Справа № 310/3535/20

Пр.2/310/90/22

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 січня 2022 року м.Бердянськ

Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі: головуючого судді: Вайнраух Л.А., за участі секретарки судового засідання: Соколової О.В., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Бердянськ у порядку загального позовного провадження цивільну справу №310/3535/20 за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, -

за участі позивача ОСОБА_1 ,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач за допомогою засобів поштового листування 18.05.2020 звернувся до суду із вказаною позовною заявою, згідно з якою (в редакції від 15.01.2021) просить стягнути з держави Російська Федерація на його користь завдану моральну шкоду у сумі 374 000,00 гривень.

Відповідно до позовної заяви, у результаті військової агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалась наприкінці лютого - на початку березня 2014 року, окуповані АР Крим, частина Донецької та Луганської областей. Позивач наголошує, що силові дії Російської Федерації, що тривають з 20.02.2014, є актами збройної агресії відповідно до п. a, b, c, d, g ст.3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генаральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974.

Таким чином, за змістом позовної заяви Російська Федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав й свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, тому обов`язок відшкодування завданих збитків покладено саме на вказаного суб`єкта.

ОСОБА_1 в період з 20.09.2016 по 29.09.2017 брав участь у бойових діях на сході України, що викликало у нього, як громадянина України, безпосереднього учасника бойових дій душевні страждання. Його безпосередня участь в бойових діях, як позивач пояснює за змістом позову, мала істотний вплив на психічний, фізичний, моральний стан, адже за час його перебування в зоні проведення АТО він неодноразово був свідком загибелі та поранення побратимів, інших учасників бойових дій та мирних громадян, особисто постійно піддавався ризику поранення, загибелі; змушений був використовувати зброю та зазнавав інших множинних грубих порушень його конституційних прав, зокрема, гарантованого Конституцією України права на життя, оскільки постійно реально сприймав загрозу бути вбитим або пораненим.

Крім того, як зазначає ОСОБА_1 , від початку збройної агресії Російської Федерації проти України, він, як громадянин України та учасник бойових дій, постійно перебував у пригніченому стані, у нього знизився життєвий тонус, погіршилось загальне самопочуття, що негативно позначилось на його стосунках з оточуючими, призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків, чим йому особисто завдано моральної шкоди, яка підлягає стягненню на переконання позивача. Наведене вище свідчить про завдання моральної шкоди позивачу у результаті протиправних дій Російської Федерації.

Враховуючи вчинення збройної агресії з прямим наміром, відсутності вини постраждалої особи, добрий майновий стан особи, що спричинила моральну шкоду, суттєвий вплив неправомірних дій відповідача на виникнення у позивача моральних страждань, розмір моральної шкоди розрахований із наступного розрахунку: участь в АТО протягом 374 днів, оцінений по 1 000,00 гривень за кожний день участі в АТО.

Із посиланням на ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ст. 1, 3 Конституції України, ст.2, 11, 16, 23, 1167-1168 ЦК України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право», ст.1 Закону України «Про оборону України», Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», ст.1-3,5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Постанову Пленуму №4 від 31.03.1995, оскільки діями відповідача ОСОБА_1 спричинено моральну шкоду, позивач просить задовольнити позов.

Ухвалою судді Мороки С.М. від 01.06.2020 у відкритті провадження у справі відмовлено.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 09.12.2020 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 01.06.2020 у цій справі скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвалою судді Вайнраух Л.А. від 22.12.2020 постановлено залишити без руху позовну заяву ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії проти України, подану в порядку цивільного судочинства, - у зв`язку із виявленими недоліками, надавши позивачу строк - п`ять днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху - для їх виправлення, шляхом подання до матеріалів справи уточненої позовної заяви, яка відповідає вимогам ст.175, 177 ЦПК України.

Ухвалою судді від 20.01.2021 прийнято позовну заяву до розгляду.

Постановлено її копію із додатками надіслати до Посольства Російської Федерації в Україні.

Визначено уповноваженій особі Посольства Російської Федерації в Україні 15-денний строк із дня вручення даної ухвали для надання згоди щодо розгляду даного спору в суді України або висловлення заперечень з цього приводу.

