Справа № 2-670/10

провадження № 22-ц/0390/259/11 Головуючий у 1 інстанції:Поліщук С.В.

Категорія: 41 Доповідач: Бовчалюк З. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ  СУД  ВОЛИНСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

11.03.2011  року          місто Луцьк  

Колегія суддів судової палати з  розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області:

головуючого - судді  Бовчалюк З. А.,

суддів -  Веремчук Л.М., Стрільчука В.А., ,

при секретарі  Лещенко-Шнайдюк  Т.  І. ,

          з участю позивача ОСОБА_2

         перекладача ОСОБА_1

         представника позивача ОСОБА_3

         представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за  позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_5 на заочне рішення Ківерцівського районного суду від 03 листопада  2010 року,

В С Т А Н О В И Л А:

          Заочним рішенням Ківерцівського районного суду від 3 листопада 2010 року позов задоволено. Ухвалено стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 за договором позики борг у сумі 111004 гривні, що еквівалентно 10000 євро, частини позики, що залишились. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 суму простроченої частини боргу в сумі 127872 гривні, що еквівалентно 11519 євро 58 центів. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 три проценти річних від простроченої суми боргу, в розмірі 3343, 77 гривень, що еквівалентно 301 євро 23 центи. Всього ухвалено стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 242219,77 гривень, що еквівалентно 21820 євро 81 цент. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 1820 гривень судових витрат

В апеляційній скарзі відповідач, покликаючись на порушення судом норм процесуального права та неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати це рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.

Судом першої інстанції встановлено, що між сторонами 10.03.2008 року укладено договір позики, згідно якого позивач передав відповідачу 25000 євро, які остання зобов’язувалась повернути в обумовлені договором строки. Свої зобов’язання ОСОБА_5 по даному договору належним чином не виконала, в зв’язку з чим з неї підлягає стягненню 21820 євро, що еквівалентно 242219 гривням 77 копійок, в тому числі інфляційні нарахування за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання, три проценти річних, а також підлягають стягненню всі понесені по справі судові витрати.

Заслухавши осіб, які беруть участь у справі, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду – частковому скасуванню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики).

Відповідно до вимог ч.1 ст.1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

А частиною 2 ст.625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Із укладеного між сторонами 10 березня 2008 року договору позики та письмової розписки відповідача, вбачається, що позивачем передано ОСОБА_5 у власність 25000 євро, які остання зобов’язувалася повертати частинами, а саме  до 31.10.2008 року – 5000 євро, до 31.10.2009 року – 5000 євро, до 31.10.2010 року – 5000 євро, до 31.10.2011 року – 5000 євро, до 31.10.2012 року – 5000 євро.( а с. 7, 8).

Судом встановлено, що на виконання даного договору позики ОСОБА_5 повернула ОСОБА_2 лише 5000 євро.

Наступні частини боргу, які б мали бути повернуті до 31.10.2009 року та до 31.10 2010 року відповідач не повернула, а тому суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про необхідність стягнення на користь позивача заборгованості за договором позики в розмірі 10000 євро, що еквівалентно 111004 гривням.

Крім того, з врахуванням положень викладених в ч. 2 ст. 625 ЦК України суд  підставно стягнув з відповідача в користь ОСОБА_2 3 відсотки річних за прострочення виконання грошового зобов’язання за період  з 01.11.2008 року по 31.10.2009 року  та з 01.11.2009 року по 03.11.2010 року в сумі 301 євро 23 цента, що еквівалентно 3343 гривням 77 копійкам. Правильність нарахування відсотків судом перевірена.

Однак, судом першої інстанції при вирішенні питання про стягнення з відповідача в користь позивача інфляційних нарахувань за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання не вірно застосовано норму матеріального права, що є підставою для скасування в цій частині судового рішення.

Так, стаття 192 ЦК України встановлює, що законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. В ст.524 ЦК України зазначено, що зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні.

Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.

Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті – гривні, то норми ст.625 ЦК України, щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов’язання, яке визначене договором у гривні.

З врахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних нарахувань за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання в сумі 1519 євро 58 центів, що еквівалентно 16868 гривень підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким в задоволенні даних вимог позивача слід відмовити.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок   позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини  позикодавець  має  право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів,  належних йому відповідно до статті  1048  цього Кодексу.

Застосувавши вищезгадану норму Закону та встановивши неналежне виконання боргових зобов’язань зі сторони ОСОБА_5, суд підставно стягнув з відповідача в користь позивача 10 000 євро, що еквівалентно 111004 гривням, які б мали бути повернуті до 31.10.2011 року та до 31.10.2012 року.

Не заслуговують на увагу покликання апелянта на відсутність в даній праві доказів, які б свідчили про факт передачі та отримання коштів вказаних у договорі позики, що на думку ОСОБА_5 в розумінні ст. 1046 ЦК свідчить  про безгрошовість договору, а відтак про неукладеність такого договору. При цьому апелянт покликається на ч. 2 ст. 215 ЦК України.

Вищезгадані твердження ОСОБА_5, суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину, викладені в ст. 203 ЦК України.

Згідно з правилом ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним (оспорювані правочини).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, то згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України такий правочин може бути визнаний недійсним (оспорюваний правочин), а не таким, що є неукладеним.

Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК України).

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором (ч.1 ст. 1051 ЦК України).

При цьому, за змістом ч. 2 ст. 1051 ЦК України при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) безгрошовість такого договору не може ґрунтуватись на поясненнях свідків, а може бути підтверджена лише належними і допустимими доказами (ч. 2 ст. 58, ст. 59 ЦПК України).

Відповідач не заперечуючи факту підписання нею договору позики та розписки, покликалась на їх безгрошовість.

Згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України, чого відповідачем не було зроблено.

Беручи до уваги проголошену ст. 204 ЦК України презумпцію правомірності правочину, яка може бути спростована не шляхом визнання його судом неукладеним, а за позовом про визнання його судом недійсним з підстав, установлених законом ОСОБА_5, вважаючи, що кошти за договором їй не передавались не позбавлена була можливості ставити питання про оспорення даного договору позики.

Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду про необхідність стягнення з відповідача в користь позивача коштів за договором позики.

Оскільки скасовано рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_5 інфляційних нарахувань в сумі 1519 євро 58 центів, що еквівалентно 16868 гривень на думку колегії суддів підлягає виключенню з резолютивної частини рішення речення, яким узагальнена сума, яка стягнута з відповідача в користь позивача та в яку враховані суми інфляційних нарахувань.

Резолютивну частину рішення слід доповнити реченням такого змісту: « Всього стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 225351 гривню 77 копійок, що еквівалентно 20301 євро 23 центам.»

Керуючись ст.ст.  303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу відповідача задовольнити частково

Заочне рішення Ківерцівського районного суду від 3 листопада 2010 року в частині стягнення інфляційних нарахувань за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання  скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.

В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про стягнення інфляційних нарахувань за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання в сумі 1519 євро 58 центів, що еквівалентно 16868 гривень - відмовити .

Виключити з резолютивної частини рішення речення про стягнення загальної суми боргу з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 в розмірі 242219 гривень 77 копійок, що еквівалентно 21820 євро 81 цент.

Доповнити резолютивну частину рішення реченням такого змісту: «Всього стягнути з

ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 225351 гривню 77 копійок, що еквівалентно 20301 євро 23 центам».

В решті рішення залишити без змін .

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:                                  

Судді: