Апеляційний суд Запорізької області

Справа № 22- 614/11                                                                  Головуючий у 1 інстанції: Петров В.В.

                                                                                                                  Суддя-доповідач: Дзярук М.П.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

              07 лютого 2011 року                                                                    м. Запоріжжя

                 Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:

                         Головуючого:           Денисенко Т.С.

                            Суддів                         Дзярука М.П.

                                                                Дашковської А.В.

                           При секретарі:             Повєткіній  О.М.

          розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами  ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6  на рішення Кам’янсько-Дніпровського  районного суду  Запорізької області від 07 грудня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус ОСОБА_7 про розподіл майна та за позовом ОСОБА_3 1953 р.н., до ОСОБА_8, ОСОБА_3 1981 р.н., ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус ОСОБА_7, Орган опіки та піклування при Кам’янсько-Дніпровській  районній державній адміністрації Запорізької області, ОП ЗМБТІ про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та переведення прав та обов’язку покупця, -

В С Т А Н О В И Л А :

У вересні 2009 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про розподіл майна.

          В обґрунтування позовних вимог зазначила що з 18.10.2003 року по 19.07.2009 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_3, від якого ІНФОРМАЦІЯ_4 року народився син –ОСОБА_3 Під час сумісного проживання сторони купили старий дім по АДРЕСА_1, який був знесений та побудований новий дім та земельну ділянку за цією ж адресою. Протягом сімейного життя вона працювала на присадибній ділянці, контролювала найманих робітників, готувала для них їжу та вела домашнє господарство. Після розірвання шлюбу відповідач вигнав її з сумісного будинку,  без особистих речей, після чого вони з сином проживають у її матері.

          З огляду на зазначене просила, розділити майно, що є об’єктом права спільної власності подружжя на загальну суму 1 294 130 грн., зобов’язати відповідача сплатити частку коштів, які були вкладені у ведення спільного господарства та покласти на відповідача судові витрати.

В процесі розгляду справи ОСОБА_5 неодноразово змінювала та уточнювала позовні вимоги та у червні 2010 року подала до суду остаточний позов (а.с.132,184). В позові зазначила, що домовленості про розподіл сумісного майна між нею та ОСОБА_3 не досягнуто. За час перебування у шлюбі ними сумісно було придбано майно загальною вартістю 225 000 грн., яке знаходиться у відповідача.

З урахуванням зазначеного просила новий дім по АДРЕСА_1 земельну ділянку 0,54 га, що знаходиться за тією ж адресою,  земельну ділянку розміром 0,2498 га по АДРЕСА_2 розділити між нею та ОСОБА_3 в рівних долях з виділом частки з загальної власності зазначеного будинку, виділити їй спільне рухоме майно на загальну суму 145 000 грн., зобов’язати відповідача повернути майно, що куплене її матір’ю  на загальну суму 12660 грн., виділити ОСОБА_3 решту майна на загальну суму 83 000 грн., вселити її в належну їй Ѕ частку будинку та стягнути з відповідача судові витрати.

16.04.2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_5, про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та переведення прав та обов’язку покупця.

В позові зазначив, що будинок та земельну ділянку розміром 0,54 по АДРЕСА_1 він придбав у ОСОБА_8 за власні кошти, тому це майно не може бути об’єктом спільної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_5 Так в червні 2003 року обговоривши з ОСОБА_8 умови продажу будинку, вони умовились укласти угоду за 32 400 грн. Оскільки документи для оформлення угоди готові не були, кошти він передав до нотаріального посвідчення, про що 02.07.2003 року була складена розписка, надалі він дізнався від сина –ОСОБА_3 1981 р.н., що він вже уклав нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірного будинку та земельної ділянки.

Вважає що угоди купівлі-продажу будинку і земельної ділянки є удавними, оскільки фактично покупцем і утримувачем майна є він, а не його син, оскільки саме він давав кошти продавцю, отримав майновий комплекс у користування та обробляв земельну ділянку.

Також зазначив, що про порушення свого права дізнався тільки в липні 2009 року, після того як його син ОСОБА_3 розірвав шлюб з ОСОБА_5 та намагався продати спірний будинок.

З огляду на зазначене, просив визнати строк позовної давності пропущеним з поважних причин, визнати що договори купівлі-продажу спірного  житлового будинку та земельної ділянки, було укладено між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 та перевести на нього права покупця,  визнавши за ним право власності на зазначений будинок та земельну ділянку.

Рішенням Кам’янсько-Дніпровського  районного суду  Запорізької області від 07 грудня 2010 року позов ОСОБА_5  задоволено частково.

Розподілено майно подружжя таким чином:

виділено ОСОБА_5 у власність:

- земельну ділянку розміром 0,2498 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2

- кухню і шафу-купе, придбані 02.11.2008 року за замовленням № 61 у фізичної особи-підприємця ОСОБА_11 за 21000 грн.,

- стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 грошову компенсацію: за належну їй Ѕ частку в земельній ділянці розміром 0,5220 га, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 і за належну їй Ѕ частку автомобілю ВАЗ 217230 110 01, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1, в загальній сумі 30 002,28 грн., компенсацію за Ѕ частину витрат на проведення експертизи в сумі 2 500 грн. та компенсацію за оплату судового збору в сумі 816,49 грн., а всього 33 318,77 грн.

          виділено ОСОБА_3 у власність земельну ділянку розміром 0,5220 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 та  автомобіль ВАЗ 217230 110 01, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1.

          В решті позову ОСОБА_5 відмовлено.

          В задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено в повному обсязі.

          Не погоджуючись з зазначеним рішенням суду, ОСОБА_3, 1953 р.н., в особі представника ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, судом неправильно застосовані норми матеріального  права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення яким позовні вимоги ОСОБА_3, 1953 р.н. задовольнити у повному обсязі, позов ОСОБА_5 залишити без задоволення.

        Також на зазначене рішенням суду, подала апеляційну скаргу  ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 в якій, посилаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, має місце невідповідність обставин, що мають значення для справи, судом неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення по суті її позовних вимог, або змінити рішення розділивши рухоме та нерухоме майно з урахуванням інтересів неповнолітньої дитини в грошовому еквіваленті, виходячи з загальної вартості майна.

       Вислухавши  суддю - доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставин справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга  ОСОБА_3, 1953 р.н., в особі представника ОСОБА_4 , апеляційна скарга ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 задоволенню не підлягають з наступних  підстав.

       Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України  за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

       Відповідно ст. 308 ЦПК України  апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

    Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

      Згідно зі ст. 60 Сімейного кодексу України  майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того,  що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального  користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.    

   Встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_5  та  ОСОБА_3 1981 р.н  перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 жовтня 1996 року по 19 липня 2009 року (т. 1, а. с.12,13 ).

  В період шлюбу позивачкою та її чоловіком - відповідачем у справі було придбано  рухоме  та нерухоме, предмети домашнього побуту.

 Розглядаючи спір про поділ майна подружжя суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, з'ясував обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дав їм правову оцінку і дійшов правильного висновку про те, що на підставі ст.ст.65, 69, 70, 71 Сімейного кодексу України спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу незалежно від розірвання шлюбу.

   Відмовляючи в задоволенні позовних вимог,  щодо вселення  позивачки в недобудований  житловий будинок  АДРЕСА_1 та його розподілу,  місцевий суд обґрунтовано дійшов висновку про їх безпідставність.  

       Як вбачається  із  матеріалів  справи і  не заперечується сторонами по справі, що вищевказане домоволодіння  не являється  об’єктом нерухомості, т.я. самовільно побудоване, в експлуатацію  його не  введено.  За таких обставин  об’єкт  незавершеного будівництва, не є об'єктом права спільної  власності подружжя.

        Також із огляду на положення статей 182, 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (зокрема житлові будинки) виникає після завершення будівництва, прийняття нерухомого майна до експлуатації та з моменту державної реєстрації права на нерухомість. До завершення будівництва особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.  

      Однак, ОСОБА_5 вимог про визнання спільної  сумісної власності  власності  на створене  майно в суді не заявлено.  Відповідно  до ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позовних вимог і  на підставі доказів наданих сторонами  та іншими особами, які беруть участь у справі.

   Доводи апелянта представника  позивача ОСОБА_3, 1953 р.н.- ОСОБА_4 щодо  обґрунтування  відмови  у задоволенні  позову з  підстав  пропущення строку позовної давності та помилкового застосування норм  ЦК України 1963 року також не підлягають задоволенню.

    Як вбачається  із  матеріалів справи  позивач ОСОБА_3 1953 р.н. звернувся до суду з  позовом 30.04.2010  року,  в  якому  оспорює  обставини  укладання договору купівлі- продажу   від 08.12.2003 року, тобто після спливу трирічного строку.    

  Норми ст.256 Цивільного кодексу України визначають, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.      Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).      Відповідно до ч.4,5 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.     Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст.261 ЦК України   Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України).    Однак   позивач  по справі  не заявляв про  пропуск позовної давності,  як   підставу  для відмови  в позові,  тому  спір  розглядався  по суті.

         Відповідно до ст.   215 ЦК України   підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

     Згідно із ч. 1 ст.   220 ЦК України   в  разі   недодержання   сторонами   вимоги  закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

             Статтею   215 ЦК України   передбачено, що недійсним є правочин,  якщо його  недійсність  встановлена законом  (нікчемний  правочин).  У  цьому  разі  визнання  такого правочину недійсним судом не вимагається.

             У п.п.4, 8   постанови Пленуму Верховного Суду України  від 6  листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"  , роз’яснено, що судам відповідно до статті   215    ЦК   необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті   219  , частина перша статті   220  , частина перша статті   224   тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті   222  , частина друга статті   223  , частина перша статті   225   ЦК тощо).

            Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.   Суд  першої  інстанції при вирішенні спору  по суті  вірно  послався  на норми  ЦК України 2004  року, прикінцевих та  перехідних положень.   

   Інші доводи апеляційної скарги носять характер припущень і  судових висновків не спростовують.

    Виходячи з наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що наведені в апеляційній скарзі доводи висновків місцевого суду не спростовують, а з матеріалів справи вбачається, що передбачені ст. 311 ЦПК України підстави для обов'язкового скасування судового рішення відсутні, і оскаржуване рішення судом першої інстанції ухвалене з додержанням норм процесуального права та у відповідності з нормами матеріального права.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313, 314, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 відхилити.  

         Рішення Кам’янсько-Дніпровського  районного суду  Запорізької області від 07 грудня 2010 року справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус ОСОБА_7 про розподіл майна та за позовом ОСОБА_3 1953 р.н., до ОСОБА_8, ОСОБА_3 1981 р.н., ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус ОСОБА_7, Орган опіки та піклування при Кам’янсько-Дніпровській  районній державній адміністрації Запорізької області, ОП ЗМБТІ про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та переведення прав та обов’язку покупця  - залишити без змін.

  Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

                  Судді: