АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
Справа № 22-а/0191/37/2011 Головуючий суду першої інстанції Кисельов Є.М.
Суддя-доповідач суду апеляційної інстанції Іщенко В.І.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 лютого 2011 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії у складі:
головуючого судді Іщенка В.І.,
Суддів: Моісеєнко Т.І.,
Полянської В.О.,
при секретарі: Кувшиновій А.Д..,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_6 до Управління Пенсійного фонду України в м. Керчі АР Крим про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в м. Керчі АР Крим на рішення Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 10 серпня 2010 року,
ВСТАНОВИЛА :
14 червня 2010 року ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом Управління Пенсійного фонду України в м. Керчі АР Крим (далі - УПФУ) про визнання дій відповідача протиправними та стягнення несплаченої щомісячної державної соціальної допомоги за 2006-2010 роки у розмірі, передбаченому Законом України «Про соціальний захист дітей війни».
Позовні вимоги мотивовані тим, що вона є дитиною війни, і на підставі ст.6,7 розділу 2 та ст.1 розділу 4 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» їй повинна з 1.01.2006 року щомісячно виплачуватись соціальна допомога в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком за рахунок коштів Державного бюджету України. Позивач вважає, що невиплата соціальної допомоги, передбаченої ст.6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" є протиправною та такою, що суперечить Конституції та законам України. Сума соціальної допомоги за 2006-2007-2008 роки становить 4471,20 грн., за 2009 рік становить 1837,80 грн., а загалом 6309 грн.
Рішенням Керченського міського суду АР Крим від 10 серпня 2010 року позов задоволено частково. Зобов’язано УПФУ нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_6 недоплачену їй щомісячну державну соціальну допомогу за період з 01.07.2007 р. по 31.12.2007 р., з 22.05.2008 р. по 31.12.2008 р., з 01.01.2009 р. по 31.12.2009 р., з 01.01.2010р. по 01.07.2010 р. включно, у розмірі, встановленому ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" N 2195-IV від 18.11.2004 р. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Судом вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Не погодившись з рішенням суду УПФУ в м. Керчі подало апеляційну скаргу, в якій просить судове рішення скасувати, та прийняти нове рішення про відмову у позові. В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт, посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Апелянт вказує на неправильне застосування судом статті 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та неврахування того, що внесені Законом України від 28.12.2007 року № 107-VI в ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» зміни визнані неконституційними рішенням Конституційного суду України від 22.05.2008 року. Також Управління просить звернути увагу на те, що Законом України № 2195 передбачено, що фінансування виплат по цьому Закону проводиться з державного бюджету України, а не з бюджету Пенсійного фонду України, а відтак вважає, що виконання рішення Конституційного суду України від 09.07.2007 року № 6-рп/2007 Пенсійним фондом України і його відповідними органами щодо перерахунку і виплати надбавки, суперечать чинному законодавству.
Розглянувши справу в порядку статей 195, 196, 197 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правову оцінку обставин у справі та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_6 на час закінчення Другої світової війни йому було менше 18 років, тому вона є особою, яка віднесена до категорії осіб, визнаних дітьми війни, і має право користуватись передбаченими законодавством пільгами, встановленими Законом України "Про соціальний захист дітей війни". Суд дійшов висновку, що відповідач є головним розпорядником коштів для виплати пенсій і надбавок «дітям війни», отже є належним відповідачем за позовомі таким чином вимоги позивача підлягають частковому задоволенню. Позовні вимоги щодо стягнення грошової допомоги за 2006 рік не підлягають задоволенню, оскільки відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2006 рік» пільги, передбачені ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», встановлювались в 2006 році поетапно, за результатами виконання бюджету у першому півріччі, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У 2006 році ці положення неконституційними не визнавались. Суд визнав обґрунтованими вимоги позивача щодо зобов’язання відповідача нарахувати та виплатити надбавку до пенсії як «дитині війни» відповідно до ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» за період з липня 2007 року по грудень 2007 р., оскільки рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2007 прийнято 09.07.2007 р., а також з травня 2008 р. по грудень 2009 року, оскільки рішення Конституційного Суду України № 10-рп/2008 прийнято 22.05.2008 р. Суд відмовив позивачу в задоволенні вимоги щодо нарахування та стягнення грошової суми надбавки, у зв’язку з тим, що суд згідно до встановлених Конституцією та законів України функцій, компетенції та повноважень не є органом, який нараховує й виплачує спірну суму пенсії, а виконуючи властиві йому повноваження, може зобов’язати відповідача нарахувати таку суму, що підлягає виплаті. Судом не взято до уваги посилання відповідача на той факт, що виплати ним на користь позивача здійснюються з 01 січня 2008 року по теперішній час у розмірі, встановленому чинним законодавством, з огляду на вказані обставини щодо незастосування розміру вказаної допомоги, встановленому ст. 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" з урахуванням її дії у часі. Також, суд в рішенні зазначив, що посилання відповідача у запереченнях на відсутність фінансового забезпечення у Державному бюджеті України на фінансування вказаних пільг суд вважає неспроможними, оскільки з огляду на правову позицію Європейського суду з прав людини та положення ч. 1 ст. 58 Конституції України реалізація особою права, що пов’язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних відносин нормативних правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тому посилання органів державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання, не повинні прийматися до уваги.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів.
З матеріалів справи вбачаться, що ОСОБА_6 згідно копії паспорту ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.6), і має статус дитини війни(а.с.7) і відповідно до статті 1 Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, згідно з якою дитиною війни є особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (02.09.1945) Другої світової війни було менше 18 років, у зв’язку з чим має право на всі пільги та соціальні гарантії, передбачені цим Законом, в тому числі право на отримання підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком, яке передбачено статтею 6 зазначеного Закону.
За даними позивача відповідачем у 2006-2009 роках підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком, виплачувалося у неповному обсязі, що відповідачем не заперечується.
Відповідно до частини 1 статті 28 Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок –20 років страхового стажу встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.
При цьому статтею 28 Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачено, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом першим частини першої цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом. Таким чином, щомісячна доплата до пенсії для дітей війни є формою соціального забезпечення громадян, які відповідно до спеціального закону, є дітьми війни. Тобто, фактично ця щомісячна надбавка є формою реалізації конституційного права громадян, які є дітьми війни, на соціальний захист.
Слід зазначити, що відповідно до статті 7 Закону України „Про соціальний захист дітей війни” фінансове забезпечення державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок Державного бюджету України, а не за рахунок бюджету Пенсійного фонду України. За умови відсутності у державному бюджеті коштів на виплату щомісячних надбавок дітям війни це створює ситуацію правової невизначеності стосовно джерела коштів, з яких має виплачуватися зазначена надбавка. Разом з тим, на думку колегії суддів вказані обставини не можуть бути підставою для порушення прав громадян на соціальний захист, в тому числі й на отримання надбавки до пенсії, яка прямо передбачена законом.
Колегія суддів вважає, що реалізація особою права, що пов’язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання надбавки до пенсії основані на принципі юридичної визначеності. Зазначений принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акта, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.
Позивач є дитиною війни, має певний правовий статус, який включає в себе й право на додаткові елементи соціального захисту, зокрема право на отримання надбавки до пенсії. Наділивши дітей війни зазначеною соціальною гарантією, держава таким чином взяла на себе публічне зобов’язання забезпечити належний матеріальний рівень осіб, які є дітьми війни. Тобто, між позивачем і державою встановлено певний правовий зв’язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується наявністю зобов’язання держави забезпечити соціальний захист дітей війни.
Підпунктом 2 пункту 41 розділу II Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” № 107-VI від 28.12.2007 текст статті 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” викладений у такій редакції: “Дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”) до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни”.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 № 10-рп/2008 підпункт 2 пункту 41 розділу II Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” № 107-VI від 28.12.2007 визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними).
Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Відповідно до частини третьої статті 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, у тому числі і для дітей війни.
Згідно з частиною 1 статі 17 Закону України „Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.
При розгляді справи „Кечко проти України” Європейський Суд з прав людини також зауважив, що у межах свободи дій держави, Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок (виплат) з державного бюджету, вносячи відповідні зміни в законодавство. Проте, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в цих виплатах, поки відповідні положення є чинними і в них не внесені відповідні зміни.
За таких обставин, підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, дітям війни за період з липня 2007 року по грудень 2007 року, з травня 2008 року по грудень 2009 року, підлягає виплаті позивачу.
Колегія суддів вважає неспроможними посилання відповідача у поясненнях на позов на пропуск позивачем строку позовної давності, передбаченого ст.99, 100 КАС України, оскільки справа розглядалася за нормами цивільного процесуального законодавства, яке застосовувалося до спірних правовідносин на час розгляду справи, а статтею 257 ЦК України встановлено загальний строк позовної давності тривалістю у три роки, а тому суд першої інстанції при ухваленні рішення діяв правомірно.
Відповідно до статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права та не вбачає підстав для його скасування.
На підставі наведеного, керуючись ст. 195, ст.196, ст.197, п.1 ч.1 ст.198, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.206, пунктом 4 частини 1 статті 202, Кодексу адміністративного судочинства України, розділом ХП «Прикінцеві положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Законом України «Про внесення змін до розділу ХП «Прикінцеві положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2748-УІ від 02.12.2010 року, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у місті Феодосії,
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Керчі АР Крим на рішення Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 10 серпня 2010 року відхилити.
Рішення Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 10 серпня 2010 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Судді:
В.І. Іщенко Т.І. Моісеєнко В.О. Полянська