Постановлено у разі ненадання згоди по справі (за принципом мовчазної згоди) після спливу зазначеного строку розглянути питання про відкриття провадження по справі.

Відповідно до мотивувальної частини ухвали судом згідно з ч.4 ст.263 ЦПК України застосовано правові висновки щодо порядку залучення іноземної держави до участі у справі та застосування судового імунітету, здійснені у постанові Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 711/17/19, пр.61-10776св19.

Вказаний пакет документів отриманий відповідачем 12.02.2021, що підтверджено матеріалами цивільної справи (копія поштового повідомлення).

Згідно з ухвалою судді від 29.03.2021 відкрито провадження у цивільній справі, постановлено її розгляд проводити в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Визначено дату, час і місце проведення підготовчого засідання. Визначено відповідачу 15-денний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву. У зазначений строк відповідач має право надіслати суду відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам ст.178 ЦПК України, і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачкою. Роз`яснено вимоги ч.4,8 ст.178 ЦПК України. Зокрема, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами. Крім того, роз`яснено право на подання зустрічного позову.

За змістом зазначеної ухвали суду станом на 29.03.2021 до суду не надійшло жодних відомостей з приводу висловлення заперечень або згоди щодо участі у цивільній справі у якості відповідача.

У мотивувальній частині ухвали суду встановлено, що «Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18.04.1961, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10.06.1993 № 198/93, держава гарантує додержання положень зазначеної Конвенції.

Крім того, порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України «Про міжнародне приватне право», який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Так, ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

За положеннями ч.4 ст.79 вказаного нормативно-правового акту, у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з ч.1 та 2 цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб`єктності. Суверенітет держави має вияв у двох сферах-внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і не підпорядкованість держави іншим державам.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Таким чином, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

Виходячи з наведеного, суд враховує, що строк, визначений ухвалою суду від 20.01.2021, для надання відповіді та висловлення позиції по справі з приводу заявлених позовних вимог, уповноваженою особою - Посольством Російської Федерації, сплинув.

Таким чином, за відсутності заперечень від уповноважених на це органів чи посадових осіб відповідача, за принципом мовчазної згоди, суд дійшов висновку про те, що Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні може бути учасником даної справи у даній, відповідно провадження у справі підлягає відкриттю, перешкоди для здійснення подальших процесуальних дій відсутні.

Справа підсудна Бердянському міськрайонному суду Запорізької області відповідно до п. 5,7 ч.1 ст.76 Закону України «Про міжнародне приватне право».».

Копія ухвали суду отримана відповідачем 07.04.2021 (поштове повідомлення). Про проведення підготовчого засідання у справі відповідач повторно повідомлений засобами поштового листування 07.09.2021 та 18.10.2021.

Ухвалою суду від 15.11.2021 закрито підготовче провадження у справі, призначено її до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

Судові повістки про виклик до суду неодноразово вручені відповідачу, а саме (відповідно до наявних поштових повідомлень) - 22.11.2021, 28.12.2021.

Позивач в судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги й підстави звернення до суду, обставини, у зв`язку із якими просить про відшкодування моральної шкоди. Наголосив, що у зв`язку із збройною агресією не є вимушеним переселенцем, майна, яке знищено та/або пошкоджено, зруйноване, на території Луганської та Донецької областей, АР Крим не має, захворювань та/або поранень у зв`язку із військовою службою не отримав, в полоні не перебував. Ніс військову службу за контрактом, укладення якого є його добровільною волею. Крім грошового забезпечення, ОСОБА_1 під час участі в АТО сплачувалась додаткова винагорода у зв`язку із безпосередньою участю в операції. Внаслідок відсутності вдома погіршене спілкування із близькими, зокрема, двома дітьми та дружиною, оскільки, як військовослужбовець, він мав обмежені можливості зв`язку, враховуючи специфіку військової служби. Позивач зауважив, що контракти щодо військової служби укладав й до початку збройного конфлікту із Російською Федерацією, тобто, на час участі в АТО це не був його перший контракт.

Відповідач не скористався своїм правом, передбаченим ч.1 ст.178, ч.1 ст.191 ЦПК України, відзиву на позов до суду не подав, свою позицію щодо позовних вимог до відома суду не доводив.

Інших заяв по суті справи та зустрічної позовної заяви подано не було, інших процесуальних дій у справі судом не вчинено за відсутності відповідних клопотань.

Представник відповідача в судове засідання повторно не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином шляхом надіслання судових повісток за адресою місцезнаходження, що підтверджено матеріалами справи.

Ч.4 ст.223 ЦПК України передбачено, що, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Як врегульовано ч.1 ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Заяв та клопотань до матеріалів справи не надано, про поважні причини своєї неявки відповідач суд не повідомив, заяв по суті справи не подав. Дата повторного судового засідання призначена завчасно, що видно з матеріалів справи.

Тому у відповідності до ч.4 ст.223 ЦПК України, враховуючи думку позивача, дотримання вимог ч.1 ст.280 ЦПК України, суд вирішує справу на підставі наявних у ній доказів, а саме ухвалив згідно з ч.1 ст.281 ЦПК України розглядати справу в заочному порядку.

Виходячи з засад цивільного судочинства, а саме, п.10 ч.3 ст.2 ЦПК України (розумності строків), суд дійшов висновку про відсутність перешкод для розгляду справи.

Розглянувши позовну заяву, перевіривши доводи позивача відповідно до наданих пояснень, дослідивши наявні письмові докази у справі, суд встановив фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, які склалися між сторонами, та дійшов висновку про те, що позов не підлягає задоволенню у зв`язку із таким.

Судом встановлено, що відповідно до довідки про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, виданої підполковнику юстиції ОСОБА_1 01.11.2016 №30/524 Східним регіональним управлінням Державної прикордонної служби України (м.Харків), він дійсно в період з 20.09.2016 по час видачі довідки безпосередньо приймає участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичній операції на території Луганської та Донецької області: н.п. Краматорськ. Підстава - наказ начальника СхРУ від 23.09.2016 №502-ос, наказ командира ОТУ «Донецьк» с.Успенівка від 23.09.2016 №270. Довідка відповідно до її змісту є підставою для надання особі статусу учасника бойових дій. Оригінал довідки досліджено судом під час розгляду справи.

Згідно з витягом з наказу Начальника Краматорського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (м.Краматорськ) від 29.09.2017 №335-ОС «По особовому складу», відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, постановлено виключити із списків особового складу загону та всіх видів забезпечення підполковника юстиції ОСОБА_1 , помічника начальника загону з правової роботи - начальника групи правового забезпечення, який наказом Голови Державної прикордонної служби України від 21.08.2017 №858-ОС призначений на посаду помічника начальника загону з правової роботи - начальника групи правового забезпечення 8 прикордонного загону (І категорії) Азово-Чорноморського регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України та вибуває для подальшого проходження військової служби до 8 прикордонного загону (І категорії) Азово-Чорноморського регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України (м.Бердянськ). Крім того, наказано надати час для здавання справ та посади у зв`язку з переміщенням до 01.10.2017. Зі списків особового складу та всіх видів забезпечення ОСОБА_1 виключено з 01.10.2017. Щорічна відпустка за 2017 рік не використана. Грошова допомога для оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань виплачені. Також, відповідно до витягу, вирішено згідно наказу МВС №73 від 02.02.2016 виплатити щомісячну грошову винагороду в розмірі 60% місячного грошового забезпечення за вересень 2017 року та за 1 добу у жовтні 2017 року; наказу МВС №188 від 18.03.2016 виплатити винагороду за участь в антитерористичній операції у вересні 2017 року за 23 доби - 2 683,33 гривні та у жовтні 2017 року за 1 добу - 112,90 гривень. Засвідчена копія витягу наявна у матеріалах справи.

Таким чином, період безпосередньої участі позивача в АТО з 20.09.2016 по 29.09.2017 є підтвердженим.

Судом також встановлено, що з 10.01.2017 ОСОБА_1 набув статуту ветерану війни- учасника бойових дій (копія посвідчення серії НОМЕР_1 від 10.01.2017, видане Східним регіональним управлінням Державної прикордонної служби України, діє безтерміново). Затримка у видачі посвідчення за твердженням позивача пов`язана із тривалою процедурою його видачі.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходить з таких норм чинного законодавства.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача про відшкодування завданої моральної шкоди внаслідок збройної агресії з боку відповідача, що порушило його особисті немайнові права в період безпосередньої участі в антитерористичній операції, спричинило душевні страждання.

Підставою для звернення до суду відповідно до змісту позовної заяви стало завдання позивачу внаслідок безпосередньої участі в антитерористичній операції протягом періоду з 20.09.2016 по 29.09.2017 душевних страждань, що мали істотний вплив на його психічний, фізичний, моральний стан.

Порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України "Про міжнародне приватне право", який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Згідно положень про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року №198/93, Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції 1961 року та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. Так, пред`явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, відповідно до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

На виконання вказаних положень, а також змісту ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» суд, прийнявши справу до розгляду після скасування ухвали про відмову у відкритті провадження судом першої інстанції у іншому складі, до відкриття провадження, з`ясував, чи наявна згода Російської Федерації, висловлена через уповноважених осіб або компетентні органи, на розгляд даного спору в судах України, й, враховуючи принцип мовчазної згоди, здійснював розгляд справи відповідно до процесуального законодавства України, адже проти правового статусу відповідача в цивільному процесі України Російська Федерація через уповноважену особу незгоди або заперечень не висловила.

Відповідно до ч.1 ст.4, ч.1 ст.5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно з ч.1 ст. 12, ч.1-4 ст. 13 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

За нормою ч.1 ст. 15, ч.1, п.9 ч.2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Конституційні засади правовідносин, в даному випадку, врегульовані ст.3, 17 Конституцією України. Так, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Крім того, ч.1, 3 ст.12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 76, ч.ч.1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими та електронними доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 23 ЦК України врегульовано, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується, серед іншого, грошовими коштами. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч.2 цієї статті. При цьому, положення ч.2 ст.1167 ЦК України, та ст.1168 ЦК України, на яку наводить посилання позивач, у спірних правовідносинах застосуванню не підлягають.

Відповідно до роз`яснень, наведених у п. 3, 5, 9, 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» N4 від 31.03.1995, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у порушенні права власності. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Крім того, у разі заподіяння особі моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них.

Суд при розгляді справи виходить й з того, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ч.1 ст. 3 ЦК України). Тобто, дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

За результатами розгляду справи суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не доведені належними та допустимими доказами в частині спричинення моральної шкоди ОСОБА_1 , а твердження позивача про завдану моральну шкоду внаслідок безпосередньої участі у АТО не зумовлюють настання обов`язку з її відшкодування з боку відповідача, враховуючи таке.

Визначення понять збройної агресії та особливого періоду наведено у ст.1 Закону України «Про оборону України».

Дійсно, Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" від 15.04.2014 1207-VII визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. При цьому, ч.1 ст. 5 Закону передбачено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території. Тобто, на статус військовослужбовців положення цього закону в разі, якщо вони не проживають на вказаній території, норми цього закону не розповсюджуються.

Стаття 1 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» врегульовує, що тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення цього Закону визнаються частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль, а саме: 1) сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей; 2) внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території, визначеної пунктом 1 цієї частини; 3) надра під територіями, визначеними пунктами 1 і 2 цієї частини, та повітряний простір над цими територіями. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, визначаються Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.

Ч.4 ст.2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року №» 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України. Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року.

Відповідно до ст.1,2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку. Військовослужбовцями визнаються особи, які проходять військову службу. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. До видів військової служби віднесена й військова служба за контрактом осіб офіцерського складу. Крім того, виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За нормою ч.3 цього ж закону правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі ст.5 вказаного нормативно-правового акта військове звання підполковника відноситься до старшого офіцерського складу. До військових звань осіб офіцерського складу юридичної та медичної служб Збройних Сил України та інших військових формувань, які мають відповідну освіту та займають відповідну штатну посаду, додаються слова "юстиції" та "медичної служби".

Крім того, статтею 40 врегульовано гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, які забезпечуються відповідно до законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами.

Суд також враховує, що на час проходження військової служби позивачем в зоні бойових дій питання грошового забезпечення врегульовувались Постановою КМУ «Деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу» від 03.09.2014 №395, Постановою КМУ «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 07.11.2007 №1294.

П.1 останньої постанови було врегульовано, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Зокрема, передбачалась надбавка за виконання особливо важливих завдань під час проходження служби військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу - у розмірі до 50 відсотків посадового окладу з урахуванням окладу за військовим (спеціальним) званням та надбавки за вислугу років, а військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу за виконання спеціальних завдань, пов`язаних з антитерористичною діяльністю (серед інших категорій), - у розмірі до 100 відсотків посадового окладу з урахуванням окладу за військовим (спеціальним) званням та надбавки за вислугу років. При цьому, порядок та умови виплати такої надбавки визначаються залежно від якості, складності, обсягу та важливості виконуваних завдань. У разі несвоєчасного або низькоякісного виконання завдань надбавка скасовується або розмір її зменшується.

Судом також встановлено, що порядок проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період визначається Указом Президента України «Про Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України» від 29.12.2009 №1115/2009. Відповідно до п.2 Указу громадяни проходять військову службу в Держприкордонслужбі в добровільному порядку або за призовом. У добровільному порядку в Держприкордонслужбі громадяни проходять, зокрема, військову службу за контрактом осіб офіцерського складу. Із громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладається контракт (далі - військова служба за контрактом) згідно з додатками 1, 2 і 3.

При цьому, за нормою п. 17, 26 з громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладаються, зокрема, контракт про проходження громадянами України військової служби в Держприкордонслужбі - письмова угода, укладена відповідно до вимог, визначених цим Положенням, між громадянином і державою, від імені якої виступає уповноважений орган Держприкордонслужби, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби. Контракт припиняється (розривається), а військовослужбовець, який проходить військову службу за контрактом, звільняється з військової служби з підстав, передбачених ч.6 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Крім того, положеннями Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відповідно до Конституції України визначено основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлено єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантування військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливих умов для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулювання відносин у цій галузі. При цьому, статтею 1 цього закону встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст.2, 8, 9 цього ж закону ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України. Час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Час проходження строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, а також час проходження військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України "Про оборону України", зараховуються до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, якщо на момент призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України "Про оборону України", особа навчалася за фахом у професійно-технічному навчальному закладі, працювала за професією або займала посаду, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах. Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з положеннями ст.9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено продовольче, речове та інше забезпечення військовослужбовців.

В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені ч.1, 6, 12 цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів (п.17, 18 ст.10-1 Закону).

Право військовослужбовців на охорону здоров`я та медичну допомогу закріплено ст.11 вказаного закону.

Крім того, за нормами ст.14,18 цього ж закону врегульовано пільги військовослужбовцям та членам їх сімей, а також ряд соціальних гарантій.

Так, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Луганської області та Донецької області, позивач протягом зазначеного ОСОБА_1 періоду (374 дні), як встановлено під час розгляду справи, маючи статус військовослужбовця за контрактом, відносився до старшого офіцерського складу, безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. При цьому, майнових втрат, або погіршення стану здоров`я не зазнав, доказів на противагу цьому позивачем не надано та суду відповідних обставин не повідомлено.

В цьому контексті суд враховує, що укладення контракту на період, що співвідноситься із участю в антитерористичній операції, не був таким, що укладений позивачем вперше, тобто, укладений усвідомлено та добровільно.

Статус військовослужбовця із урахуванням участі в бойових діях та подоланні збройної агресії Україною в особливий період цілком забезпечений положеннями проаналізованих вище нормативних та підзаконних актів, за змістом яких враховано й особливості правового статусу особи певного звання.

При цьому, негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, прояви насильства та порушення прав людини на тимчасово окупованій території України, особисто для ОСОБА_1 не пов`язані із порушенням його місця проживання, не сприяли вимушеному переселенню, як встановлено під час розгляду справи, хоча й моральна шкода за загальним правилом відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

У ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», затверджених 28 березня 2007 р. на підставі ст. 32 Регламенту, який використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, пп.15 п.3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.

Проте, усталена практика ЄСПЛ, зокрема, рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), свідчить про наявність підстав для компенсації завданої моральної шкоди внаслідок окупації для представників цивільного населення, пов`язуючи її сплату із тими моральними стражданнями, яких зазнала особа через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчуттям страху та безпорадності у зв`язку із цим, змушеним переселенням. Категорія представників цивільного населення захищена й нормами IV Женевської конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту.

Натомість, характер та обсяг переживань та душевних страждань позивача є невід`ємним від його статусу військовослужбовця, які компенсуються шляхом виплати надбавок до грошового забезпечення, у спосіб забезпечення та гарантування державою Україною розширеного переліку прав та соціальних гарантій, що врегульовані саме спеціальними нормами, та не можуть бути компенсовані в загальному порядку, передбаченому ст.23, 1167 ЦК України.

Виконання обов`язків, пов`язаних із військовою службою, є не лише громадянським конституційним обов`язком, а й в даному випадку, професійним обов`язком позивача, який склав присягу на вірність Державі.

Тих обставин, які врегульовує ст.23 ЦК України, характеризуючи зміст моральної шкоди, - у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи, у даній справі не встановлено, адже характер порушень прав та законних інтересів ОСОБА_1 у зв`язку із несенням служби прямо пов`язаний із добровільним укладенням з його боку правової угоди (контракту військовослужбовця), на чому наголошує суд.

При цьому, факт здійснення збройної агресії Російською Федерацією відносно України відповідно до ч.3 ст.82 ЦПК України є загальновідомим та не потребує доказування.

Цивільне законодавство встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за завдання моральної шкоди настає за наявності всіх основних умов відповідальності: шкода, протиправна поведінка, причинний зв`язок між шкодою і протиправною поведінкою та вина. Такого складу цивільного правопорушення відносно ОСОБА_1 під час розгляду справи судом не встановлено. Факт заподіяння позивачеві моральних, душевних страждань, що зумовлює компенсацію шкоди у грошовій формі не знайшов свого належного підтвердження.

Суд відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України застосовує правові висновки щодо імунітету іноземної держави, здійснені у Постановах Верховного Суду від 27.10.2021 у справі № 710/784/19, провадження № 61-5289св20, від 22.09.2021 у справі №943/1741/19, провадження № 61-10939св21, відповідно до яких бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб. При цьому вчиняти такі процесуальні дії (щодо з`ясування згоди) повинен не позивач при пред`явленні до суду позову, а саме суд. Питання про те, який орган іноземної держави компетентний надати таку згоду, вирішується законодавством відповідної іноземної держави. В Україні питання надання такої згоди урегульовано Указом Президента України від 25.06.2002 №581, яким затверджено Порядок здійснення захисту прав та інтересів під час урегулювання спорів, розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземного суб`єкта та України. Так, прийнявши позовну заяву, суддя на стадії підготовки справи до судового розгляду має з`ясувати, чи є згода дипломатичного представництва, як компетентного органу держави, на розгляд спору в судах України.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оцінивши наявні докази у справі у їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.

Враховуючи норми ст.141, 142 ЦПК України підстав для розподілу судових витрат у даній справі судом не встановлено.

Керуючись ст. 12-13, 19, 76-82, 89, 95, 141-142, 178, 223, 247, 258-259, 263-265, 272-274, 280-283 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України відмовити.

Реквізити учасників справи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .

Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні, адреса місцезнаходження: 03049, м.Київ, пр. Повітрофлотський, буд. 27.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення суду може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Повний текст рішення суду складено та підписано 31.01.2022 (відповідно до ч.6 ст.259 ЦПК України).

Суддя Л. А. Вайнраух