КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 01.03.2011                                                                                           № 11/396

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:          Яковлева  М.Л.

 суддів:            Тарасенко К.В.

          Жук  Г.А.

 при секретарі:            

 За участю представників:

 від позивача -

 від відповідача -

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Спільне Українсько-Французьке підприємство з іноземними інвестиціями "Основа-Солсиф" у формі Товариства з обмеженою відповідальністю

 на рішення Господарського суду м.Києва від 11.01.2011

 у справі № 11/396 (ОСОБА_1. .....)

 за позовом                               ВАТ "Київхімволокно"

 до                                                   Спільне Українсько-Французьке підприємство з іноземними інвестиціями "Основа-Солсиф" у формі Товариства з обмеженою відповідальністю

 третя особа позивача             

 третя особа відповідача            

 про                                                   стягнення 65377,29 грн.

ВСТАНОВИВ:

 Відкрите акціонерне товариство «Київхімволокно» звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до спільного українсько-французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа-Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю, м. Київ про стягнення 65 740,17 грн., з яких 64 954,07 грн. основного боргу за договором оренди № П-1 від 27.112008 року, 423,22 грн. 3% річних.

Рішенням господарського суду міста Києва від 11.01.2011 року (підписаного  12.01.2011 року) позовні вимоги задоволені частково, прийнято рішення з приводу стягнення з відповідача на користь позивача 45 958,07 грн. боргу по орендній платі, 223,37 грн. 3% річних та судові витрати.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду, відповідач, спільне українсько-французьке підприємство з іноземними інвестиціями «Основа-Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю, звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду та просить скасувати рішення господарського суду міста Києва та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Апеляційну скаргу скаржник мотивує тим, що судом першої інстанції  неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи та має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду обставинам справи.  Скаржник зазначає, що місцевим господарським судом неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, а саме обов’язковість наявності виставленого позивачем рахунку-фактури на оплату наданих орендних послуг. На думку скаржника, тільки після виставлення позивачем рахунку у відповідача виникає обов’язок щодо оплати спожитих послуг.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.02.2011 року по справі № 11/396 апеляційну скаргу було прийнято до провадження і призначено перегляд рішення на 01.03.2011 року.

Представник позивача проти вимог апеляційної скарги заперечує з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.

Заслухавши доповідь судді – доповідача, виступ представників сторін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського  суду міста Києва від 11.01.2011 року по справі №  11/396 – залишається без змін, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Слід зазначити, що відповідно ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом,  27 листопада 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Київхімволокно» (позивач, орендодавець) та спільним українсько-французьким підприємством з іноземними інвестиціями «Основа-солсиф» у формі ТОВ (відповідач, орендар) укладено договір оренди нежитлових приміщень № П-1.

Відповідно до договору (п. 1.1) орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове платне користування чотири будинки за адресою: м. Київ, Бориспільське шосе, 23км,  ДОТ «Промінь».

Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 ЦК України  договором   є   домовленість  двох або  більше  сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір  є  двостороннім,  якщо  правами  та   обов’язками наділені обидві сторони договору.

Статтею 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Пунктом 2.2. договору встановлено, що набуття орендарем прав на користування приміщеннями, що орендуються, відбувається після підписання сторонами договору акту приймання-передачі приміщень.

Пунктом 3.1. договору сторони передбачили, що плата за оренду приміщень складає 151 968,00 грн. у місяць (в тому числі ПДВ - 25 328,00 грн.), з розрахунку місячної орендної плати ставки за 1 будинок – 31 660,00 грн. (без ПДВ).

Як встановлено місцевим господарським судом, та перевірено судом апеляційної інстанції, протягом дії договору сторони неодноразово змінювали умови договору, зокрема, щодо кількості орендованого майна та вартості орендної плати.

В редакції додаткової угоди № 6 до договору оренди, розмір орендної плати за оренду одного поверху будинку з 15.12.2009 року становить 18 996,00 грн. з ПДВ (а.с. 36).

Відповідно до п. 3.2. договору оплата за фактично надані послуги здійснюється згідно рахунків та актів виконаних робіт орендодавця, та перераховується орендарем на розрахунковий рахунок орендодавця не пізніше 20-го числа.

Частинами 1 та 5 статті 762 цього Кодексу передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму; плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Пунктом 1 статті 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата – це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

На виконання умов договору позивачем були виставлені рахунки-фактури              № А-05-00141 від 20.04.2010 року за оренду будинків у травні 2010 року на суму 51 473,03 грн., № А-05-00141 від 20.04.2010 року за оренду будинків у травні 2010 року  на суму 37 992,00 грн., № А-04-00145 від 19.03.2010 року за оренду будинків у квітні 2010 року на суму 18 996,00 грн., № А-07-00264 від 22.06.2010 року за оренду будинків з 01.07.2010 по 11.07.2010 року на суму 32 477,04 грн. (а.с. 45- 47).

Як встановлено місцевим господарським судом, відповідач платіжними дорученнями № 1331 від 08.04.2010 року № 1750 від 07.05.2010 року  перерахував позивачу в загальній сумі 56 988,00 грн., що не заперечується позивачем. Однак, як було встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи, позивач виставив відповідачу два рахунки за  №  А-05-00141 на суму 51 473,03 грн. (а.с. 45) та від 20.04.2010 року № А-05-00141 на суму 37 992,00 грн. (а.с.61), тобто два однакові рахунки, але  на різні суми. Як вбачається із акту здачі-прийняття робіт (надання послуг) № А-05-00141, підписаного сторонами договору, останні цим актом узгодили, що вартість оренди приміщень в травні 2009 року становила 51 473,03 грн. (а.с. 48), що і приймається до уваги апеляційним судом.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем здійснено проплати на суму 18 996,00 грн. платіжним доручення № 1331 від 08.04.2010 року за оренду приміщень в квітні 2010 року (а.с. 60), на суму 37 992,00 грн. платіжним дорученням № 1750 від 07.05.2010 року за оренду приміщень в травні 2010 року (а.с. 62).

Таким чином, колегія апеляційного суду підтримує висновок місцевого господарського суду, що відповідач не доплатив позивачу за оренду  в травні 13 481,03 грн., а відтак в цій частині сума боргу підлягає стягненню.

Крім того, апеляційний господарський суд погоджується з судом першої інстанції, що задоволенню підлягають і вимоги позивача про стягнення з відповідача орендної плати за липень 2010 року в сумі 32 477,04 грн. з наступних підстав.

Відповідно до п.п. 10.6, 10.7 договору сторони узгодили, що цей договір оренди може бути розірваний на вимогу однієї із сторін.

Сторона, що виступила з ініціативою про достроковий розрив договору, зобов’язана попередити іншу сторону у термін 1 місяць до запланованої дати розриву договору (п. 10.4).

Як встановлено місцевим господарським судом, 11.06.2010 року відповідач звернувся до позивача з листом № 964, в якому просив прийняти з оренди з 11.06.2010 року перший поверх корпусу № 5 та другий поверх корпусу № 6, а листом № 1070 від 01.07.2010 року – прийняти з оренди перший поверх корпусу № 6 (а.с. 39, 44).

Враховуючи положення договору, узгоджені самими сторонами, колегія апеляційного суду вважає, що позивачем правомірно нараховано орендну плату відповідно до 11.07.2010 року за оренду першого поверху корпусу № 5 та другого поверху корпусу № 6, та відповідно до 01.08.2010 року за оренду першого поверху корпусу № 6.

Таким чином, апеляційний суд погоджується з місцевим господарським судом щодо правомірного та обґрунтованого нарахування орендної плати на суму 32 477,04 грн. за оренду будинків з 01.07.2010 року по 11.07.2010 року на суму – 13 481,04 грн., та за липень 2010 року – 18 996,00 грн.

Частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора, зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Скаржник, обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу, зазначає, що оскільки позивачем невчасно направлялися акти здачі-приймання робіт, а договором сторони передбачили, що оплата відповідачем здійснюється за фактично надані послуги згідно рахунків, то у суду першої інстанції відсутні правові підстави  для стягнення річних, так як боржником строк для оплати не прострочений, оскільки ще не настав.

Дані твердження скаржника спростовуються наступним.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до пункту 3.2. договору, сторони встановили, що оплата за фактично надані послуги здійснюється згідно рахунків та актів виконаних робіт орендодавця та перераховується орендарем на розрахунковий рахунок орендодавця не пізніше 20-го числа поточного місяця.

Таким чином, сторони договору самі встановили строк виконання зобов’язання по сплаті орендної плати, а саме до 20-го числа поточного місяця.

Отже, твердження відповідача, що строк оплати ще не настав правомірно не прийнято судом першої інстанції до уваги.

В зв’язку з викладеним, а також доведенням позивачем та встановлення місцевим господарським судом факту несвоєчасного виконання відповідачем зобов’язань щодо сплати орендної плати за липень 2010 року в сумі 32 477,04 грн. та за травень 2010 року в сумі 13 481,03, позов в частині стягнення з відповідача 3% річних  у сумі 223,37 грн. підлягає задоволенню. В зв’язку з тим, що відповідачем доведено сплату ним заборгованості по орендній платі за квітень 2010 року в сумі 18 996,00 грн., судом першої інстанції правомірно в цій частині в позові відмовлено та, відповідно, зменшено суму до стягнення 3% річних.

Щодо зарахування позивачем сплачені за платіжним дорученням № 1331 від 08.04.2010 року кошти на погашення заборгованості відповідача по комунальним платежам, апеляційний господарський суд зазначає наступне.

Загальні правила, види і стандарти розрахунків юридичних і фізичних осіб та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків, визначені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, яка затверджена постановою правління Національного банку України від 21.01.2004 року № 22.

Нормами зазначеної Інструкції встановлені вимоги щодо заповнення розрахункових документів, у т.ч. платіжних доручень.

Так, відповідно до п. 2.1 Інструкції, розрахункові документи складаються на бланках, форми яких наведені в додатках до цієї Інструкції. Реквізити розрахункових документів за цими формами заповнюються згідно з вимогами додатка 8 до цієї Інструкції та відповідних її глав. При цьому, згідно п. 2.3 Інструкції, відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа, несе особа, яка оформила цей документ і подала його до обслуговуючого банку.

Зокрема, згідно п. 3.1 Інструкції, платіжне доручення, одним із реквізитів якого є графа «призначення платежу», оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 8 до цієї Інструкції

В силу п. 3.8 доручення, реквізит «призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. При цьому, платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення «призначення платежу».

Отже, допустимим доказом призначення грошових коштів, що перераховуються, є відповідний платіжний документ з даними щодо призначення платежу.

У графі «призначення платежу» в платіжному дорученні № 1331 від 08.04.2010 року відповідачем зазначено «оплата за оренду будинків згідно рах. № А-04-145 від 19.03.2010 року, у т.ч. ПДВ 3 166,00 грн.».

Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, місцевим судом обґрунтовано відхилено посилання позивача на те, що кошти отримані від відповідача за платіжним дорученням № 1331 від 08.04.2010 року були спрямовані на погашення заборгованості відповідача по комунальним платежам, оскільки договором оренди передбачено, що плата за комунальні послуги сплачується за окремим договором.

За правилами ст. 4-7 ГПК України, судове рішення приймається колегіально за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та подати до суду відповідні докази.

Як встановлено ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14  «Про судове рішення у цивільній справі»,  рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Виходячи з викладеного вище, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 11.01.2011 року у справі № 11/396  – залишається без змін.

З огляду на вищезазначене, керуючись ст. ст.  4-7, 33, 43, 99, 101-103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

 1. Апеляційну скаргу спільного українсько-французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа-Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю, м. Київ на рішення господарського суду міста Києва від 11.01.2011 року у справі    №  11/396   залишити без задоволення.

2.  Рішення господарського суду міста Києва від 11.01.2011 року у справі                           № 11/396 залишити без змін.

3.  Матеріали справи № 11/396  повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили  з дня її прийняття.

          Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку.

 Головуючий суддя                                                                      Яковлев  М.Л.

 Судді                                                                                          Тарасенко К.В.

                                                                                          Жук  Г.А.