кімнати 1-2 та 1-3

житловою площею 27 кв.м. ( а.с. 91-93). Тобто чоловіком позивачки було продано

відповідачу і частину будинку що була перебудована.

Таким чином, позивачка знала про невизнання власниками будинку її права на

добудову , але не зверталася за захистом свого невизнаного права з 1990року.

В квітні 1996року було в органах РАГС зареєстровано розірвання шлюбу між

позивачкою та ОСОБА_2 .

Питання поділу майна та визнання права власності позивачка також не вирішувала,

Відповідно до вимог ст.. 29 КпШС України для вимог про поділ майна, яке є спільною

сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної

давності не залежного від того, залишилися вони проживати разом чи ні.

Отже, починаючи з квітня 1996року і до 05.10.2005р. ( реєстрація шлюбу вдруге)

минуло більше ніж три роки.

Крім того, відповідно до вимог статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана

довести ті обставини, на які вона покладається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивачка не надала суду достатніх і беззаперечних доказів того, що час шлюбу спірне

майно істотно збільшилося у своїй цінності в наслідок трудових або грошових затрат

другого з подружжя. З технічної документації на будинок вбачається, що згідно договору

купівлі-продажу від 29.02.1988 року ОСОБА_2 придбав житлової будинок жилою

площею 12,5 кв.м., що згідно технічної документації на будинок ( на квітень 1983 р.)

складався з приміщень 2-1,2-2,2-3, сараю В та сараю «Б». В подальшому сарай В був взагалі

знесений, а на місці сараю Б розташована прибудова, що вказує на збільшення жилої площі

за рахунок надвірних будівель та споруд. Клопотання про проведення будівельно-технічної

експертизи сторонами не заявлялося.

З показів свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 вбачається, що першими в будинку оселилася сім`я відповідача ОСОБА_3 . Добудову також здійснював він. Лише після закінчення добудови в будинку почали проживати позивачка, її чоловік та двоє дітей. Користувалися вони одразу лише двома кімнатами, в одні з яких розміщувалася кухня.

Щодо показів свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , то вони не були свідками безпосереднього використання коштів матері позивачки на будівельні матеріали та будівництво добудови. Свідок ОСОБА_13 взагалі зазначила, що кошти в неї позичалися вже коли позивачка з дітьми проживала в будинку і вівся ремонт. Покази свідка ОСОБА_14 суд оцінює критично, оскільки вона не заперечувала свої неприязні стосунки з відповідачем ОСОБА_3 з часу одруження позивачки ( яка доводиться їй рідною сестрою) з братом відповідача. Крім того, свідок зазначала, що прибудову розпочали ще в 1987 році, і на момент прибудови в будинку була кімната, ванна та туалет , що не відповідає дійсності та спрстовується технічною документацією на будинок ( а.с. 7-10,89).

Таким чином, суд приходить до висновку, позивачкою не доведено, що спірний будинок під час перебування її в шлюбі з ОСОБА_2 станом на квітень 1996 року( час розірвання шлюбу) був спільним сумісним майном подружжя. Вимоги позивачки про визнання за нею права власності на 81/200 частину будинку до задоволення не підлягають.

Вимоги позивачів щодо визнання недійсним договору дарування 81/100 частини будинку

ОСОБА_2 ОСОБА_3 від 19.10.07р. до задоволення не підлягають виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ч.І ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог ч. 1-3,5,6 ст.203 ЦК України.

Відповідно до ч.б ст.203 ЦК України правочин,що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх та неповнолітніх дітей.

На момент вчинення оспорюваної угоди неповнолітній ОСОБА_2 права власності на спірну частину будинку не мав, а лише мав право на користування житловою площею в будинку. Відповідно до вимог ст.. 176 СК України права батьків та дітей на користування житліом. яхе є власністю когось із них, встановлюється законом. Право користування житловим приміщенням в будинку індивідуального житлового фонду у позивача виникло як у члена сім`ї власника будинку, тобто він набув особистий сервітут щодо батьківського майна. З укладанням договору дарування особисті сервітути членів сім`ї дарувальника зберігаються і втрата ними права на житло може відбутися лише з підстав визначених житловим законодавством.

Відповідно до вимог ст.,15 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення або оспорювання. Станом на час звернення позивачів з позовними вимогами правовий статус ОСОБА_2 щодо користування житловим приміщення в спірному будинку не змінився, його право на користування житлом з боку відповідача не порушено. Оскільки в результаті укладання договору дарування правам позивача ОСОБА_16 не було завдано шкоди, то угода не може бути визнана недійсною лише з формальних підстав

Не підлягають задоволенню і вимоги позивачів щодо визнання за ними права власності на 81/200 частину будинку як на спадкове майно після померлого ОСОБА_2 , оскільки є похідними від визнання недійсним договору дарування.

Керуючись ст..ст.. 11,15,60,213,215 ЦПК України, статтями 24,25,29 КпШС України, статтями 60-70 СК України, ст.,215, 203 ЦК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частину спільного сумісного майна, визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на майно в порядку спадкування - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Житомирської області шляхом подання через Богунський районний суд протягом десяти днів, починаючи з дня проголошення рішення, заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги .

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання заяви на апеляційне оскарження, якщо така заява або апеляційна скарга не були подані.

Суддя: