_____________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 947/25645/21

Провадження № 2/947/1069/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

27.01.2022 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

                               головуючого - судді Маломуж А.І.,

за участі секретаря судового засідання – Месропянцевої О.В.,

             розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» (м. Київ, вул. Лєскова, 9) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), третя особа: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про визнання договору дарування недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

       26.08.2021 року Акціонерне товариство «Райффайзен Банк» звернулося до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, в якій просить суд визнати договір дарування від 20 квітня 2013 року № 1438, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. житлової квартири загальною площею 73,8 кв.метрів, житловою площею 38,7 кв.метрів, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 -недійсним., а також стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору.

       В обґрунтування заявленого позову представник позивача посилається на те, що Відповідно до Кредитного договору № 014/0076/74/70061 від 08.02.2007 року (далі - Кредитний договір) Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - Банк, Позивач) було надано громадянину ОСОБА_2 (дані - Позичальник, Боржник, Третя особа) кредит у сумі 101000,00 дол. США строком до 08.02.2027 року із сплатою 14,75% річних, а позичальник зобов`язався належним чином використати та повернути Банку суму отриманого кредиту, а також сплатити проценти за користування кредитом, комісії згідно умов договору та тарифів кредитора, та виконати всі інші зобов`язання в порядку та строки, визначенні договором.

       Додатковою угодою №2 до кредитного договору було встановлено, що забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 по погашенню заборгованості за кредитом, сплаті процентів за користування кредитом, комісій, а також неустойок, відшкодування збитків у зв`язку з порушенням умов даного договору та інших витрат банку, пов`язаних з одержанням виконання, виступає іпотека майнових прав на об`єкт нерухомості, що виникне у майбутньому та придбається ОСОБА_2 за Договором №11 від, 31.10.2005 року між ОСОБА_2 та (продавець) Будівельним Управлінням - 463 ВАТ «Чорноморгідробуд», а саме житлова квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .

        ОСОБА_2 зобов`язаний у тридцятиденний строк з дня реєстрації права власності на об`єкт нерухомості у відповідності з вимогами чинного законодавства України надати Банку для ознайомлення оригінали документів стосовно права власності на об`єкт нерухомості Банк повністю та в строки виконав зобов`язання по даному Кредитному договору, видавши Позичальнику 101 000,00 доларів США готівкою.

       Боржник ОСОБА_2 не виконував умови п. 5.1 Кредитного договору щодо часткового погашення кредиту щомісячно до 10 числа кожного місяця та оплати відсотків за фактичне використання кредитних коштів щомісячно до 10 числа кожного місяця.

       Згідно з п.6.5. Кредитного договору у випадку невиконання Боржником умов цього і договору кредитор має право достроково стягнути заборгованість за кредитом, нараховані відсотки за користування кредитом та штрафні санкції.

       Відповідно п. 10.1. даного кредитного договору, за порушення строків повернення суми кредиту, процентів за користування кредитом та комісій, передбачених цим договором, позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі 0.5% від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

       Станом на 22 червня 2009 року заборгованість Боржника - ОСОБА_2 перед Позивачем за кредитним договором №014/0076/74/70061 від 08.02.2007 року заборгованість складає: заборгованість за кредитом - 98 420. 99 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 749 653 грн. 00 коп.; заборгованість за відсотками - 1073,87 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 8179 грн. 45 коп.; заборгованість за простроченими відсотками - 15569, 45 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 118589 грн. 39 коп.; нарахована пеня - 15 357, 56 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 116 975 грн. 49 коп.

       Так, у зв`язку з невиконанням Позичальником умов Кредитного договору: несплатою періодичних платежів на погашення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами та вимоги про дострокове виконання грошових зобов`язань за Кредитним договором Банк був змушений звернутися до Малиновського районного суду міста Одеси із позовною заявою про стягнення заборгованості за кредитним договором.

       29 листопада 2013 року Малиновським районним суд міста Одеси (цивільна справа № 521/3772/13-ц) задовільнив позовні вимоги ПАТ «Райффаінен Банк Аваль» в повному обсязі, а саме: стягнув з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 014/0076/74/70061 від 08.02.2007 в сумі 130 421, 87 доларів США. що в еквіваленті по курсу НБУ складає 993 397 грн. 33 коп., яка складається з: заборгованість за кредитом - 98 420, 99 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 749 653 грн. 00 коп.; заборгованість за відсотками - 1 073, 87 доларів США. що в еквіваленті по курсу НБУ складає 8 179 грн. 45 коп.; заборгованість за простроченими відсотками - 15 569, 45 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 118 589 грн. 39 коп.; нарахована пеня - 15357,56 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 116 975 грн. 49 коп. на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та стягнуто з ОСОБА_2 витрати пов`язані з сплатою судового збору та ІТЗ.

       Зазначене рішення суду набрало законної сили.

       За змістом ст.18 ЦПК України при набранні рішення законної сили воно є обов`язковим до виконання на всій території України, а державна виконавча служба як єдиний орган примусового виконання зобов`язана вжити всіх необхідних заходів для його виконання.

       Однак, ОСОБА_2 не виконав вищезазначене рішення суду в добровільному порядку, виконавчі листи були передані на примусове стягнення до першого Малиновського ВДВС Одеського МУЮ та 01 червня 2012 року відкрито виконавче провадження.

       Проте, в ході підготовки документів до провадження виконавчих дій згідно інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 257988621 від 24.05.2021 року Банку стало відомо, що 20 квітня 2013 року шляхом укладення договору дарування № 1438. посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А., майно - житлова квартира, загальною площею 73,8 кв. метрів, житловою площею 38,7 кв. метрів, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 було відчужене громадянину України ОСОБА_1 .

       Таким чином, незважаючи на те, що у ОСОБА_2 були невиконанні зобов`язання перед Банком, які були підтверджені рішенням Малиновсъкого районного суду м. Одеси від 29 листопада 2013 року.

       Окрім того, це судове рішення фактично не може бути виконано, оскільки вищезазначена нерухомість, а саме: житлова квартира, загальною площею 73,8 кв.метрів, житловою площею 38,7 кв.метрів, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , було відчужено ОСОБА_1 за договорами договору, а отже з цього вбачається, що громадянин України ОСОБА_2 , відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно був обізнаний про невиконані зобов`язані за кредитним договором, отже міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення, шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно відповідно до ст.50 Закону України «Про виконавче провадження».

       На думку представника позивача, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач та третя особа діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження спірного майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

       Таким чином, представник позивача вважає, що укладений договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки він є фіктивним, який було укладено з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника, а тому, в силу ст. 216 ЦК України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з їх недійсністю.

       Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Київського районного суду м. Одеси Маломуж А.І.

       Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 13.09.2021 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

       Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01.11.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

       13.10.2021 року до канцелярії суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» у повному обсязі.

       В обґрунтування наданого відзиву відповідач посилається на те, що договір дарування від 20.04.2013р. №1438, який оскаржує позивач, був укладений раніше ніж судом було прийнято рішення про стягнення з ОСОБА_2 боргу за кредитним договором №014/0076/74/70061 від 08.02.2007р.

       Посилання позивача на Постанову Малиновського ВДВС Одеського МУЮ від 01.06.2012р. про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом №2-1525/10 виданого 26.07.2010р. Малиновським районним судом м. Одеси, також є безпідставним, так як рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 09.06.2010р. по справі №2- 1525/10 за позовом приватного акціонерного товариства «Райффазен Банк Аваль» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитом, було скасоване, а виконавче провадження ВП №32856122, було закрито.

       20 квітня 2013 року, ОСОБА_2 з однієї сторони та ОСОБА_1 з другої сторони, уклали договір дарування квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 .

       Даний договір дарування був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. та зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.04.2013р. за реєстровим номером об`єкта нерухомого майна: 46182251101.

Після укладання зазначеного договору дарування, ОСОБА_1 отримав у власність дану квартиру, зробив в ній ремонт, уклав договори з комунальними підприємствами, почав користуватись та проживати в цій квартирі.

Таким чином, ствердження позивача про нібито фіктивність правочину є безпідставною.

У зв`язку із чим, вважаю посилання позивача на ст. 234 ЦК України, щодо фіктивності правочину є надуманим та безпідставним.

На теперішній час ОСОБА_1 продовжує користуватися даною квартирою та сплачує комунальні послуги, згідно укладених договорів з комунальними підприємствами.

       Таким чином, відповідач вважає, що оспорюваний позивачем договір дарування відповідав волевиявленню сторін правочину та передбачав реальне настання правових наслідків, обумовлених умовами правочину, він є законним власником квартири та відповідно до положень ст.ст. 317, 318, 319 ЦК України володіє та користується своїм нерухомим майно незалежно від волі інших осіб.

       Представник позивача надав на адресу суду заяву, згідно якої просив розглядати справу за його відсутності, позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просить їх задовольнити.

       Представник відповідача надав на адресу суду заяву, згідно якої просив розглядати справу за його відсутності, проти позову заперечив, просив відмовити у задоволенні позову.

       В судове засідання третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_2 не з`явився, про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином, причини неявки суду не відомі.

       Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

       Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову, виходячи з наступного.

       Судом встановлено, що 31.01.2007 року ОСОБА_2 звернувся в АТ «Райффайзен Банк» та просив надати кредит в сумі 100000 дол. США на покупку квартири.

       31.01.2007 року в заяві-анкеті позичальника ОСОБА_2 власноручно зазначив: відомості про кредит, особисті відомості про позичальника та його сім`ю; соціальний стан; фінансово- майновий стан; клієнтську та кредитну історію позичальника, ділову репутацію та додаткову інформацію.

       08.02.2007 року між АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір № 014/0076/74/70061, відповідно до п. 1.1. якого кредитор надав позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 101 000,00 дол. США.

       Кредит надається на 240 міс. з 08.02.2007 року по 08.02.2027 року включно (п. 1.2. Кредитного договору).

       Відповідно до п. 2.1. Кредитного договору, кредитні кошти призначені на купівлю житла на первинному ринку.

       08.02.2007 року між АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_2 було укладено:

       - Додаткова угода № 1 до кредитного договору № 014/0076/74/70061 від 08.02.2007 року;

       - Додаткова угода № 2 до кредитного договору № 014/0076/74/70061 від 08.02.2007 року.

       Зазначені додаткові угоди є невід`ємною частиною кредитного договору № 014/0076/74/70061 від 08.02.2007 року.

       З моменту укладення кредитного договору, а саме з 08.02.2007 року у позичальника виниклий зобов`язання щодо виконання його умов.

       У зв`язку із неналежним виконанням умов кредитного договору, Банк був вимушений звернутись в Суд із позовною заявою про стягнення заборгованості за кредитом.

       29.11.2013 року рішенням Малиновського районного суду м. Одеси по справі № 521/3772/13-ц позов АТ «Райффайзен Банк» про стягнення заборгованості за кредитом задоволено в повному обсязі. Суд вирішив: «Стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № 014/0076/74/70061 від 08.02.2007 в сумі 130 421, 87 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 993 397 грн. 33 коп.. яка складається з: заборгованість за кредитом - 98 420, 99 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 749 653 грн. 00 коп.; заборгованість за відсотками - 1 073, 87 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 8 179 грн. 45 коп.; заборгованість за простроченими відсотками - 15 569, 45 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 118 589 грн. 39 коп; нарахована пеня - 15 357, 56 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 116 975 грн. 49 коп. на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль». Стягнути з ОСОБА_2 витрати пов`язані з сплатою судового збору в сумі 1700 грн. та ІТЗ в сумі 250 грн. на користь АТ «Райффайзен Банк»».

       Постановою Одеського апеляційного суду по справі № 521/3772/13-ц від 25.03.2021 року: рішення Малиновського районного         суду м. Одеси від 29 листопада 2013 року про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без змін.

       20 квітня 2013 року шляхом укладення договору дарування № 1438. посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А., майно - житлова квартира, загальною площею 73,8 кв. метрів, житловою площею 38,7 кв. метрів, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 було відчужене громадянину України ОСОБА_1 .

       Відповідно до частини першої і четвертої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

       Відповідно до частини першої статті 203 ЦК Україниз міст правочину не може суперечити цьому ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

       Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

       У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження №61-5800зпв18) зроблено висновок, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України).

       Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

       У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що: «кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

       При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

       Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

       Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

       Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

       наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

       враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

       При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

       У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним».

       У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

       У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

       Постановою Одеського апеляційного суду від 25.03.2021 року встановлено: «В справі 9 червня 2010 року ухвалено заочне рішення про задоволення позову, яке за заявою відповідача скасовано 13 березня 2013 року. Повторно заочне рішення ухвалено 29 листопада 2013 року, останнє рішення звернуте до примусового виконання та виконувалось, апеляційну скаргу відповідачем на рішення подано лише після постановлення судом 20 серпня 2019 року за поданням виконавця ухвали про тимчасове обмеження боржника (відповідача) у праві виїзду за межі України.

       Позов до суду подано 8 липня 2009 року, провадження у справі відкрито 10 липня 2009 року; про пред`явлення до суду позову та відкриття провадження у справі ОСОБА_2 було відомо; він особисто отримав 30 жовтня 2009 року кореспонденцію суду та був присутнім в судовому засіданні 9 лютого 2010 року; після перестав отримувати кореспонденцію суду та з`являтися до суду, направлена кореспонденція суду поверталась з відмітками пошти «за спливом строку зберігання»; суд ухвалив 9 червня 2010 року заочне рішення.

       З заявою про перегляд заочного рішення ОСОБА_2 звернувся до суду 15 лютого 2013 року, суд заяву задовольнив в судовому засіданні 13 березня 2013 року за участю представника позивача АТ «Райффайзен Банк Аваль» Кузнецової Т.В. та представника відповідача ОСОБА_4 , заочне рішення скасував та призначив справу до розгляду в загальному порядку в судовому засіданні на 19 квітня 2013 року.

       Аналіз матеріалів справи, яка в провадженні суді знаходиться з липня 2009 року, в якій двічі суд першої інстанції ухвалював заочне рішення, приймав інші процесуальні документи щодо виконання судового рішення тощо, вказує на те, що відповідач, зловживаючи процесуальними правами, отримання надісланої на адресу його постійного місця проживання кореспонденцію та на зазначену ним у заявах до суду адресу тощо на протязі більше десяти років ігнорує. При цьому, відповідач, та його представники адвокати мають вільний доступ до сайтів суду першої та апеляційної інстанції, сайту «Судова влада», де інформація щодо справи наявна завчасно та в повному обсязі, з огляду на що, суд вважає, що відповідач та його представники адвокати знали як про судові засідання в суді першої інстанції, так і про судові засідання в суді апеляційної інстанції, але умисно такі ігнорували. Після скасування у 2013 році за заявою відповідача ухваленого 9 червня 2010 року заочного рішення суду першої інстанції ОСОБА_2 знову перестав цікавитися справою, а ж до поки не був обмежений у праві виїзду за межі України. Судове рішення наразі не виконано. Зловживання відповідачем процесуальними правами має місце і досить тривалий чає. Судом першої та апеляційної інстанції вжито всіх передбачених діючим процесуальним кодексом заходів для того, щоб учасники процесу реалізували належні права. Встановлене судом зловживання процесуальними правами спростовує доводи скарги щодо порушення судом норм процесуального права як підстави для скасування ухваленого судом листопада 2013 року судового рішення».

       На наступний день після скасування заочного рішення, а саме 20 квітня 2013 року спірну квартиру було відчужено, шляхом укладення договору дарування № 1438. посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А.

       У справі, яка розглядається, встановлено, що ОСОБА_2 , відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно ОСОБА_1 , був обізнаний про невиконане ним грошове зобов`язання за договором.

       Посилання на те, що договір дарування нерухомого майна не порушує прав позивача і в момент його укладення жодних обмежень щодо його відчуження не існувало є необґрунтованими, оскільки перехід права власності на вказану квартиру на наступний день після скасування судом заочного рішення та призначення справи до розгляду свідчить про мету приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів на підставі укладеного між позивачем та ОСОБА_2 кредитного договору, свідчить про недійсність правочину та порушує права позивача як кредитора.

       З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_2  , який відчужив майно (квартиру) на підставі договору дарування  ОСОБА_1  після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами, оскільки вчинив оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Посилання на те, що договір дарування нерухомого майна не порушує прав позивача і в момент його укладення жодних обмежень щодо його відчуження не існувало є необґрунтованими, оскільки перехід права власності на вказану квартиру на наступний день після скасування судом заочного рішення та призначення справи до розгляду у справі про стягнення  з ОСОБА_2 на користь позивача боргу за кредитним договором свідчить про мету приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів на підставі укладеного між позивачем та ОСОБА_2 кредитним договором, свідчить про недійсність правочину та порушує права позивача як кредитора.

       Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року справа № 747/306/19.

       За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

       Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

       Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

       У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

       Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

       Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

       На момент укладення оспорюваного договору ОСОБА_2 точно знав про отримання ним кредитних коштів, також знав, що щодо нього слухалась справа про стягнення з нього заборгованості за вказаним договором. Тому ОСОБА_2 міг передбачати негативні для себе наслідки задоволення позовних вимог.

       Після укладення спірного правочину правовідносини між ОСОБА_2 та АТ «Райффайзен Банк» не змінилися.

       Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що внутрішня воля сторін оспорюваного правочину була направлена не настання правових наслідків укладення такого договору, а на уникнення звернення стягнення на належне на праві власності ОСОБА_2 нерухоме майно.

       Згідно з ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

       Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

       Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першоїстатті 4 ЦПК України 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

       Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі Конвенція), визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

       Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

       У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту.

       Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

       При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

       Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

       Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

       Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору ( ст. 95 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

       Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду        Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

       Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи.        Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

       Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

       Відповідно до ч.1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

       Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

       Оскільки позовні вимоги позивача задоволені у повному обсязі, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню понесені позивачем судові витрати у розмірі 2270 грн..

       Керуючись ст. 2, 5, 15-16, 202-203, 215-216, 256, 261, 267 ЦК України, ст. ст.12,13, 48, 51, 81, 82, 141, 258-259, 264-266, 268, 352-354 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

       Позовні вимоги заявою Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» (м. Київ, вул. Лєскова, 9) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), третя особа: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про визнання договору дарування недійсним - задовольнити.

       Визнати договір дарування від 20 квітня 2013 року № 1438, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. житлової квартири загальною площею 73,8 кв.метрів, житловою площею 38,7 кв.метрів, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 – недійсним.

Стягнути з  ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк»   судовий збір у розмірі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн. 00 коп.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання Одеському апеляційному суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 27.01.2022 року.

Суддя                                                         Маломуж А. І.